Міністерство освіти і науки України

Одеський національний університет ім. І.І. мечникова

Філологічний факультет

денна форма навчання

кафедра української літератури

ДИПЛОМНА РОБОТА

ЖАНР ПОСЛАННЯ У ТВОРЧОСТІ Т.Г. ШЕВЧЕНКА

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Жанр послання у теоретичних вимірах

Розділ 2. Поетика жанру послання у творах Т. Шевченка

2.1. Поема-послання “І мертвим, і живим...” у контексті жанру

2.2. Поезія “Заповіт” як унікальна жанрова форма

2.3. Модифікація жанру послання у віршах “Козачковському”

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Геніальна творчість і життєвий шлях Тараса Шевченка, що еволюціонував від раба-кріпака до академіка гравюри імператорської академії мистецтв, врешті набагато більше – до речника етнонаціонального буття та консолідатора українського етносу, зробили його символом українства і одним з найпотужніших чинників у формуванні українських державницьких інтересів. Безпрецедентний випадок: він – єдиний поет-художник в усій світовій культурі, який врятував націю від винародовлення в умовах колонізації, зазначав академік НАНУ М.Г. Жулинський на засіданні Президії НАН України 4 лютого 2004 року, на якому слухалося питання “Творча спадщина Тараса Григоровича Шевченка та перспективи шевченкознавчих досліджень: до 190-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка”[10, 61]. Сьогоднішня Україна, без перебільшення, постала на шевченківському моноліті духу, думки і слова.

Шевченкові належить виняткова роль у формуванні української національної ідеології; надавши українській мові статусу мови літературної, він тим самим заклав основу модерної української літератури, а в широкому значенні – базу під українську національну ідентичність. Як історіософ він викристалізував неординарний вектор і стиль нашої історії, надав їй сакрального відтінку, різко відкинувши конформістські моделі малоросійства чи полонізації. Як філософ-утопіст він закликав до життя в братолюбії на засадах християнства, в гармонії зі всесвітом. Як гуманіст обіймав серцем усі народи. Відомо, що в українській інтелектуальній історії переломне значення мала вперше сформульована Шевченком ідея нації як духовного континууму “мертвих, і живих, і ненароджених” (“Посланіє”), згідно з якою не лише предки відповідають за долю нащадків, в й нащадки – за долю предків (посмертну).

Будучи нащадками такого універсаму, яким є Шевченко, ми не можемо не відповідати за долю колосальної значимості Шевченкового спадку, який все ще потребує легітимації та цілісного неупередженого прочитання.

Сьогоднішнє шевченкознавство стало окремою самостійною галуззю українознавства. Вагомим внеском у розвиток шевченкознавства на сучасному етапі стали монографії О.С Забужко “Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу” (1997), В.Л. Смілянської і Н.П. Чамати “Структура і смисл: спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка” (2000), Ю. А Барабаша “Коли забуду тебе, Єрусалиме..”. Гоголь і Шевченко. Порівняльні типологічні студії” (2001) та ін.

Але треба зауважити, що еволюція поетичних жанрів в українській літературі і зокрема “Кобзаря”, хоча, звичайно, деякі шевченкознавці у своїх працях принагідно цікавилися й жанровими особливостями творів, - не набула широкого дослідження. Практичне дослідження жанрів, особливо поетичних, на думку Ф. Пустової, ускладнюється тим, що не вироблено ще чітких критеріїв для розрізнення форм [11,104].

Теоретики класицизму, та й романтизму, брали за основу поділу тематику, яка визначала і поетику того чи іншого жанру. Але до спадщини Шевченка не можна підходити з таким критерієм. Хоча він почав як романтик, проте вже в ранній період ламав жанрові канони і знаходив нові способи художньої організації творів. Інші теоретики [33,365] сходяться на тому, що для розрізнення жанрів слід брати до уваги принцип естетичного освоєння дійсності. Такий критерій, безперечно виправдовує себе, коли йдеться про види епічних або драматичних творів, але при визначенні поетичних форм його недостатньо. Адже за принципом естетичного освоєння явищ однотипними будуть, наприклад, велика поезія “І мертвим, і живим...” і мініатюра “П.С.” (обидва твори сатиричні), проте їх не можна віднести до одного жанру. Відмінність не тільки в розмірі, а й у широті охоплення життєвого матеріалу, у способах сатиричного зображення, в композиції і т.д. За темою, означені твори,, хоча вони й тематично близькі, теж ніхто не наважиться їх розглядати, як однотипні за жанром. За таких обставин вважаємо, що обрана нами тема дослідження жанру послання у творчості Т.Г. Шевченка, є актуальною.

Основна мета роботи - дослідження творчої модифікації жанру послання у творчості Т.Г. Шевченка, взявши за основу зміст і естетичну спрямованість образів, єдність композиції і засоби художньої виразності.

В першому розділі буде надана загальна характеристика жанру послання і використання цього жанру в творчості Т. Шевченка.

Другий розділ буде присвячений дослідженню різних модифікацій жанру послання у творчості поета на прикладах окремих поезій.

На основі проведеного дослідження будуть зроблені висновки.

Тексти поезій Шевченка надаються за виданням: Тарас Шевченко. Повне зібрання творів: У 12 т.- К.: Наук. думка, 1989-1990.-Т.1-2.

РОЗДІЛ 1. ЖАНР ПОСЛАННЯ У ТЕОРЕТИЧНИХ ВИМІРАХ

Жанр виступає одним з головних аспектів дослідження художньої єдності й багатоманіття художнього літературного явища. Саме через аналіз цього поняття за умови системного розуміння можна з’ясувати головні ідейно-естетичні характеристики окремого періоду розвитку літератури чи творчості окремого письменника. В системі жанрів знаходять переломлення істотні риси художнього методу, концепції дійсності, взаємовідношення традицій і новаторства в проблематиці і поетиці, особливості композиційних побудов та образотворення, зазначав Д.С. Лихачов [19,16].

Найдавнішим жанром монологічної поезії є послання. Послання – публіцистичний вірш і формі листа-звернення до певної особи (чи багатьох осіб) [24,5].

Фундатором цього жанру називають римського поета І століття до Різдва Христового Горація, який у “Посланні до Пізонів” виклав свої погляди на поетичну творчість та правила мистецтва. Послання широко використовувалося в середньовічній літературі, а потім і в новій. На східно-слов’янському грунті простежується з ХІІ ст.. (“Навчання” Володимира Мономаха). Досягло розвитку в творчості українського письменника-полеміста Івана Вишенського (”Послання до Василя Острозького”, “Посланіє до єпископів”, “Послання львівському братству” та інші). Форою послання часто користувалися і пізніше, особливо у віршах інтимних, а часом у творах громадської тематики.

Як ліричний жанр послання набули свого розквіту у ХVІІІ і першій половині ХІХ ст.. ст.. у творчості російських поетів В. Жуковського, К. Батюшкова, і багатьох творах Тараса Шевченка.

Зміст послання був найрізноманітнішим: від дружнього обміну думками до політичних декларацій, філософських узагальнень, естетичних програм.

Властивостями послання є неодмінне звертання до певної особи чи групи осіб, яких з адресантом поєднує спільність інтересів. Слід визнати, що в основі послання лежить не приватний, частковий інтерес, а такий, що являє собою достатньо широку і значиму цінність, хоча незрідка безпосереднім імпульсом у написання послання може виступати і перше, особиста зацікавленість-занепокоєність адресанта тією чи іншою темою. Причому слід відзначити певну закономірність, яка полягає у тому, що чим глибше особистісне переважає адресант обрану тему, тим більшої загальної (корпоративної) ваги вона набирає. Таким чином, послання передбачає неординарний зв’язок між адресантом та адресатами. Множина, в останньому випадку вживається спеціально, бо коли ми говоримо про одного адресата, за ним вгадується певний загал; так чи інакше мета послання виводить його за межі спілкування двох.

Спадщина Шевченка в жанровому аспекті – дуже важливий етап в історії української поезії. Уже на початку творчого шляху сила генія виявилася в тому, що поет увібравши в себе великі досягнення попередників і сучасників в українській, російській, зарубіжній літературах та багатства рідного фольклору, всі існуючи жанри використовував як не застигли форми, а трансформував їх, підпорядковуючи змістові, розчищав поле для зростання нових форм.

У зв’язку з цим виникає необхідність розрізнити форми (типи) жанрової присутності послання в поезії Шевченка.

Величезна кількість шевченкознавчих досліджень, спеціально присвячених аналізу лірики поета, її ідейно-художнього змісту пов’язало уявлення про поета як революціонера який тільки те і робив, що закликав народ “гострити сокиру” на панів. Звісно він і справді був надзвичайно чутливим до соціальної несправедливості. Але ідеї соціального звільнення органічно поєднувалися в нього з ідеями національного відродження.

Як ідейний мислитель, Тарас Шевченко перший своєчасно розкрив перед очима своїх читачів страшний образ внутрішньої структури московської імперії. Щоправда, про Російську тюрму народів писали й інші автори, одначе ніхто з них не створив її не людяності так яскраво як він. Тарас Шевченко був щирий самостійник, що прагнув сам і закликав поневолені народи розвалити імперію зла. Він вірив, що тільки тоді вони визволяться, а український народ тільки тоді відновить свою вільну і незалежну державу. Шевченкова віра у самостійну Україну ґрунтувалася на солідарності й любові усіх прошарків суспільства та на взаємо пошані й людяності в міжнаціональних стосунках [20,57].

Як вселюдський пророк, Тарас Шевченко керувався високими морально-естетичними засадами в особистому, національному та міжнаціональному житті. Як національний пророк, у постійній журбі за майбутнє України, Шевченко уклав своєрідну біблійну угоду – заповіт – і із рідним народом, і з самим Господом Богом. Шевченко велить поховати себе над Дніпром, не витрачаючи марно часу на ридання і негайно далі боротися за визволення своєї батьківщини. Він не просто декларує ідею, а говорить про своє ставлення до світу. Тому суб’єктивний ліричний герой грає тут важливу роль.

Це саме стосується і філософської проблематики його поезій. Вона не вичерпується окремими творами на ту чи іншу філософську тему. Таких в нього небагато, оскільки предметом художнього втілення для поета була реальна історична дійсність, життя людини. До глибинно збагнувши увесь пафос і всю цінність козацького героїзму, Тарас Шевченко вмістив у свої твори, чи окремі фрагменти з них, глибинні роздуми про історичний процес, закономірності людського буття і природи [8,157].

Шевченкова політична лірика – це власне лірика, а не віршована публіцистика. І саме в цьому – один з секретів її емоційного впливу на читача. Їй властиві концентрація думки, драматизм ліричного переживання, експресивність стилю, гранична щирість і простота вислову.

Шевченко вступив на літературне поле в епоху розвитку слов’янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напрямку. Усвідомлення історичної тяглості етничного процесу й існування власного культурно-психологічного обличчя нації, національного самовизначення зумовили стрімкий розвиток української історіографії, фольклористики, мовознавства. Народно фантастична основа творів 20-40-х років у багатьох випадках тісно перепліталася з зображенням народного побуту, але виразні риси історичного часу й соціальні реалії конкретної суспільної обстановки з’являються по суті тільки в творах Шевченка і в те, тут заявляє про себе неповторно індивідуальним характером суто особистісне “Я” ліричного героя Шевченка [21,99].

Між фольклорно-історичною і громадською течіями в українському романтизмі немає перехідної межі: позиція національної туги, зумовлена опозицією минуле/сучасне і мала ідеологічний характер. Ліричні портрети героїв козаччини, ліро-епічні віршовані оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети, надаючи їм медитативності.

Медитація як жанр виникла в українській поезії практично тільки у творчості Тараса Шевченка. Маємо на увазі не медитацію взагалі (будь-який віршований “роздум”), а поетичний жанр, якому притаманна надзвичайна міра особистісної інтроспективності [21,111].

Світ лірики, як відомо, - світ людських, авторських передусім думок і переживань. План вираження в ліриці, безумовно, домінує над планом зображення. У монолозі ліричного “Я” або “Ми” реалії зовнішнього світу художньо перетворені свідомістю автора [3,308]. Система персонажів, лірика, образів людей в ній має свою ієрархію: на протилежних її рівнях – той, хто виражає авторську свідомість, він же носій зображення з одного боку, і предмет, тобто герой – з другого.

Монолог ліричного героя несе в собі печать емоційної оцінки, яка належить ліричному розповідачу – співчутливої чи іронічної тощо: ліричний розповідач переказує думки персонажа, цитує його монолог, освітлює цей монолог власним ставленням.

А реальний письменник – автор? Він ніколи не входить в художній світ безпосередньо, а завжди опосередковано: через добір предметних деталей, фабулу – у дійсність героя, а бо через носія розповіді – розповідача або оповідача (або цілу систему носіїв викладу) – у дійсність “автора” [32,33].

Жанрові особливості медитативної лірики Шевченка і взагалі оригінальність його жанрових форм, як вже зазначалося, ще досить ретельно досліджені, а саме вони дають дуже цікавий матеріал для осмислення подальшого мікросвіту ідейно-художніх особливостей його поезій. Розглянемо особливості медитативної лірики Шевченка як поета і мислителя, як особистості, що глибоко переймався долею людини, своєї Батьківщини, соціальними, філософськими і моральними проблемами епохи на прикладі творчої модифікації жанру послання.

На кожному з етапів розвитку національної літератури функціонує система жанрів