Зміст
Вступ
Розділ I. Літературне бароко в Україні
1.1 Специфіка бароко
1.2 Становлення нової жанрової системи в українській літературі
Розділ II. "Історія русів" - пам’ятка української історичної прози
2.1 Головний зміст книги
2.2 "Історія русів" - яскравий твір барокової літератури
Висновки
Список використанної літератури
Не маючи певного погляду на українську барокову літературу (17-18 ст), стара українська історія літератури не могла помітити в її формі та змісті ніякої внутрішньої єдності, та вважала через те її основні риси просто за вияв якоїсь особистої сваволі, примхи, чудернацтва авторів. Незважаючи на виразний характер світогляду барокових письменників, старі історики української літератури та культури міряли ідеологічний зміст барокової літератури масштабами власного часу. Тому цю літературу засуджували, як „далеку від життя", чужу інтересам народу, „схоластичну", нікому не потрібну. А щодо форми, то її засуджували як переобтяжену подиву гідними чудернацтвами, недоладну, безпорадну й т. ін. До мотивів цього суворого засудження приєднувалося ще й те, що мова української барокової літератури зробилася після мовної реформи Котляревського „перестарілою", архаїчною, та знову ж таки - „ненародною".
Хоч наука вже досягнула великою мірою єдності щодо характеристики барокового стилю в його конкретних рисах, але панує ще чимала розбіжність у розумінні основних, провідних мотивів, що зумовлюють характер барокового стилю. Ще й досі дуже розповсюджене розуміння барокової культури як культури католицької протиреформації. Таке розуміння проходить без уваги повз той факт, що й протестантські країни та народи розвинули - іноді досить блискучу - барокову культуру. На Україні православні кола далеко більшою мірою брали участь у творенні барокової культури, зокрема літератури, ніж католицькі. Вже ближчий до правди погляд тих, хто вбачає в бароковій культурі „синтез", поєднання культур середньовіччя („Готики") та ренесансу. Бо, справді, культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається багато в чому до середньовічних змісту та форми; замість прозорої гармонійності ренесансу можна зустріти в бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці; замість можливої простоти ренесансу можна зустріти в бароко ускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, можна зустріти в бароко виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місця знову Богові, як у середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, можна побачити в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури - знову, як у середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм, можна побачити в бароко знову помітне посилення ролі церкви й держави. Але бароко де в чому переймає й спадщину ренесансу: зокрема, воно цілком приймає „відродження” античної культури; воно, щоправда, цю культуру розуміє інакше, аніж ренесанс, та робить спробу з'єднати античність з християнством; бароко не відмовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу: лише ця природа є для нього важлива як шлях до Бога; бароко не відкидає навіть культу „сильної людини”, лише таку „вищу" людину воно хоче виховати та й справді виховує для служби Богові. Але те, що своєрідне для культури, та зокрема для мистецтва бароко, що надає бароко його власного індивідуального характеру, це - рухливість, „динамізм" бароко в пластичному мистецтві це - любов до складної кривої лінії, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола готики та ренесансу; в літературі та житті - це потреба руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи, пристрасть до сміливих комбінацій, до авантюри; в природі бароко знаходить не стільки статику та гармонію як напруження, боротьбу, рух; а головне - бароко не лякається найрішучішого „натуралізму", зображення природи в суворих, різких, часто неестетичних рисах, - поруч із зображенням напруженого, повного життя, можна знайти в бароко і тему смерті; бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження релігійного почуття; для нього важливіше зворушення, сильне враження. З цим змаганням розворушити, схвилювати, занепокоїти людину пов'язані головні риси стилістичного вміння бароко, його прагнення сили, перебільшень, гіпербол, його кохання в парадоксі та любов до чудернацького, незвичайного „гротеску", його любов до антитези та, мабуть, і його пристрасть до великих форм, до універсальності, до всеохопливості. Зі своєрідними рисами бароко зв'язані й ті небезпеки, що загрожують бароковій культурі та зокрема, бароковому мистецтву часом надто велика перевага зовнішнього над внутрішнім, “чиста” декоративність, за якою зникає або відходить на другий план глибший сенс та внутрішній зміст; ще небезпечніше змагання перебільшити, посилити всяке напруження, всяку протилежність, усе вразливе, дивне, чудне, - це приводить бароко до надмірного замилування в мистецькій грі, в мистецьких, поетичних іграшках, у чудернацтві, в оригінальності; твори бароко часто перевантажені, переобтяжені, переповнені формальними елементами; цьому сприяє і школа поетики ренесансу, що передала бароко всю витонченість античного вчення про поетичні форми та поетичні засоби („тропи і фігури”). В певних галузях літератури (напр., проповідь) маємо перевагу декламації, театральність.
Не треба, одначе, забувати, що барокове мистецтво та барокова поезія зокрема призначені не для іншого часу, а саме для „людей бароко”. Чужий для нас стиль барокової поезії, яким і ми можемо захоплюватися як витонченим консеквентним та розкішним, був для „людини бароко” справді зворушливим, захоплював її, промовляв до її естетичного почуття, а через це й до її розуму та серця. Любов до натуралізму, до зображення природи також і в її „низьких” елементах, до конкретного, за яким бароко завжди бачило духовне, божественне, ідеальне, привів барокове мистецтво та поезію і до уваги до занедбаної доти народної поезії, до фольклору. В поезії бароко відбувається перший підхід до „народності". І бароко знайшло живий інтерес та симпатію серед народу: не дивно, що надзвичайно сильні впливи бароко залишилися в усій народній поезії та народному мистецтві Європи й досі.
Зокрема, не треба зменшувати значення епохи бароко для України. Це був новий розквіт - після довгого підупаду - мистецтва та культури загалом. В історії народів епохи розквіту мають не лише суто історичне значення; вони накладають певний відбиток на всю дальшу історію народу, формуючи національний тип. Так, здається, було і з епохою бароко на Україні. Бароко залишило тут багато конструктивних елементів, які ще збільшив вплив романтики що в багатьох рисах споріднена з бароко. Конструктивні елементи, які бароко залишило в українській культурі, не всі позитивні; багато з них можна вважати й негативними. Але культура бароко немало спричинилася до сформування української „історичної долі".
Духовий зміст окремих історичних епох здебільшого характеризує не лише одна якась духовна течія, а кілька напрямів, що групуються коло двох полярно протилежних пунктів духовного всесвіту. Так і в епоху бароко: одним з полюсів була природа, другим - Бог. Епоха бароко, з одного боку, - епоха великого розквіту природознавства та математики (бо основа пізнання природи для людини бароко - міра, число та вага), а з іншого боку - епоха розквіту богословії, епоха спроб богословського синтезу, епоха великої релігійної війни (тридцятилітньої), епоха великих містиків. Людина бароко або втікає до усамітнення з своїм Богом, або, навпаки, кидається в вир політичної боротьби (а політика бароко - політика широких всесвітніх планів та жадань), перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться до планів поліпшити стан усього людства чи то політичною, чи то церковною, науковою, мовною (проекти штучних мов) чи якоюсь іншою реформою.
В ідеалі обидва для людини бароко можливі шляхи ведуть до тієї самої мети: через „світ" (природу, науку, політику і т.д.) людина приходить завше до того самого - до Бога. Хто надто довго залишився у світі, той лише заблукав у ньому. Отже, якщо культура Готики принципово релігійна та навіть церковна, якщо культура ренесансу принципово світська (хоч би її творили і духовні), культура бароко мусить мати обидві - релігійну та світську сфери; але можлива - і реально зустрічається нерідко - барокова культура з великою перевагою або й виключним пануванням релігійної сфери.
В історії української літератури чимале місце займає цілий комплекс творів, автори яких стояли на естетичних позиціях, відмінних від реалістичних, - мається на увазі літературна спадщина XVII-XVIII ст. Тим часом далеко не завжди визнавалась законність естетичних засад, яких дотримувалися митці XVII-XVIII ст. Насамперед дослідники шукали в їхніх творах елементи реалізму, відображення життя у формах самого життя, а оскільки таких елементів знаходили тут замало, то переважна більшість творів XVII-XVIII ст. справляла на дослідників враження безнадійно схоластичних, чужих вогню життя. Подеколи доходило навіть до повного несприйняття, заперечення цієї спадщини - як релігійної, схоластично-реакційної тощо. Маючи на увазі саме такий підхід, О. Білецький писав ще в 1927 p.: „Треба переглянути встановлену історично літературну традицію про „київську схоластичну літературу". Після такого перегляду й історія окремих літературних жанрів і характеристики окремих письменників, може бути, виграють в своїй змістовності й перестануть викликати в оглядачів ті почуття національної й естетичної пригніченості, які часто викликають вони до цього часу".
Сьогоднішні дослідники літератури керуються принципом марксистсько-ленінського історизму; про це беззаперечно свідчить восьмитомна "Історія української літератури". Для проникнення в сутність складного, нерівномірного історичного розвитку мистецтва необхідна чітка методологічна основа - відповідні теоретичні критерії, поняття, категорії, які правитимуть за дослідницький інструмент і без яких історія мистецтва і літератури нерідко перетворюється на інвентарний опис пам'яток, а не з'ясування справжніх закономірностей літературного процесу.
Вірний методологічний ключ необхідно підібрати і до аналізу історично зумовлених особливостей художньої спадщини XVII-XVIII ст.д.ля характеристики цих особливостей історики літератури вже давно вживають поняття "стиль бароко". Тривалий час вважали, що ознаки цього стилю характеризують лише літературу і мистецтво Західної Європи, але поступово ці риси стали виявляти і в слов'янських літературах, згодом про бароко почали говорити як про загальноєвропейський літературний стиль. Вчені різних країн, що підходять до проблеми з погляду різних національних літератур, сходяться на тому, що бароко характеризує значний період розвитку літератури як в європейських неслов'янських країнах, так і в країнах слов'янських. Не слід гадати, що поняття бароко є якоюсь чудесною відмичкою, що раптово відкриє для дослідників ідейно-естетичне багатство спадщини XVII-XVIII ст. На сьогоднішній день немає більш прийнятного поняття, яке дозволяло б краще з'ясувати сутність стилю і в цілому поетики українського мистецтва XVII-XVIII ст.
Складність і заплутаність питання про українське літературне бароко натикається й на відсутність чіткої відповіді на питання, що таке бароко взагалі.
Існують, принаймні, три різні концепції бароко. Ще й досі знаходить прихильників тенденція поза історичного тлумачення цього стилю, що розвинена швейцарським вченим Г. Вельфліном та його учнями. Бароко трактувалося ними як зворотна сторона ренесансу, занепадницька, формалістична течія, - на зразок тих, що характеризують кінцевий етап розвитку кожної мистецької епохи. Е. Курціус йде ще далі і, по суті, підмінює бароко маньєризмом (стиль європейського мистецтва XVI ст., в якому зловживання декоративністю, прикрашування, витонченість форм поєднувалися з містикою). Маньєризм у літературі споріднений з ранньою формою бароко, але відмінний від пізніших, особливо в слов'янських країнах. Таке позаісторичне розуміння бароко спонукало шукати зв'язок цього стилю з явищами формалізму й декадансу взагалі.
Прихильники іншого погляду намагаються вже пов'язати бароко з певним історичним періодом - контрреформацією в Європі і характеризують як напрям переважно клерикальний та аристократичний. Щодо східнослов'янських літератур цю точку зору найбільш послідовно одстоював буржуазний націоналіст Д. Чижевський.
Пильне зацікавлення бароко дослідниками формалістичного орієнтування, а також націоналістичними колами української еміграції якоюсь мірою, сказати б, „дискредитувало" цей стиль, і в радянському літературознавстві надовго був втрачений інтерес до нього.
Тривалий час над свідомістю багатьох вчених тяжить погляд на бароко як на художній вираз католицької реакції. Радянські дослідники, здебільшого дотримуючись погляду на бароко як на реакційне мистецтво, заперечували приналежність вітчизняних літератур до цього стилю або виносили за його межі всі більш-менш визначні пам'ятки.
Та, незважаючи на ці ускладнюючі обставини, протягом останніх років у вивченні бароко намітилися певні зрушення, свідченням яких є праці багатьох радянських дослідників зокрема І. Єрьоміна, О. Білецького, С. Маслова, Д. Лихачова та інших. Останнім часом багатьма дослідниками за рубежем, зокрема, О. Морозовим, висувається концепція бароко як своєрідного етапу духовного розвитку, що подібно до Ренесансу, охоплює мистецтво, літературу, філософію, історію, культуру в цілому і характеризується сукупністю тих поглядів і уявлень, які в Європі мали місце в період від занепаду Ренесансу аж до почат