Реферат на тему:
«Життя і творчість Квітки-Основ’яненко»
План
1. Григорій Федорович Квітка (загальна біографія)
2. Крок в самостійне життя
3. Перші твори письменника
4. Розбір найвидатніших творів Квітки-Основ’яненко
а) «Маруся»
б) «Козир-дівка»
в) «Щира любов»
г) «Салдацький патрет»
д) «Конотопська відьма»
є) «От тобі і скарб»
5. Григорій Квітка-Основ’яненко гуморист й сатирик
6. Схожість персонажів Квітки з героями творів Котляревського й Гоголя
7. «Нема в нас сонця, як Тарас, немає місяця, як Квітка»
8. Г.Ф. Квітка-Основ’яненко – перший прозаїк на ввесь світ
квітка основ’яненко твір персонаж
Григорій Федорович Квітка народився 29 (18 за старим стилем) листопада 1778 р. в селі Основа під Харковом (звідси літературний псевдонім — Основ'яненко) у поміщицькій родині. Початкову освіту, як тоді водилося, здобув дома, згодом навчався в монастирській школі. Протягом кількох років Квітка вважався на військовій службі, однак тягти важку армійську лямку йому не довелося: за тодішнім законом юнак із дворянської сім'ї міг лише числитися в списках різних полків і так набувати військових звань. У відставку Квітка вийшов у чині капітана, так і не побувавши в армії.
І ось тепер цей у всьому, здавалося б, зразковий дворянський син вчинив негаданий скандал: через вісім місяців він просто втік із святої обителі, а «прощеніє» про відчислення для безпечності передав через родича. Саме цією обставиною і вирішив скористатися спантеличений Христофор, щоб повернути блудного сина назад до монастирської келії. Оскільки, мовляв, заява була подана не особисто, то епіскоп, начебто «имея о подлинности оной сомнение», доручив благочинному відвідати Квітку і з'ясувати, чи справді ним самим підписана неприємна заява. Пастирський посланець помчав у Основу, але зарадити справі йому не вдалося: Квітка не змінив наміру залишити монастир і підтвердив, що заяву писав власноручно. Піймавши облизня, пастирі змушені були звільнити Квітку від перебування у монастирі.
Квітка одразу ж поринув у діяльність на культурному полі: брав жваву участь майже в усіх літературних починаннях Харкова, був організатором і керівником харківського професійного театру, засновником Товариства доброчинності та керівником Інституту благородних дівиць, став одним із видавців і редакторів журналу «Украинский вестник», виступивши на його сторінках із своїми першими творами. В 1817—1829 рр. Квітка чотири рази підряд обирався на три роки повітовим предводителем дворянства. Пізніше він протягом дев'яти літ був совісним суддею Харкова, а 1840 року в чині надвірного радника очолив Харківську палату карного суду. Його ім'я значиться також серед засновників Харківської публічної бібліотеки та інших закладів. Багатогранність Квітчиних інтересів сучасники досить влучно й дотепно характеризували у епіграмі:
Не надивлюся я, создатель,
Какой у нас мудреньїй век:
Актер, поєт и заседатель, —
Один и тот же человек.
Та не адміністративні успіхи кавалера орденів святої Анни і святого Володимира, надвірного радника Григорія Федоровича Квітки зберегли його ім'я для нащадків,— нашу увагу привертає письменник Грицько Основ'яненко, його внесок в історію літератури рідного народу.
Перший прозаїк нової української літератури Г. Ф. Квітка-Основ'яненко розпочав свою письменницьку діяльність, якщо не зважати на кілька жартівливих віршів, написаними російською мовою сатиричними «Письмами к издателю». «Письма» були промовисто підписані ім'ям Фалалея Повинухіна. Образ недалекого й безхарактерного дворянського синка Фалалея давав Квітці можливість правдоподібно розкрити життя, інтереси й поведінку багатенького поміщика, а саме звернення до імені, що вже набуло на той час в російській літературі певного забарвлення (у творах відомого передового письменника і журналіста М. Новикова), визначило гумористично-сатиричний підхід до зображуваних подій, ситуацій і персонажів. Квітка спробував тут охопити широке коло найрізноманітніших явищ. Найперше в цьому колі — обмеженість інтересів і нелюдськість родинних взаємин, які у поміщицькому середовищі сприймаються за норму.
Перебування Квітки на дворянській службі збагатило письменника, дало йому новий життєвий матеріал, що знайшов відповідне осмислення й творче узагальнення в кількох комедіях письменника.
Першим драматичним твором Квітки була комедія «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», написана 1827 року. П'єса Квітки за сюжетом схожа з пізніше написаним «Ревізором» М. В. Гоголя. Вона свідчить про те, що український письменник зумів на той час глибоко проникнути в тонкощі провінціального життя Росії і, скориставшись досить поширеним анекдотом про позірного ревізора, першим спробував сатирично подати картину тогочасної дійсності.
Комедії «Дворянские выборы», «Шельменко — волостной писарь» та «Шельменко-денщик» мали значний сценічний успіх і були прихильно оцінені літературною критикою. Особливого значення набули останні дві п'єси, головний герой яких — шахрайкуватий Шельменко — промовляє в п'єсі живою українською мовою. Квітка саме в драматичному творі звертається до української мови, і це стає немовби перехідним містком до його української прози.
Якщо перші п'єси Квітки ще мали на собі сліди застарілих законів майже перейденого вже російською літературою класицизму, то комедія «Шельменко-денщик» стала своєрідним підсумком розвитку творчості Квітки на шляху до реалізму. В його творчості з'являються нові жанри, але особливо важливо те, що викривально-сатиричні тенденції поглиблюються і письменник відображає у своїх творах життя рідного народу. Саме українські повісті й оповідання принесли згодом Квітці загальне визнання, як зачинателеві нової української прози.
Комедії Квітки свідчили про загальний потяг літератури до демократизації. Відмовившись від ідеалізованих образів представників дворянських доброчесників, зображаючи панівний стан як середовище пошлості, розкладу і паразитизму, Квітка вдається до пошуків позитивного героя в іншому соціальному середовищі, серед народу — єдиної прогресивної сили суспільства.
Заявивши про свої права, новий літературний герой одразу ж поставив питання про літературну мову на народній основі. Особливо гостро стояла ця проблема на Україні, народ якої зазнавав тоді не тільки соціального, а й національного гноблення.
Іван Котляревський практично розв'язав це питання у поезії, а згодом — і в драматургії. Поява і величезний успіх «Енеїди» сприяли унормуванню української мови. Одночасно реакційні кола спробували скористатися успіхом поеми Котляревського для твердження, що українська мова, яку вони зневажливо іменували «наріччям», мовляв, «за сучасним своїм станом» годиться тільки для жартівливих творів і не має майбутнього як мова літературна. Саме тому поява 1833 року у харківському альманасі «Утренняя звезда» трьох українських прозових творів Квітки, що прибрав псевдонім Основ'яненка, була сприйнята як видатна подія, а ім'я письменника відразу стало широкознаним на Україні й у Росії.
Свої творчі погляди письменник виклав у програмній «Супліці до пана іздателя», де обстоював право української літератури, на існування, а відомий «Салдацький патрет» Квітка використав, зокрема, для того, щоб застерегти від можливих нападів своє улюблене дитя — повість «Марусю», уривок з якої також був надрукований в «Утренней звезде».
«Маруся» разом з «Салдацьким патретом» і оповіданням «Мертвецький Великдень» склали І том «Малороссийских повестей», що наступного, 1834 року, вийшов у Москві українською мовою і відразу ж був прихильно оцінений громадськістю. Як засвідчив сам письменник, «Маруся» мала на меті довести зрілість і художню досконалість рідної мови.
Своїх героїв Квітка шукав не в панських палатах і не в столичних палацах. У вищому світі письменник вбачав штучну одноманітність, вдавану вишуканість, фальшиву «благопристойність». Інша справа серед простих людей, які «діють не за навіяними їм правилами, не за вкладеними в них поняттями, а за власним почуттям, розумом». «Живучи на Україні,— зазначав письменник,— привчаючись до наріччя жителів, я навчився розуміти думки їх і примусив їх своїми словами переказати публіці. Ось причина уваги, якої удостоєна «Маруся» та інші, бо писані вони з натури без будь-якої прикраси і відтушовування». Квітка оспівав просту людину, її щиру й чисту душу, трудове життя, чесні помисли й високі поривання.
Основу сюжету повісті складає зворушливо-трагічна історія ідеального кохання сільської дівчини Марусі й міського парубка Василя. На перешкоді до щастя молодят стають тогочасні соціальні умови. Наум Дрот, Марусин батько, відмовляється видати єдину доньку — свою улюбленицю — за сироту Василя, якому під час чергового набору загрожує рекрутчина. Засмучений Василь намагається до купця, щоб заробити на «найомщика», який заступив би його у важкій двадцятип'ятирічній царській солдатчині. Василеві пощастило добре влаштуватися: за рік він навчився грамоти чесною й сумлінною працею здобув прихильність свого господаря, який навіть пообіцяв наперед дати гроші на «найомщика». Наум Дрот, нарешті, згодився на заручини, і щасливий наречений пішов з хазяйськими хурами ярмаркувати по далеких місіях, мрійливо позираючи щовечора на зірочку вечірню, бо на неї саме в цей час дивилися карі Марусині очі.
Та щастя — примхлива птиця, воно рідко дістається людям. Глибока туга не покидає Марусю, сумні передчуття стискають її серце. Щодня ходить вона до озера, де ще недавно зустрічалася і милим, мріяла про щастя. Біля цього озера й застала якось її страшенна холодна злива. І що вже не робили перелякані старі Наум і Настя, навіть цилюрика запрошували, німця привозили, дні, і ночі поклони били, благаючи в бога заступництва і допомоги,— ніщо не змогло врятувати Марусю: в три дні згоріла дівчина.
Не до весілля вбирали дівчата подругу свою, а споряджали її на останню, смертну путь. І Василеві, який саме повертався з ярмаркування, довелося побачити кохану не під весільним вінцем, а в чорній труні. Недовго пережив він свою наречену — пішов у ченці та й заслаб з горя. Перед смертю Василь дуже просив покласти йому в голови шовкову червону хустину, якою пов'язала Маруся на заручинах свого нареченого, і жменю землі з дорогої могили, але «як закон запреща монахові такі примхи, то його і не послухали».
Повість про трагічну долю Марусі й Василя вразила серця читачів на Україні й у Росії. «Ми неспроможні,— свідчив В. Бєлінський,— висловити тієї насолоди, з якою прочитали її. Загальне захоплення публіки, одностайні похвали всіх журналів цілком виправдують враження, яке справила на нас ця чудова повість». Читача привабили своєю правдивістю персонажі повісті — прості, благородні, душевні люди, працьовиті й скромні, самовіддані й покірливі Успіхові «Марусі» не зашкодили навіть певне моралізаторство і підвищена чутливість, яка, проте, значно відрізнялася від властивої послідовникам Карамзіна розчуленості насамперед тим, що Квітка реалістично змальовував побут і життя рідного народу, відображав життєві протиріччя, існуючі незалежно від волі й намірів людей.
Реалістичні картини селянського життя, широке використання побутового матеріалу, вдале звернення до надбань народної грамотності надали повісті виразного національного колориту. Маруся стала для інших народів відкриттям нового мальовничого краю, його доброго й працьовитого народу. Недарма В. Бєлінський, оцінюючи твір Квітки, вказував: «Крім Наума, Марусі, Василя і Насті, в повісті «Маруся» є ще герой — і герой перший, важливіший і за Наума, і за Василя, і за Настю, і за саму Марусю,— це Україна з її поетичною природою, з її поетичним життям простого народу, з її поетичними звичаями. Оцей-то герой і становить всю принадність, всю поетичну чарівність повісті...» Сам Квітка все життя пишався успіхом першої своєї повісті й з гордістю посилався на тих зачарованих читачів, які твердили, що йому не треба іншої епітафії, як: «Він написав «Марусю».
Наступні українські повісті — «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов» — зміцнили письменницьку славу Квітки. Героями цих творів також виступають селяни й селянки, які своєю поведінкою й почуваннями навіювали читачам ідею моральної переваги людей простого звання над «благородними». Це насамперед «проворна, моторна, смілива, на річах бойка» ївга («Козир-дівка»), яка не зупиняється ні перед чим у боротьбі за своє щастя, сміливо доходить до самого губернатора, виручає милого з біди й одружується з ним. Письменник підкреслює розум героїні, її енергію, відданість і щиру любов. Вдала сюжетна знахідка — ходіння ївги по повітових і губернських «муках» у пошуках справедливості — дозволила Квітці подати колоритні реалістичні образи можновладної верхівки, гротескно-сатиричні портрети писаря, справника, секретаря, суддів і підсудків. Ось, наприклад, як змальовує Квітка суддю: «високий та товстий, трошки пикатенький, ніс догори задрався, а очі, мов баньки, так і повитріщались». Цей «оборонець справедливості» не гребує жодним «приношенієм» — навіть клубком-другим звичайнісінького валу. Але чи не найбільше полюбляє він бублики — свіженькі та щоб маку побільше. Коли ївга принесла дві в'язки добре підсмажених бубликів, суддя вмить поглитав їх: «Рот великий, щоки товсті, так так бублик і втирить у рот; не дуже й жує, так цілком і ковтає, аж давиться, аж сльози йому течуть: бачите, поспішає в суд до діла». Потрощивши не одну в'язку смачних бубликів, суддя так і не допоміг ївзі.
Квітка, звичайно, по-своєму подавав картину панських зло-влїивань, твердив, що все лихо від нечесних і жорстоких дрібних чиновників, і тим самим ідеалізував вище панство, яке «від самого царя постановлене» для захисту бідних (губернатор «аж сплакнув... і став платочком сльози втирати», зворушений побаченням ївги з Левком, та ще й великі гроші зібрав ївзі