База рефератов

Міністерство науки та освіти України

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

Кафедра політології

Індивідуальне завдання

З дисципліни

На тему: “Моделі демократії”

Підготувала:  ст. групи МК-341

Косова А.С.

Прийняла:  ас. Третяк А.С.

Луганськ - 2006

Зміст:

Вступ

1. Концепції деомократії: ліберально-демократична та радикально-демократична теорії.

2. Моделі демократії:

  2.1. Модель конкурентної елітиської демократії.

  2.2. Модель демократії Ліпсета-Лернера.

  2.3. Модель “поліархічної демократії” Роберта Даля.

  2.4. Економічна модель демократії Ентоні Даунса.

  2.5. Інституціональна модель “інтегративної демократії”. 

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Саме просте визначення демократії – це влада народу. Згідно визначенню американських просвітників, демократія – це влада народу, здійсюєма народом і для народа. В історіі політики ми знайдемо не мало демократичних форм організації сіспільного життя (Афінська демократія в Стародавній Греції, республіканський Рим, міські демократії середніх віків, в тому числі Новгородська республіка, парламентські форми демократії в Англії, демократія Північноамерианських штатів та ін.). Сучасні демократії наслідують багато традицій історичних демократій, разом з тим суттєво відрізняються від них.

Сучасні теоретичні моделі демократії базуються виключно на політичних ідеях Нового часу, Просвітництва (Локк, Монтеск’є, Руссо, Кант, Токвіль). Що правда, сьогодні проявляється концепція демократії, що критично відноситься  до світогдядних джерел сучасності, - дискурсивна демократія, теледемократія, кібердемократія, – але поки що вони знаходяться на переферії, займають маргінальне положення в сучасній демократичній теорії та практиці.

Авраам Лінкольн стверджував, що демократія – це влада народу, влада, здцйснювана народом, влада – в інтересах народу. Іншу грань демократії визначав Вінстон Черчиль, коли зауважив, що у демократії багато хиб,  але в неї є й одна перевага, яка полягає в тому, що й досі ніхто не винайшов нічого кращого.

Актуальність теми. Не можливо оразу описати всі існуючі моделі демократії в сучасній теоретичній думці. Концептуалцзація демократії породила велике багатство варіантів: за деякими данними, можна говорити про існування 550 “підтипів”  демократії. Фактично сучасна теорія демократії розпадається на багатство внутрішньо пов’язаних між собою процесів, інститутів, поведінки, відносин. Складаючи різні підходи, можна, всеж таки, виділити ряд моделей, які більше за інші попадають в поле зору дослідників. Відзначимо, що вся багатоманітність теоретичних моделей сучасної демократії, якщо говорити про їх світоглядні основи, так чи інакше тяготіє до двох основних теоретичних прадигм, сформованих класиками політичної думки XVII – XIX ст. Мова йде про ліберально-демократичну та радикально-демократичну  теорії.

Мета та завдання. Основна мета даної роботи –  виявити і проаналізувати основні моделі демократії, що були розроблені вченими-політологами, які займалися цим питанням.

Визначена мета конкретизована такими завданнями:

- розглянути  існуючі моделі демократії, які розроблялися в руслі ліберально-демократичної та радикально-демократичної теорій;

- дослідити відносини між державою та індивідом, держаними інститутами та громадянами;

- виявити основні характеристики даних моделей демократії;

- сформулювати висновки щодо розглянутих моделей та визначити їх загальні риси.

Отже, перейдемо до безпосереднього рогляду основних підходів до розгляду моделей демократії.

1. Основні концепції деомократії: ліберально-демократична та радиально-демократична теорії.

Оби дві теорії виникають як змога вирішити так звану “проблему Гоббса”, суть якої коротко можна визначити наступним чином: людина, переходячи від стану “війни всіх проти всіх” (природнього стану) до договору про державно-суспільне життя (суспільний стан), ввіряючи самого себе владі держави, бо тільки вона може гарантувати виконання договору. Як зберігти свободу людини в суспільному стані? В цьму питанні – вузол “проблеми Гоббса”. Таким чином, теоретичне завдання міститься в обоснуванні меж діяльності держави, забеспечуючих зберігання свободи людини.

Представники ліберально-демократичного та радикально-демократичного  направлення вважали людину розумною істотою, але по-різному тлумачили цю антропологічну передумову демократичної теорії. Вони були єдиними в трактуванні походження держави з прийнятого розумними індивідами договору, але розрізняли джерело цього договору.  Вони відстоювали свободу людини, але розуміли її по-різному й по-різному трактували її засади.

Схема 1

 В ліберально-демократичних концепціях свобода людини означала її моральну автономію раціонально визначати своє життя та правила спілкування з іншими людьми,  які не мають права порушувати його індивідуальних прав. Держава, що виникає на основі договору між людьми як морально автономними індивідами,обмежується правом, тобто рівною зовнішньої мірою свободи для кожного індивіда. Таким чином, ця демократична парадигма базувалась на на передумові автономного індивіда, суспільство при цьому трактувалось як сума вільних індивідів, а суспільний інтерес – як інтерес всіх. Особисте життя цінується тут більш, ніж життя суспільне, а право вище за суспільне благо. Плюралізм індивідуальних інтересів та інтересів, виникаючих асоціацій індивідів (громадянське суспільство) супроводжується конфліктом між ними, вирішення якого було можливе на шляху компромісу. У принципі, держава не могла і не мала втручатися у процес спілкування автономних індивідів та їх добровільних асоціацій. Вона призивалась лише тоді, коли необхідно було втручання судді. Концепції ліберально-демократичного напрямкудопускають лише “обмежену державу”, державу “нічного вартового”. Така держава немождива без договору між людьми, а представники держави обираються населенням. Таким чином, велике значення тут надається електоральном процесу та репрезантативної демократії, за якої обрані представники пов’язані лише своєю совістю та конституцією (вільний мандат). Свобода в такій державі обмежена лише законом, а сама держава (для того, щоб не було узурпації державної влади окремими органами або особами) має будуватися на принципі розділення влад. Правомірний при голосуванні принцип рішення з більшості голосів доповнюється принципом захисту прав меньшості.

Згідно з радикально-демократичною концепцією розумна людина може існувати автономно тільки в природньому стані, в суспільному ж стані – вона стає істотою соціальною, тобто раціонально приймаюча цінності суспільства. Держава, яка виникає на основі договору, користується цінностями суспільства, носієм яких виступає народ, вона обмежена “суверенітетом народу”. Свобода люлдини в суспільному стані може бути забеспечена лише тоді, коли вільний народ, що має волю давати закони державі. Деспотизм держави визначається тим, що вона користується не особистими, а загальними інтересами народу, які не є простою сумою особистих інтересів, а є органічною єдністю. Звідси, радикально-демократична теорія підтримує публічну людину, пояснює пріоритет загального блага над правом. Свобода такої людини розуміється як громадянська свобода та можлива в суспільномі стані при наявності законів, освячених волею народа. Єдність народу виступає найважливішим принципом організації політичного життя, а формою демократиної участі тут виступає пряма демократія. Особи, здійснюючі управління в державі, наділені народним мандатом та відповідальні перед ним (імперативний мандат). Єдність влади забеспечується суверенітетом народу, а тому принцип розділення влад не є сутнісним; тут скоріше можна говорити про розділення функції, ане влад. Підкорення меньшості більшості є зовнішнім виявом єдиної волі, принципово вимагаючої загальної згоди.

Отже, ліберально-демократичні та радикально-демократичні парадигми представлені тут лише в самому загальному виді, але вони дозволяють побачити за зовнішньою багатоманітністю існуючих сучасних моделей демократії єдність в джерелах. Багато теоретичних конструкцій розвиваютьокремі положення представленних парадигм (плюралістична демократія, консенсуальна демократія, конкурентна демократія, коммунітарна демократія, електоральна демократія, репрезентативна демократія та ін.).   

2. Моделі демократії

2.1. Модель конкурентної елітиської демократії

Засновниками даної моделі демократії можна вважати Макса Вебера то Йозефа Шумпетера. Звісно, на формування моделі конкурентної елітської демократії мали вплив й інші дослідники (Джон Д’юі, Гаетано Моска, Вільфредо Парето, Моісей Острогорський), але саме до концепцій плебісцитарної демократії, легітимності та держави Макса Вебера і конкурентної демократії Шумпетера найбільш часто зверталися та звертаються дослідники демократії. Головне, що було використано в політології, - це визначення демократії через систему віросповіданнь в легітимність існуючого політичного порядку на основі рава, приверженість всіх правилам політичної гри.

Говорячи про плебісцитарну демократію, Вебер в своїй роботі “Політика як призвання та професія” підкреслював, що іі відокремлює від парламентарної демократії: “Такому ідилічному стану господарювання кругів поважних людей та, перш за все, парламентарів, протистоять нині найбільш сучасні форми партійної організації, що відрізняються від них. Це наслідки демократії, виборчого права для мас, необхідності масової вербовки приверженців та масової організації, розвитку єдності керівництва та строгої дисципліни. Господарювання поважних людей та управлінню парламентарів приходить кінець. Підприємство беруть в свої руки політики “по основній професії”, що знаходяться зовні парламентів. Або це “підприємці” – наприклад, американський бос є, по суті, підприємцем, - чиновник з постійною заробітньою платою. Формально має місце широка демократизація… вождем стає лише той, у тому разі і через голову парламента, кому підпорядковується ця машина. Іншими словами, створення таких машин, значить наступ плебісцитарної демократії”.

Шумпетер дав класичну формульовку демократії як конкуренції між двома чи большою кількістю груп еліт за владу на більш чи менш регулярних та відкритих виборах. Вона стала однією з основних при виборі змінних у зрівнювальному дослідженні демократичних систем.

Шумпетер провів різницю між класичною доктриною демократії, що основана на загальному блазі та волі народу, за якої виборець має владу приймати політичні рішення, та теорією демократії, де рішення виборців є вторичними по відношенню до вибору тих, хто буде приймати рішення. Класична доктрина демократії, вважав він, знаходиться в кризі, і з ею не можна сьогодні згодитися. На перших план виходить концепція демократії, за якої роль народа стоїть у створенні уряду або посередницького органу, який в свою чергу формує виконавчий національний орган або уряд. Ось як Шумпетер визначав нову концепцію демократії: “Демократичний метод – це такий інституціональний устрій для прийняття політичних рішень, в якому індивід отримує владу приймати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоса виборців”.

   Обгрунтовуючи свою концепію, він вбачав її переваги в тому, що вона торкається легко перевіряємих емпіричних речей – наявності чи відсутності демократичної прощедури. Класична теорія демократії не містить в собі такого критерія, так як волі та благу народа могли служити і недемократичні режими та уряди. Наприклад, за парламентарної демократії (як англйської) критерій демократії виконується, а “конституційна” монархія не є демократичною, оскільки електорат і парламент