База рефератов

План

1. Життя і творчість П. Загребельного............................................................   3

2. Коротко про деякі збірки П.Загребельного................................................   5

3. Значення творчості П. Загребельного в українській літературі...............    8

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ П. ЗАГРЕБЕЛЬНОГО

Гарна книга про народ, про людину, збагачуючи розум і виховуючи почуття (згадаймо, як Бєлінський підносив пушкінську поезію саме за її всеосяжну здатність облагороджувати душу), спонукає до роздумів і діянь, до розмови, де може бути злагода й незгода, відкриття соціально-моральних істин і краси буття. Животворний зв'язок між письменником і читачем виникає тоді, коли він, митець, має що сказати людям, а вони, заглиблюючись у безмежжя художнього світу, пристрасно шукають у ньому відповіді на жагучі питання дійсності.

Талановитий український радянський письменник Павло Архипович Загребельний понад чверть віку веде діалог зі своїми сучасниками – діалог повчальний, дотепний і цікавий...

Прикметною рисою нашого митця є невситима жага творення. Хоч ким і хоч де б він не був: рядовим на війні, студентом-філологом Дніпропетровського університету, співробітником журналу «Вітчизна», редактором «Літературної України» – завжди віддавався праці сповна. За два з половиною десятиліття своєї твор­чості він написав сімнадцять романів, три збірки опові­дань, чотири повісті, кілька кіносценаріїв і п'єс, десятки нарисів, критичних статей і оглядів. Два його романи «Смерть у Києві» та «Первоміст» відзначені Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка...

Павло Загребельний належить до тієї когорти радян­ських письменників, що і його ровесники В. Астаф'єв, Ю. Бондарєв, В. Биков, Ю. Друніна... Обпалені війною, вони до глибини осягли труди і дні фронтового покоління, яке врятувало Вітчизну від фашистського поневолення. В їхній творчості яскраво відбилися такі характерні риси радянської літератури, як безкомпромісність у боротьбі з буржуазною ідеологією, і приватновласниць­кою психологією, возвеличення подвигу радянських людей, утвердження соціалістичного гуманізму і почуття відповідальності за моральне обличчя своїх сучасників.

Критика свого часу звернула увагу на те, що Павла Загребельного приваблюють особливо три сфери люд­ської діяльності: військово-патріотична, державно-історична і виробничо-творча. Це широке узагальнення потребує конкретизації. Суть у тому, що в героїв Павла Загребель­ного різні види діяльності переплітаються, зливаються. Державною людиною в його романах постає, скажімо, не тільки князь Ярослав Мудрий, але й молодий робітник Дмитро Череда, а теоретик кібернетики академік Карналь такий же творець, як і талановитий митець Київської Русі Сивоок. Саме концепцією народу-творця і зв'язані між собою три романічні цикли Павла Загребельного...

Загалом письменник уміло, природно поєднує у своїх романах відтворення окремої долі з узагальненим зображенням плину життя. Майстер розлогої епіки – історичного «Дива», урбаністичного «Розгону», сільського «Левиного серця», що перегукуються між собою розробкою окре­мих мотивів і засобами характеротворення, – сміливо веде і діалог з історією, й інтимну розмову з людиною, згущаючи факти в образи доби і проникаючи в сокровенні таємниці душі.

У Павла Загребельного сотні дійових осіб. Є серед них і художньо невиразні, одномірні. Та людська пам'ять ви­біркова, в ній залишається тільки істинне, довершене і необхідне для пізнання й самопізнання. Більшість людських характерів у творах нашого письменника – життєво правдиві, повнокровні. Чим вони цікаві? Неповторністю прояву повторюваного. Вони наче жадають одного: дива. Хто шукає його і знаходить, хто втрачає його або знищує, а хто – і це найважче – творить його в муках і любові...

Прадавня семантика кореня слова «диво» – світити. У слов'янських мовах «диво» – це те, що вражає: чудо, незвичайне, краса. Герої Павла Загребельного знають, що таке диво волі, диво пізнання, диво творчості, диво кохання й взаєморозуміння, диво народження справжніх людей і диво жіночих чарів.

У стильовому діапазоні письменника чудово поєднуються гостра, цікава фабульність з докладною деталізацією, іронія і сарказм з романтикою, публіцистика з психологізмом, афористичність і уривчастість з довгими фразами-періодами, з енергією дієслівних многочленів. Це проза розлога і водночас навальна, як повінь зі зливою і порив­частим вітром – «трощить, ламає, з землі вириває». Ця розбурхана течія несе з собою все, навіть життєву піну. Але русла ніколи не губить. Русло – це дума про людину, про народ, це концепція соціалістичної особистості, що творить на землі красу і добро.

КОРОТКО ПРО ДЕЯКІ ЗБІРКИ П.ЗАГРЕБЕЛЬНОГО

Це просто чудова риса П. Загребельного, бути ніби несхожим на самого себе в кожному новому творі. Одних він дивує, других захоплює, третіх дратує цією своєю постійною мінливістю й несхожістю, як, мабуть, ніхто з українських прозаїків. Є прозаїки більш «зручні» для розуміння критикою і читачем. У них з попереднього роману часто мож­на виводити зародок наступного. Буває навіть так, що особливо цікаве знайдене один раз нещадно експлуатується знову й знову, а тому вся так звана творча еволюція може звестися до того, що письменник повільно, але не­ухильно стає епігоном самого себе, утриманцем і популяризатором того, що він колись дійсно знайшов і на чому, засліплений його незвичністю, назавжди зупинився. Загребельний же володіє дорогоцінним вмінням вичерпати в одному творі все те, що повинно належати тільки йому, тільки саме цим замислом породженому до життя, а далі – з усіх поглядів – тематично, манерою повістування, особливостями літературного артистизму – від того, попе­реднього, твору рішуче відмежуватися і прийти в наступному романі, з лихвою виправдовуючи всі надії критики, знову несподіваним...

В усіх своїх історичних романах письменник звертається до трагедійних ситуацій (йому загалом дуже близька поетика трагічного), перед багатьма моральними альтернативами постають його герої, і нерідко зроблений ними вибір вартий їхнього життя, але, думається, найви­щих трагічних нот досягає автор у цих двох романах про дивні й гіркі долі жінок – Євпраксії і Роксолани, долях, скалічених жорстоким часом, суспільством, соціальна при­рода якого антигуманна, антилюдська.

Характерно, що коли Павло Загребельний тільки починав розробляти історичну тематику, це і для критиків, і для шанувальників його таланту стало цілковитою неспо­діванкою, оскільки він – після спроб знайти себе в напів-нарисових, пригодницьких і навіть фантастичних творах, з якими він, власне, і прийшов в українську літературу, – нарешті й остаточно сформувався в письменника гостро-сучасної теми, співця індустріального міста, вдумливого дослідника його технічної і творчої інтелігенції. І раптом такий різкий стрибок до часів давно минулих, якого навряд щоб хто міг від нього чекати. Незвичайним також було і те, що трилогія так званих робітничих романів, об'єднана пізніше однією назвою «З погляду вічності» писалася паралельно з циклом історичних романів про Київську Русь. У творчості письменника так органічно й непорушно переплелися минуле і теперішнє...

Наш час можна з багатьма підставами назвати часом загостреного історичного мислення. Від подій найближчих двадцяти-тридцяти-п'ятдесяти років і до того, що ста­лось кілька століть назад – усе сьогодні сприймається і обдумується з особливою інтенсивністю, бо так чи інакше допомагає зрозуміти сучасність...

Щоправда, Історичний роман у радянській літературі 60-х років не дав такої високої хвилі, яку бачимо, наприклад, у 20-30-х або 40-50-х роках. Але книг про минуле, особливо в останній час, пишеться немало, і в них, без сумніву, нагромаджуються ознаки нової якості: можливо, не за горами – третя, прикметна своїми неповторними ри­сами хвиля в розвитку нашої історичної романістики...

До таких книг я відніс би роман П. Загребельного «Диво» (Рад. письменник, 1968)... Отже, перед нами-древлянські землі, Київ, Новгород, Болгарія і Візантія кінця X і перших десятиліть XI віку. Різні долі різних людей, які, зрештою, сходяться й перехрещуються на майдані стольного граду над Дніпром, де споруджується одне з найбільших мистецьких «див» тієї доби – Софія Київська.

На першому плані – митець Сивоок і князь Ярослав. Про Ярослава ми чимало знаємо з різних джерел, про Сивоока – нічого. Документальній і навіть легендарній історії його ім'я не відоме...

Якщо говорити про конкретну історію Київської Софії, то сучасні вчені сходяться на тому, що її споруджували, й оздоблювали грецькі майстри спільно з місцевими людьми, які, навчаючись у перших, збагачували й «ослов'яню­вали» їхнє мистецтво, привносили в нього виразні риси древньоруської самобутності.

Так виникла в романі постать Сивоока – гіпотетична, вимислена і водночас цілком реальна за своєю художньою сутністю. Він справді постає перед нами живою, вірогідною й типовою людиною своєї епохи – з великою і драматичною біографією, з пошуками, стражданнями, сумнівами та надіями.

Сивоок у «Диві», навіть і тоді, коли на Київській «горі» статечно розмовляє із самим князем, – плоть від плоті народної, низової, «спідньої» Русі, яка складала глибоко заземлену основу Київської держави і в незчисленних трудах, у болях і муках витворювала її могутність, що за часів Ярослава досягла своїх верховин.

Те, що Загребельному вдався саме цей образ, видаєть­ся мені успіхом принципового значення. Наша художня «старорущина», – з різних, у тім числі й поважних причин, – у глибини тогочасної народної маси та її свідомості досі проникала поволі й нелегко. Якщо схематично поста­вити в один ряд близькі з цього погляду постаті каменяра Журейка («Ярослав Мудрий» І. Кочерги), закупа Микули та його доньки Малуші («Святослав» С. Скляренка) й малого «роба» на Русі, полонянина у Візантії, а потім кон­стантинопольського і київського митця Сивоока, то різниця виявиться, без перебільшень, величезною. В «Диві» це – характер, художня повнокровність якого не викликає сумніву, особистість, яка в розумінні психологічної та інте­лектуальної висоти виступає гідним партнером найвидатнішого розуму епохи (а в романі він таким і є) – самого Ярослава...

Загребельний у змалюванні Ярослава знайшов добру міру поєднання «державно-історичного» та «людського»...

Мудрий і талановитий київський князь у романі «Диво» – вершитель історично прогресивної справи зміцнення та об'єднання Русі, але разом з тим він син свого класу й часу, людина, яка сповідає їхні погляди, їхню жорстоку мораль навіть тоді, коли вони викликають у ній внутрішній супротив...

Більше, ніж будь-який з попередніх творів автора, «Диво» засвідчує зростання зображувальної сили його письма, вміння вивести неокраяні, самобутні людські характери, через які розкривається хід життя, пристрасті й прагнення епохи...

Уміє дати автор «Дива» і барвистий історичний фон, охоче користуючись для цього способом принагідного, майже літописного переповідання характерних епізодів і бувальщин, часто незвичайних, інколи вражаючих у своїй історичній красномовності; в сукупності укладається виразна, хоч і не завжди ощадна, мозаїка епохи.

А головне – свіжість і самостійність загальних авторських рішень, яким завдячує в романі так ясно висвітлена тема найбільшого і найдорожчого «дива історії»: тема людини, незборної в своєму прагненні до свободи й щастя.

ЗНАЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ П. ЗАГРЕБЕЛЬНОГО

Радянська література створила багато образів мужніх, чесних, щирих людей, які стали добрими друзями читачів, увійшли в їх життя, як знайомі, близькі люди. Кожен новий твір, де змальовані образи, гідні дружби нашого читача, – радісна подія в літературі. Думаю, що книга П. Загребельного "Дума про невмирущого" (вперше твір друкувався в журналі "Прапор" №№10-12 в 1957 р., а вийшов окремим виданням у "Молоді") стане для читача такою подією. Історія короткого життя її героя, життя, сповненого мук і болю, але красивого і чесного, знайде відгук у багатьох серцях.

Йому ще не сповнилось сімнадцяти, коли почалася війна. Андрій пішов до військкомату, де вже стояли великі черги добровольців. Коли йому запропонували написати автобіографію, та ще докладну, він злякався: у нього не було біографії. Ну, народився. Ріс. Закінчив неповну се­редню. Вступив до комсомолу. Закінчив середню. Працював під час канікул у колгоспі. Збирав колоски. Був при­чіплювачем. Косив сіно. Яка ж тут біографія, коли все так просто і звичайно?

Та, мабуть, і після війни, коли б Андрій Коваленко залишився в живих, він не помітив би, яка багата його біографія. Ну, пішов добровольцем. Воював. Поранили. Вилікувався. Знову воював. Знову поранили. Взяли в по­лон. Втік. Впіймали. Знову втікав... Здатні на подвиги не часто розповідають про свої подвиги. Бо, може, джерелом цих подвигів саме і є впевненість у тому, що так чинив би кожен на його місці. Велика, справжня скромність—сестра героїзму, а не посередності...

Ми часто не помічаємо, яким неоціненним багатством володіємо, що, справді, може «солнце померкло б, увидев наших дум золотые россыпи». Письменник мало пише про радянських людей, з якими доля зводила його героя там, далеко від рідної землі. Але кожна така зустріч, як з Мартиненком, Банніковим, Антроповим, залишає хвилююче враження, показує, що в які б обставини не потрапили радянські люди, вони живуть між собою за законами, нормами нового суспільства, за соціалістичними законами.

Справжнім гімном радянській людині звучить заключ­ний епізод короткого життя героя повісті, епізод, з якого могла б початися легенда про радянського юнака. Коваленко, смертельно поранений після останньої спроби вирватися з полону, лежить у бараку поруч з поляком, якому на світанку мають зробити укол, щоб убити. «Андрій намагався думати про дім, про батька й матір, про Катю. Але пам'ять його, знесилена, змучена безугавним болем, розгубила всі спогади, як квітка пелюстки. Йому тепер лишався