Харківський інститут економіки ринкових відносин та менеджменту
Контрольна робота
з дисципліни «Політологія»
Лубни 2008 рік
1. Політичні партії в Україні та їх основні типи
В Україні існує два основних типи політичних партій: пропрезидентські, орієнтовані на європейський розвиток держави, вступ до ЄС, НАТО та інших організацій, та проросійські, орієнтовані на розвиток зв’язків з Росією та Білоруссю.
Політичні партії України на даний момент умовно можна поділити за такими напрямами: комуністичний (лівий) - Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ); соціально-ліберальний (лівоцентристський) - Ліберальна партія України (ЛПУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ); неоконсервативний (правоцентристський) - Народний Рух України (НРУ), Українська республіканська партія (УРП), Християнсько-демократична партія України (ХДІГУ); націоналістичний (праворадикальний) - Українська національна асамблея і Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУН), Соціал-національна партія України (СНПУ), Конгрес українських націоналістів (КУН).
Ліві сили відстоюють збереження Рад народних депутатів як політичної основи держави; скасування інституту президентства; змішану економічну систему зі збереженням пріоритету державної і колективної форм власності, адміністративного контролю за розподілом продукції і цінами, адміністративних методів боротьби з тіньовою економікою; безплатну медицину і освіту; конфедеративні відносини України з республіками СНД, утворення єдиного простору й об'єднання збройних сил.
Ліві виступають проти міжнародних фінансових корпорацій як таких, що пропонують руйнівний для української економіки варіант реформування, а також проти купівлі-продажу землі, приватизації колгоспно-радгоспної власності. Серед лівих існують розбіжності стосовно міжнародної орієнтації: одні виступають за оновлений союз, інші - за тісну співпрацю в рамках СНД, а також щодо конституційного процесу і антикризових заходів.
У попередній Верховній Раді лівий блок був найчисельніший і включав фракцію «Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя», соціалістичну фракцію, а також значну частину групи «Аграрники». Цей блок виступав як опозиція реформістському курсові Президента.
Соціально-ліберальний напрям також строкатий за ідеологічними орієнтаціями. Одна його частина орієнтується на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висуває ідею двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, інша обстоює ті самі погляди, що й націонал-демократи. Пріоритетними завданнями для соціал-лібералів є рішуче здійснення економічних реформ як основи для поліпшення добробуту людей і зміцнення державності. Вони розглядають державу як інструмент забезпечення правових умов для гідного життя і безпеки людини, а не як найвищу цінність.
У попередній Верховній Раді України цей напрям репрезентували групи «Реформи», «Єдність», Міжрегіональна депутатська група.
До неоконсервативного напряму належать націонал-демократичні, християнсько-демократичні сили. їхній консерватизм виявляється в прагненні поєднати національно-культурні традиції з сучасними реформами. Крім цього, на відміну від деяких соціально-ліберальних угруповань, партії неоконсервативного напряму послідовніше орієнтуються на інтеграцію з економічними і військовими структурами Заходу та вихід із СНД.
Ще одна відмінність між ліво- і правоцентристськими силами полягає в тому, що останні більше акцентують увагу на проблемах державності, ніж реформуванні існуючого суспільного ладу, на пріоритеті національного підприємництва над іноземним (хоч ці пріоритети в певних ситуаціях, якщо їх не конкретизувати, можуть набувати антиреформістського спрямування).
Політичні сили консервативного спрямування ще не сформувалися, оскільки немає соціально-класової структури, яка б сповідувала цінності європейського консерватизму (власності, сім'ї, релігії, чіткого порядку). Тому часто консерватизм українських партій тяжіє до консервування віджилих структур і способів взаємодії.
У попередній Верховній Раді України неоконсерватори були репрезентовані фракціями «Державність» і «Народний Рух України». Вони мали прихильників у інших фракціях, зокрема в «Реформах», «Центрі»,
Націоналістичний напрям - найбільш строкатий ідеологічно. Якщо УНА-УНСО твердо стоїть на позиціях інтегрального націоналізму, то КУН сповідує погляди демократичного націоналізму з елементами соціал-демократії у соціально-економічних проблемах.
Проголошення пріоритетності прав нації над правами особи, розуміння нації як етнічної категорії, антикомунізм і анти лібералізм, орієнтація на власний шлях розвитку, глибоке відмежування від Росії, а також обмеження впливів «ліберального» Заходу, протекціонізм щодо національного виробництва, забезпечення могутності держави шляхом збереження ядерної зброї - ось істотні риси ідеологічних орієнтацій цього напряму.
Що стосується типології, за організаційною структурою, то більшість партій в Україні мають характер масових та «партій виборців». Останній тип більш характерний для партій соціал-ліберальної орієнтації.
За характером внутрішньої субординації в Україні виділяються декілька видів централізованих партій: з авторитарним управлінням, з авторитарно-демократичним управлінням, з демократичним управлінням. До першого виду належать партії націоналістичного спрямування (УНА, УНСО, СНПУ), в яких домінує авторитарний стиль управління, напіввійськова дисципліна, роль представницьких органів має декоративний характер. До другого виду відносяться КУН і УРП, де голова партії, а також партійний апарат концентрує значно більше владних повноважень, ніж представницькі органи. Децентралізовану структуру, яка передбачає рекомендаційний характер рішень вищих органів, мали партії соціал-ліберального спрямування, зокрема колишня ПДВУ. Сучасна політична партія повинна мати гнучку децентралізовану структуру, легалізовану партійну платформу і фракції, які б стимулювали внутріпартійну конкуренцію. Платформу треба розуміти як наявність у партії певних ідейних розбіжностей, а фракцію - як їх організаційне оформлення. Фракційна діяльність в українських партіях поки що відсутня. В українській політологічній думці з'явилися ідеї, спрямовані на радикальне оновлення організаційної структури партії. Суть цих ідей зводиться до того, щоб передбачити у партії наявність різних рівнів членства:
1) члени партії, які не мають владних амбіцій, але підтримують партію фінансами та ідеями;
2) симпатики, що готові виконувати конкретні партійні завдання;
3) члени партії, які визначили свій майбутній статус у виконавчих структурах;
4) члени партії, що пов'язують свій майбутній статус із представницькими органами (депутати парламенту та місцевих органів влади). Така організаційна структура може забезпечити реалізацію як владних амбіцій, так і громадських прагнень політичної особи.
Метод» і засоби діяльності політичних партій поступово еволюціонують від переважно авангардистських до переважно парламентських. Проте в діяльності багатьох партій (не тільки лівої і правової орієнтації) дуже часто використовуються позапарламентські методи боротьби (демонстрації, страйки, пікети, мітинги). Політичним організаціям більш потрібні радикалізм та популізм, аніж центризм. І тому не дивно, що часто гору беруть ідеологічні принципи та дешевий популізм, а не бажання конструктивної співпраці.
Юридичний статус українських партій регулюється Законом України «Про об'єднання громадян», що визначає політичну партію як об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, головна мета яких - участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування. Проте цей Закон має ряд суттєвих недоліків, які гальмують розвиток багатопартійності в Україні. Зокрема, він не визначає механізму формування органів влади на партійній основі; закріплює хибний принцип «загальної департизації», згідно з яким заборонене членство партіях не тільки працівникам силових структур, органів суду і прокуратури, що є цілком природним, а й президентові, працівникам органів виконавчої влади, заборонено також створювати політичні організації в органах місцевого та регіонального самоврядування; у Законі відсутня стаття про фінансування політичних партій згідно з результатами виборів.
Нині в Україні назріла потреба прийняти закон про політичні партії, який закріпив би партійний принцип формування органів державної влади, передбачив новий механізм втрати правового статусу партіями (якщо наприклад, партія не бере участі у виборах протягом п'яти років, порушує конституцію і закони держави), а також принцип інформаційної реєстрації замість реєстрації дозволу.
За територіальною ознакою парти в Україні переважно національні, оскільки закон забороняє утворення партій регіональних та наднаціональних. Проте хоч партії і мають національний статус, поширення їх місцевих організаційних структур має чітко виражену регіональну спрямованість.
Що стосується владного статусу партій, то треба зазначити, що уряд та місцева адміністрація формуються на безпартійній основі, не визначений юридичний статус правлячої та опозиційної партій, парламентської більшості та меншості.
Світова практика знає декілька способів утворення парламентських фракцій: 1) з однієї партії, 2) з представників різних партій, 3) змішані фракції, якщо до них входять депутати і не за партійною ознакою. В Україні переважає третій тип.
Парадоксальним є той факт, що багатопартійність в Україні виникла раніше, ніж почалася соціальна диференціація і стратифікація суспільства. Здебільшого партії орієнтуються на ті соціальні групи, які ще не сформувалися. Цією обставиною політологи намагаються пояснити причину ізольованості партій від суспільних верств, існування явищ партія «в собі» та партія «для себе».
Партійна система в Україні перебуває на стадії переходу від атомізованого до поляризованого плюралізму. Проте цей період може затягнутись, якщо не буде сформований сильний соціал-ліберальний і неоконсервативний центр, який зможе нейтралізувати ліву і праву антиреформістську опозицію. Для нинішньої української партійної системи характерні:
1) слабка взаємодія партій із соціальними групами, відсутність стратегії вибору власного електорату;
2) розрив між партійним керівництвом і масами, відсутність менеджерського принципу внутріпартійного управління;
3) суперечність між стратегічними цілями і тактичними засобами;
4) дефіцит у партійних рядах управлінських та політичних кадрів;
5) слабкий інноваційний потенціал політичних лідерів;
6) наслідування багатьма партіями організаційної структури КПРС і ОУН-УПА, що не сприяє реалізації політичних потенцій особистості;
7) недостатня фракційна діяльність партій в органах представницької влади;
8) законодавче обмеження умов для піднесення престижу партійної діяльності, відсутність стимулювання партійної конкуренції;
9) неспроможність партій розробити конкретні механізми реалізації власних програмних засад. Тому нове виборче законодавство і законодавство про партії має створити правові умови трансформації нинішніх пропартій у партії сучасного типу.
2. Національно-державницький напрям в українській історико-політичній науці
ПРОЕКТИ УКРАЇНСЬКОЇ КОНСТИТУЦІЇ ТА ІДЕЯ ФЕДЕРАЦІЇ
Національно-державницький напрям в українській політичній науці займає особливе місце. Вчені - представники цього напряму першими зробили спробу підготувати проекти конституцій для України, врахувавши притаманні, на їхню думку, українському народові державно-національні та етнопсихологічні традиції. Обидві конституції, авторами яких були С. Дністрянський і О. Ейхельман, складалися відповідно для Галичини і Наддніпрянської України (ЗУНР і УНР). У них враховувався досвід державного будівництва інших країн, використовувались власні політичні концепції авторів. Крім того, вчені-державники розробили концепцію федерації, де обгрунтували право народів на самовизначення.
С. Дністрянський у своїй теорії суспільних зв'язків органічно поєднує право народів на самовизначення з самовизначенням держав на основі національної ідеї та національної території. При цьому він розрізняє зовнішній і внутрішній бік поняття народного самовизначення. Перший, на думку вченого, стосується права кожного народу вільно заявити про своє бажання належати до тієї чи іншої держави, або ж мати свою самостійну державу; другий, навпаки, «звертається до існуючих і будучих держав з жаданням, щоб дати всім народам повну самостійність, або повну політичну автономію». Водночас учений диференціює поняття зовнішніх і внутрішніх міжнародних зв'язків, або сполук. Він зазначає, що перші з них носять характер міжнародних відносин між державами, другі - державно-правовий. Ці останні служать закріпленню взаємин між державами на юридичних засадах державного права. Зовнішні зв'язки - це, як правило, міжнародні альянси, що укладаються з метою ведення війни або забезпечення миру на зразок Антанти або Троїстого союзу, внутрішні - це зв'язки держав на зразок федерації або конфедерації, де держави «задержують про себе державну самостійність, але відступають добровільно зі своєї суверенності стільки різних прерогатив, скільки потрібно, щоб перенести їх на державну сполуку, та в цій спільності піднести свій власний прести