Суть і значення конфліктів в політиці
План
Вступ
Розділ 1. Значення конфліктів в політиці
1.1 Місце і роль конфліктів в політиці
1.2 Джерела політичних конфліктів
Розділ 2. Типологія політичних конфліктів
Розділ 3. Управління політичними конфліктами
3.1 Спільне і особливе в технологіях врегулювання конфліктів
3.2 Етап виникнення конфлікту
3.3 Етап закінчення конфлікту
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Сьогодні суспільні науки під конфліктом розуміють зіткнення інтересів, дій, поглядів, позицій як окремих осіб, що володіють достатньою значущістю у сфері політики, так і цілих соціальних груп.
Завдання вивчення значущості конфлікту для суспільного розвитку, соціального управління, гармонізації суспільних стосунків створили передумови для виникнення самостійної галузі знання на стику соціології, політології і політичної психології, званою "конфліктологія''. Один з найважливіших її розділів орієнтований на дізнання закономірностей виникнення і запобігання розвитку і вирішенню політичних конфліктів щоб уникнути розколів, конфронтації і безвиході, ведучих до озлоблення, нетерпимості і насильства. Найважливіша проблема сучасної конфліктології полягає в прогнозуванні неминучості конфлікту і в пошуку шляхів зниження їх негативних наслідків, якщо вони виникли як наслідок боротьби протилежностей у фазі її крайнього об'єктивного загострення.
Сучасна соціологічна і політична конфліктологія істотно доповнює концепцію демократичного суспільства теорією і політичною технологією запобігання конфлікту, а також його використання на користь розвитку і вдосконалення політичних і суспільних стосунків. Конфліктом визнається, таким чином, не лише руйнівною силою (антагоністичний конфлікт), але і творчою, оновлюючою (агоністичний, примирений конфлікт). Така теорія є модифікацією теорії класового конфлікту і служить розробці політичних механізмів соціально-політичною, економічною, ідеологічною і ін. стабілізації речовини.
Впродовж 80-х рр. в теорії і демократичній практиці намітилася лінія пріоритету діалогу в конфліктних ситуаціях, особливо чреватих небезпечними наслідками бреши переростанні в конфлікт. Світ прийшов до усвідомлення неможливості ескалації політичних конфліктів.
Як тільки державний устрій перестає бути гнучким і послідовним в керівництві суспільством, а суспільству не дістає суспільного розуму і свідомості, заснованої на практичному досвіді, щоб компромісно вирішити виниклі проблеми, виникають політичні конфлікти, гальмівні розвиток і руйнівні минулі досягнення.
На сьогоднішній день можна тільки жалкувати, що нинішньому народові залишилося шляхом проб і помилок, жертв і позбавлень шукати новий розум, за допомогою якого коли-небудь будуть відновлені гарантії суспільного спокою. І сподіватимемося - на вищому і якіснішому рівні. Слава богу і цьому приклад в нашій країні є.
Опинившись в нерозв'язній кризовій ситуації в 1917-1918 роках, Російська держава вщент руйнувала грізними революційними потрясіннями. Монархія була позбавлена влади відразу, буржуазія була знищена як клас в декілька років. Країна довго кидалася в агонії анархії і громадянської війни, не піддававшись ніякій владі. Все ж більшовики зуміли повернути її до життя грунтуючись на самоврядуванні суспільства. Так або інакше, а нововведене самоврядування відновило втрачені зв'язки між суспільством і державним устроєм. Суспільство отримало надійну опору в особі держави, а державні структури - настільки необхідний авторитет влади. Залишається лише досадувати на те, що незахищене нічим від деструктивних реновацій новий державний пристрій був швидко і непомітно деформовано. Демократична самоврядність стала фіктивною і була підмінена диктаторською владою одного, що по деяких міркуваннях можливо і сьогодні.
Розділ 1. Значення конфліктів в політиці Політичний конфлікт – різновид (і результат) конкурентної взаємодії два і більш за сторони (груп, держав, індивідів), що оспорюють один в одного розподіл владних повноважень або ресурсів. Конфлікт є одним з можливих варіантів взаємодії політичних суб'єктів. Проте із-за неоднорідності суспільства, що безперервно породжує незадоволення людей своїм положенням, відмінності в поглядах і інші форми неспівпадання позицій, саме конфлікт лежить в основі поведінки груп і індивідів, трансформації владних структур, розвитку політичних процесів. Поважно також і те, що конфлікти, означаючи суперництво тих або інших суб'єктів (інститутів) з одними силами, як правило, виражають їх співпрацю з іншими, стимулюючи формування політичних коаліцій, союзів, угод. Тим самим політичні конфлікти передбачають чітке формулювання позицій сил, що беруть участь в політичній грі, що сприятливо впливає на раціоналізацію і структуризацію всього політичного процесу.
Конфлікти, сигналізуючи суспільству і властям про існуючі розбіжності, суперечності, неспівпадання позицій громадян, стимулюють дії, здатні поставити ситуацію під контроль, здолати виниклі збудження в політичному процесі. Тому дестабілізація влади і дезинтеграція суспільства виникають не тому, що виникають конфлікти, а із-за невміння врегулювати політичні суперечності, а то і просто елементарного ігнорування цих колізій. Як справедливо вважає німецький учений Р. Дарендорф, людська свобода і свобода політичного вибору зокрема «існує лише в світі регульованого конфликта». Тому тільки безперервне виявлення і врегулювання конфліктів може вважатися за умову стабільного і поступального розвитку суспільства. (Конфліктологи помітили: якщо енергія людей розпорошена на вирішення безлічі владно значущих завдань, а не концентрується на якому-небудь одному конфлікті, такі соціальні і політичні системи, як правило, зберігають більше можливостей підтримувати стабільність свого розвитку. Л. Козер вважав: неоднорідні внутрішні конфлікти, накладаючись один на одного, здатні запобігти глобальному розколу суспільства, чреватому для останнього повною втратою життєстійкості.)
Таким чином, можна стверджувати, що тільки окремі різновиди політичних конфліктів носять дійсно руйнівний для суспільства характер. В основному ж (і перш за все в країнах з гнучкою, розвиненою системою соціального представництва) виявлення і врегулювання конфліктів дає можливість ефективно підтримувати цілісність політичної системи, зберігати пріоритет доцентрових тенденцій над відцентровими.
Джерела політичних конфліктів вчені, як правило, бачать у дії або несоціальних, або соціальних чинників. Найчастіше до несоціальних чинників відносяться багаточисельні — у дусі К. Лоренца — інтерпретації різних видів політичної напруженості, схожість внутрішньовидової ворожості тварин і агресивності людини, що базується на визнанні. Проте дані сучасної науки не підтвердили, що люди володіють підвищеною схильністю саме до конфліктів, а не до, покладемо, альтруїзму або солідарності з собі подібними.
Достовірніше пояснює природу політичних конфліктів визнання провідної ролі соціальних чинників. Серед даного роду детерминант, як правило, виділяють три основні причини, котрі лежать в основі політичної конфронтації. Перш за все — це різноманітні форми і аспекти суспільних стосунків, що визначають неспівпадання статусів суб'єктів політики, їх ролевих призначень і функцій, інтересів і потреб у владі, недолік ресурсів і так далі Ці, умовно кажучи, об'єктивні джерела політичних конфліктів найчастіше детермінують суперечності між правлячою і контрелітою, різними групами тиску, що представляють інтереси певних сил і ведучими боротьбу за частки державного бюджету, а рівно і між всіма іншими політичними суб'єктами системи влади. Зовнішню напруженість такого роду конфліктів, як правило, удається погасити достатньо легко. Проте викоренити джерела конфліктної диспозиції сторін, різним чином включених в політичну гру, можна тільки шляхом перетворень, що або міняють саму організацію влади в суспільстві, або реформуючих соціально-економічні підстави політичної діяльності конкуруючих суб'єктів.
До другого основного джерела політичних конфліктів відносяться розбіжності людей (їх груп і об'єднань) в базових цінностях і політичних ідеалах, в оцінках історичних і актуальних подій, а також в інших суб'єктивно значущих уявленнях про політичні явища. Такі конфлікти найчастіше виникають в тих країнах, де стикаються якісно різні думки про шляхи реформування державності, закладаються основи нового політичного устрою суспільства, шукаються шляхи виходу з соціальної кризи. У вирішенні таких конфліктів знайти компроміс деколи вельми важко.
І, нарешті, третім джерелом політичних конфліктів в політичній науці розглядуються процеси ідентифікації громадян, усвідомлення ними своїй приналежності до соціальних, етнічних, релігійних і іншим об'єднанням, що визначає розуміння ними свого місця в соціальній і політичній системі. Такого роду конфлікти характерні перш за все для нестабільних суспільств, де людям доводиться усвідомлювати себе громадянами нової держави, звикати до нетрадиційних для себе норм взаємин з владою (як це, наприклад, відбувається в сучасній Україні після розпаду Радянського Союзу). Такого ж характеру суперечності виникають і в тих країнах, де напруженість в стосунках з правлячими структурами викликає захист людьми культурної цілісності своєю національною, релігійною і тому подібне групи.
Розділ 2. Типологія політичних конфліктів Характер змін політичних процесів, темпи і спрямованість еволюції системи правління безпосереднім чином залежать від типу домінуючих політичних конфліктів. У найзагальнішому вигляді в політичній науці прийнято класифікувати конфлікти по наступних підставах:
— з погляду зон і областей їх прояву. Тут перш за все виділяються зовнішньо- і внутрішньополітичні конфлікти, які, у свою чергу, підрозділяються на цілий спектр різноманітних криз і суперечностей. Внутрішньополітичні конфлікти також підрозділяються на кризи і суперечності, що розкривають взаємодію між різними суб'єктами власті (правлячою і опозиційною елітами, конкуруючими партіями і групами інтересів, центральною і місцевою владою і так далі), що відображають характер політичних процесів, по яких розгорається суперечка груп і індивідів (у сфері державного управління або масової участі громадян в політиці) і т.д.;
— за ступенем і характером їх нормативної регуляції.
— по їх якісних характеристиках, що відображають різний ступінь залучання людей у вирішення суперечки, інтенсивність криз і суперечностей, їх значення для динаміки політичних процесів і т.д. Серед конфліктів даного типу можна виділити:
a) «глибоко» і «неглибоко вкорінені» (у свідомості людей) конфлікти (Дж. Бертон);
b) конфлікти «з нульовою сумою» (де позиції сторін протилежні, і тому перемога однієї з них обертається ураженням інший) і «не з нульовою сумою» (у яких існує хоч би один спосіб знаходження взаємної згоди — П. Шаран);
c) антагоністичні і неантагоністичні конфлікти (До. Маркс), дозвіл яких зв'язується із знищенням однієї з протиборчих сторін або — відповідно — збереженням протиборчих суб'єктів і т.д.;
— з погляду публічності конкуренції сторін. Тут має сенс говорити про відкриті (виражених в явних формах взаємодії конфліктуючих суб'єктів, що зовні фіксуються) і закриті (латентних) конфлікти, де домінують тіньові способи заперечування суб'єктами своїх владних повноважень. Якщо перший тип подібних конфліктів добре помітний в різноманітних формах масової участі громадян в політичному житті, то другою характерніший для прихованих від очей обивателя процесів ухвалення рішень;
— взаємодії сторін — довготривалі і короткочасні конфлікти. Так, виникнення і по тимчасових (темпоральним) характеристиках конкурентної вирішення окремих конфліктів в політичному житті може завершитися протягом граничного короткого часу (наприклад відставка міністра у зв'язку з публікацією відомостей про його негожі дії), але може бути співвіднесено з життям цілих поколінь (протиборство дисидентів з комуністичними режимами в країнах Східної Європи і колишньому СРСР, військово-політичні конфлікти між Ізраїлем і низкою арабських держав і так далі);
— у співвідношенні з будовою і організацією режиму правління. В даному випадку, як правило, виділяють конфлікти вертикальні (взаємини суб'єктів, що належать до різних рівнів влади: між центральними і місцевими елітами, органами федеральної і місцевої самоврядності і так далі) і горизонтальні (розкривають зв'язки одно-порядкових суб'єктів і носіїв влади: усередині правлячої еліти, між неправлячими партіями, членами однієї політичної асоціації і так далі).
Кожен тип конфлікту, володіючи тими або іншими властивостями і характеристиками, здатний грати різноманітні ролі в конкретних політичних процесах, стимулюючи стосунки змагань і співпраці, протидії і узгодження, примирення і непримиренності.
Розділ 3. Управління політичними конфліктами
У сучасній політичній науці первинна увага приділяється пошуку форм і способів контролю за протіканням конфліктів, виробленню
ефективних технологій управління ними. До контролю за конфліктом прагнуть навіть ті сили, які зацікавлені не у врегулюванні, а в перманентному його загостренні, консервації, що, по їх розрахунках, могло б породити ситуацію, яку можна використовувати ефективніше, ніж противники. В цьому випадку опозиційні сили можуть постійно оспорювати пропоновані властями правил