Вступ
Актуальність дослідження: Сьогодні Уільяма Сомерсета Моема можна сміливо відносити до класиків європейської літератури 20-ого століття. Хоча ще півстоліття тому англійський письменник піддавався жорсткій критиці. Його називали циніком та мізантропом, докоряли за аполітичність та індиферентність, вважаючи, що його твори недовго будуть користуватися популярністю. Утім, їхні судження виявились хибними. Популярність Моема зростає з кожним роком. Його романи, новели та п’єси дедалі більше притягують увагу читачів з усього світу та знаходять позитивну оцінку сьогоднішніх літературознавців, які відзначають глибокий внутрішній зміст творів Моема. Зокрема, так про письменника пише літературознавець та публіцист Грета Іонкіс, яка вивчала англійську літературу першої половини ХХ століття.
Незважаючи на це, творчість Уільяма Сомерсета Моема, особливо, його новелістика, сьогодні маловивчена не лише в Україні, а й у всьому світі. Обмаль сучасних літературознавців заглиблюється у творчість письменника, аналізує тонку психологію героїв його новел та здатна пояснити мотиви їхніх, часто непередбачуваних, вчинків. Саме у цьому полягає актуальність теми цієї роботи.
Наша головна мета – дослідити малі прозові твори Уільяма Сомерсета Моема та зрозуміти чому їх відносять до жанру новел. Окрім цього, маємо проаналізувати причини, що впливали на творчість письменника протягом життя та, врешті-решт, визначити художньо-естетичні принципи, з допомогою яких Моем зображував дійсність.
У цій роботі ми будемо використовувати та вивчати досвід самого Сомерсета Моема, зокрема, проаналізуємо його збірку автобіографічних ессе «Підбиваючи підсумки». Адже саме в цій книзі він чітко пояснює свої погляди на літературу та власний розвиток як письменника. Суб’єктивну думку представлятимуть дослідження таких літературознавців як Ентоні Кертіс і Джон Вайтхед. Серед іноземних критиків творчість Моема вивчали такі науковці як, Скороденко, Михальська, Іонкіс та інші.
Об’єктом дослідження є творчість У.С. Моема
Предметом дослідження є художньо-естетичні принципи в новелістиці автора.
Мета дослідження: визначити художньо-естетичні принципи У.С. Моема, форми їх реалізації в новелах
Методи дослідження: текстуальний, аналіз та узагальнення.
1. Творчість Уїльяма Сомерсета Моема в контексті англійської літератури кінця 19 початку 20 ст.
1.1 Особливості розвитку літератури Англії кінця XIX – поч. XX ст.
Література є певним дзеркальним відображенням всього, що відбувається в тій чи іншій країні в той чи інший період. І вплив історії на створення літератури дуже значний, саме в ході певних історичних подій завжди утворювались нові літературні течії та напрямки.
Наприкінці XIX ст. Англія пережила найбільш тривалу і тяжку кризу, що з 1873 р. охопила промисловість, сільське господарство, торгівлю, фінанси. Впродовж 1870–1914 рр. вона втратила світову промислову монополію. Загальне промислове виробництво країни за цей час подвоїлося хоча в світі воно зросло в чотири рази. Замість третини світової індустріальної продукції, на частку Англії припадала тепер лише сьома частина. На початку 80-х рр. її обігнали США, на початку XX ст. – Німеччина. Англійські товари втратили конкурентоспроможність у змаганні з німецькими і американськими. Однак Англія ще займала перше місце в світі за обсягом вивезення капіталу, її торговельний флот залишався світовим перевізником (половина американських товарів перевозилася англійськими суднами), вона мала наймогутніший військово-морський флот. Англійський фунт стерлінгів залишався світовою розрахунковою валютою
«Монополізація виробництва в Англії призвела до посилення експлуатації робітників і загострення соціальних проблем. Організатором руху робітників за поліпшення їхнього економічного становища були тред-юніони, що об'єднували висококваліфікованих робітників. Посилилася також боротьба неорганізованих робітників. У країні формувався «новий уніонізм» – тред-юніони низькооплачуваних, некваліфікованих робітників. 1893 р. виникла незалежна від тред-юніонів Робітнича партія, що вела боротьбу за обрання в палату громад представників робітничого класу.» [2:48]
Ці та ще ряд подій сприяли утворенню негативних настроїв в колах письменників і поетів. Такі автори, як Діккенс і Теккерей, були досить песимістично налаштовані, адже не розуміли визвольної ролі революційного робочого руху, який щойно розпочався. Ці та інші письменники прагнуть зобразити повсякденність людського життя, об’єктивно і точно. Внаслідок цих прагнень виникають такі літературні течії, як критичний реалізм, натуралізм і символізм. І, якщо дві останні течії мають більш вузькі рамки, то реалізм бере свій початок ще з середини епохи Відродження, в першу чергу у М. Сервантеса і У. Шекспіра, особливо в зображенні характерів. А в конкретному значенні термін «реалізм» позначає напрям літератури і мистецтва, що виник у XVIII ст. Митці того часу зображають героя розумного гуманного, незіпсованого забобонами і гріхами, що панують у тогочасному суспільстві. Основним конфліктом виступає боротьба людини з природою (романи Д. Дефо та Дж. Свіфта).
Критичний реалізм, що виникає в 30-х роках 19 ст., вже кардинально відрізняється від реалізму просвітницького, «Провідним жанром реалістичної літератури залишається роман. Його дія концентрується навколо таких мотивів, як боротьба за самоствердження особистості в власницькому світі, махінації ділків, лиха знедолених. Реалізм показав розтлінний вплив матеріальних благ на звичаї, руйнування природних зв'язків між людьми, перетворення шлюбу в комерційну угоду. Критичний дух Реалізму в першій половині 19 ст. не означав, однак, відсутності позитивних ідеалів у письменників; сила їх критики зумовлена властивим їм гуманізмом і вірою в прогрес.» [15]
В середині XIX ст. реалізм змінюється, і якщо раніше герой міг протистояти світу, то зараз реалізм зображує переважно відчуження особистості, її нівелювання, втрату характеру, волі, опірності середовищу, що особливо виразно показано У. Теккереєм і Г. Флобером.
А наприкінці XX століття англійці взагалі були дуже розчаровані і не бажали приймати розруху як дійсність. «історичні зміни, які знаменувало собою 20 століття, ніде не викликали такої впертої протидії, як в Великобританії. Прихильність англійців до традицій – зовсім не міф. Література продемонструвала це дуже чітко» [4:8]
Наслідуючи традиції минулого, в тому числі аналітизм, інтерес до соціальної сфери, реалізм XX століття відрізняється за палітрою прийомів від реалізму століття минулого.
Реалізм XX століття має справу з принципово іншою соціальною дійсністю. Це війни та диктаторські перевороти, соціальні та національно-визвольні революції, ліві художні течії, авангардизм і ірраціоналізм. Він має справу і з іншим рівнем наукового осмислення світу і людини, враховує психоаналіз Фрейда і його послідовників, філософію екзистенціалізму, стикається з небаченим злетом віри в Людину і розчаруванням у просвітницькій формули гуманізму. Все це не може не впливати на реалістичний тип художнього мислення, не може не змінювати в реалізмі колишні стандарти та співвідношення описовості, наслідувальності й вимислу, індивідуалізації та типізації, критерії правди життя.
Письменники відмовилися від копіювання та дзеркального повторення дійсності у формах самого життя, від пріоритетності принципу мимесису і стали впроваджувати прийоми опосередкованого пізнання світу. В руслі оновленого реалізму починають з’являтись і нові літературні течії, такі як натуралізм, неоромантизм та декаданс. Представники натуралізму прагнуть бути об'єктивними і тим остаточно уподібнитися представникам точних наук. Вони прагнуть усунути не тільки ідеалізацію дійсності, але будь-який критерій морального і суспільного ідеалу з творчості художника, всяку оцінку дійсності. Натуралізм вже констатує нестійкість засад існуючого суспільства, навмисно утримуючись від оцінки цього факту, хоча мимоволі і висловлюючи те чи інше ставлення до нього.
Отже нестійкість тогочасного світу відображалась в творах тогочасних митців. Вони зображували героя реального розчарованого, не здатного боротися з довколишнім середовищем. Реалізм поступово змінював свою форму але деякі автори не бажали зраджувати класичних засад реалізму і лише доповнювали їх новими деталями.
1.2 Своєрідність творчого методу Уільяма Сомерсета Моема
Одним з представників синтезу класичного реалізму і натуралізму є Уільям Сомерсет Моем, видатний романіст, драматург і майстер короткої прози.
Моем народився в сім'ї дипломата, рано осиротів, виховувався в сім'ї дядька-священика та школі-інтернаті для хлопчиків «Кінгз Скул»; вивчав медицину, отримав диплом лікаря. Після успіху його першої книги, роману «Ліза з Ламбета» (1897), він вирішив залишити медицину і стати письменником. Цей період його життя побічно зображений у його романах «Тягар пристрастей людських» (1915) і «Пироги і пиво, або Скелет у шафі» (1930). Кілька написаних слідом романів грошей не принесли, і Моем звернувся до драматургії.
Після гучного успіху комедії «Леді Фредерік» (1907) Моем став успішним автором. З цього часу він часто і багато їздив по світу, зокрема, виконуючи завдання британської розвідки в 1916–1917 роках, побував і в Росії, про що розповів у збірці оповідань «Ешенден, або Британський агент» (1928). У тому ж році він купив віллу на французькому Лазурному березі і жив там постійно, окрім періоду з жовтня 1940 до середини 1946 року.
Моему належать легкі комедії характерів і положень, злі сатири на звичаї та соціально-психологічні драми на кшталт «За заслуги» (1932) з гострим конфліктом і точним промальовуванням історичного часу. 1903–1933 роках його п’єс було поставлено близько 30 вони відрізняються динамічною дією, ретельною розробкою мізансцен, компактним живим діалогом. Проте головний внесок письменника в літературу – це новели, романи й есе, серед них книга «Підводячи підсумки» (1938), в якій викладені вільні есе про літературу і мистецтво, є одночасно обережною авторською сповіддю і естетичним трактатом. Вимоглива майстерність форми – чітко збудований сюжет, суворий відбір матеріалу, ємність деталей, природний як дихання діалог, віртуозне володіння смисловим та звуковим багатством рідної мови, розкуто-розмовна і разом з тим стримана, невловимо скептична інтонація розповіді, ясний, економний, простий стиль – робить Моема класиком розповіді 20 століття. Різноманіття характерів, типів, положень, конфліктів, добра і зла, страшного і смішного, буденності й екзотики перетворюють його новелістичну спадщину (підготовлене ним в 1953 році повне зібрання оповідань вміщує 91 твір), у свого роду «людську трагікомедію», за словами дослідниці Г. Іонкіс. Однак ці риси пом'якшені нескінченною терпимістю, мудрою іронією і принциповим небажанням виступати в ролі судді ближнього свого. У Моема життя як би саме про себе розповідає, саме себе судить і виносить моральний вирок, автор не більше, ніж спостерігач і хронікер зображуваного.
Переваги об'єктивної манери письма і блискучого стилю, яким Сомерсет Моем неабиякою мірою зобов'язаний своєю любов'ю до майстрів французької прози, притаманні і його кращим романам. Крім «Тягаря», це роман про художника «Місяць і мідяки» (1919) і роман про актрису «Театр» (1937), що утворюють разом з романом про письменника «Пироги і пиво» щось на зразок трилогії про життя творців мистецтва і його сенс, а також «Розмальована вуаль» (1925), «Різдвяні канікули» (1939) і «Вістря бритви» (1944). За взаємовідносинами персонажів, зіткненнями їх прагнень, пристрастей і натур у Моема чітко проступає художньо-філософський аналіз деяких «вічних» тем світової літератури: сенс життя, любов, смерть, сутність краси, призначення мистецтва. Постійно повертаючись до хвилюючої його проблеми порівняльної цінності морального і прекрасного, Моем в кожному випадку, хоча і по-різному, віддавав перевагу першому, як то виявляється з логіки створених ним образів: «…найбільше краси укладено в прекрасно прожите життя. Це – найвищий твір мистецтва» («Розмальована вуаль»). Життя Ларрі Даррелла, головного персонажа підсумкового для Моема роману «Вістря бритви», і є художнім втіленням цієї вищої форми краси.
Автобіографічні праці, випущені автором майже наприкінці власного життя, були ніби дійсно підбиттям підсумків (як і називалась його перша праця, англ.: Summing up). Там він повністю розкриває погляди на власне життя, творчість, ставлення до безлічі речей. Саме ці праці дозволяють зрозуміти Моема найкраще.
Теми Моем черпав з багатьох джерел, будучи обізнаним у філософії, починаючи з Платона і закінчуючи сучасними мислителями – неогегельянцем Ф. Бредлі і платоністом А.Н. Уайтхед. Світогляд Моема завжди відрізнявся еклектичністю. Він сформувався в період широкого поширення новомодних ідеалістичних концепцій – ніцшеанства, бергсоніанства. Моем поставився до них, як і до фрейдизму, скептично, в той час як його «високочолі» сучасники курили фіміам новим кумирам. Моем ж спочатку більше довіряв класикам – Платону, Аристотелю, Спінозі. Правда, і він заплатив данину часу, піддавшись в юності песимістичному вченню Шопенгауера, який представляв людину нікчемною піщинкою в океані. У той же час молодого Моема захопили «науковістю» свого емпіризму доктрини позитивістів і прагматична етика. «Основні початки» – класика позитивізму Спенсера, на якийсь час стали його настільною книгою. Інтерес до позитивізму зблизив його з школою «нового реалізму». Що ж до художніх орієнтирів, то маяками починаючого письменника були великі французькі реалісти XIX ст. Після виходу романів «Ліза з Ламбету» (1897) «Декласовані» (1884) та «Пекло» (1889) де описувалось життя бідних з робітничих кварталів, критики одразу віднесли його до школи натуралістів хоча це було не зовсім правильно.
«Натуралізм, так само як і естетизм, художні рухи, що протистоять один одному, Моема не дуже вабили. Правда, Уайльд його захоплював, і поклоніння «апос