План
Вступ
1. Історичне краєзнавство – комплексна наука про історію розвитку суспільства в певній місцевості
1.1 Предмет історичного краєзнавства
1.2 Проблематика історичного краєзнавства
1.3 Методи історико-краєзнавчих досліджень
1.4 Джерельна база історичного краєзнавства
1.5 Роль історичного краєзнавства у патріотичному вихованні
2. Рівненщина в контексті історичного краєзнавства
2.1 Дослідження історії Рівненщини – складова частина волинієзнавства
2.2 Історія та сучасність Рівненщини
2.3 Історія Рівного
2.4 Остріг та Дубно – історичні міста Рівненщини
2.5 Історія села Борове Зарічненського району Рівненської обл.
2.6 Відомі діячі науки, освіти, культури Рівненщини
3. Рівненщина в краєзнавчих дослідженнях
3.1 Історія розвитку краєзнавства на Волині
3.2 Перспективи програми дослідження історії міст і сіл України, в тому числі Рівненщини
Висновок
Література
Вступ В розбудові Української держави постає чергове завдання: формування національної самосвідомості та історичної пам’яті українського народу. В його реалізації велика роль належить скарбниці пам’яті народної – історичному краєзнавству.
В 1990 році в Україні була створена Всеукраїнська спілка краєзнавців, як спадкоємниця Українського комітету краєзнавства, що діяв в 20-30-і роки ХХ століття. Її оновленню сприяли Національна академія наук України, Інститут історії НАН України, Український фонд культури, Міністерство культури і освіти.
Члени спілки брали найдійовішу участь у громадсько-політичних процесах спрямованих на проголошення суверенітету і державної незалежності України.
Важливе значення для розгортання краєзнавчого руху в 70-80-х роках ХХ століття мало залучення громадських дослідників рідного краю до роботи над випуском "Історії міст і сіл УРСР" у 26 томах. Загальний обсяг цієї праці становив 2360 авторських аркушів, у томах вміщено 1340 статей з історії обласних і районних центрів та інших найбільш значних населених пунктів, 8319 статей про селища міського типу і центри сільських рад, вміщено понад 9 тисяч ілюстрацій.
В добу незалежності України відбувся бурхливий розвиток історичного краєзнавства. Краєзнавчий рух носить демократичний характер, адже в краєзнавчих дослідженнях беруть участь представники різних верств населення, різної фахової підготовки.
Вчені та аматори – краєзнавці – зробили чималий внесок у вивчення історії України, її окремих регіонів, міст і сіл.
1. Історичне краєзнавство – комплексна наука про історію розвитку суспільства в певній місцевості Краєзнавство – творчо-пошукова діяльність, пізнання історії і природи, матеріальної і духовної культури певної території (краю), сума добутих знань та їх популяризація серед населення. Воно є невід’ємною складовою національної культури та українознавства і переймає усе наше суспільне й особисте життя. Ним як скарбницею знань про рідний край користуються в своїй повсякденній діяльності працівники, спеціалісти різних галузей.
Краєзнавство як вияв самопізнавальних та практичних потреб окремих громад суспільства відіграє велику роль не тільки як підґрунтя історичних і природничих наук, постачальник "місцевих фактів" для узагальнення у фундаментальних працях (допоміжне знання), а й як активний чинник формування побутово-історичної (буденної) свідомості населення, особливо підростаючого покоління, і чи не єдиний засіб для одержання інформації про довкілля (природне, історичне, економічне, літературно-мистецьке) в масштабах села, міста, району, області.
У визначенні самого терміна "краєзнавство" наріжним поняттям є "край". "Українська Радянська енциклопедія" дає таке "краєзнавство" – всебічне вивчення частини (області, району, міста тощо) переважно місцевим населенням. Особливим завданням краєзнавства є вивчення природи, населення, господарства, історії та культури рідного краю з пізнавальною, науковою, навчальною і практичною метою.
"Енциклопедія українознавства" розрізняє два розуміння краєзнавства – у широкому і вузькому значеннях. У широкому – це "сукупність інформації про якусь країну з погляду географії, природи, історії, етнографії, народного господарства тощо (тобто краєзнавства)".
У вужчому значенні, краєзнавством називається "вивчення якоїсь невеликої території з вищеподаних поглядів, звичайно, місцевими силами". Таке розуміння вироблялось в Україні впродовж XX століття.
Предметом історичного краєзнавства є вивчення загальних закономірностей та конкретних особливостей історичного та культурного розвитку певного населеного пункту, історико-географічного регіону, адміністративно-територіальної одиниці
Історія населення (відтворення населення та вплив на дані процеси соціальних і природних факторів; зміни в чисельності і розміщенні населення; дослідження станового і класового складу населення, національностей, змін професійного складу населення, його освітнього рівнів; дослідження впливів на населення демографічної політики, голоду, репресій, війн.
Вивчення народного господарства; питання формування місцевих і зовнішніх економічних зв’язків і їх центрів, напрямків торгових шляхів і транспорту.
Проблеми розвитку культури рідного краю; вивчення біографій і творчості діячів культури.
Методи історико-краєзнавчих досліджень базуються на використанні загальнонаукових методів аналізу і синтезу в історико-краєзнавчих дослідженнях, принципах науковості, об’єктивності, всебічності, пріоритетності історичного, порівняльного методів.
Джерельною базою історичного краєзнавства є речові, документальні та вербальні (словесні) джерела.
Багатовікова історія і культура України складалася і втілена в біографіях більш як 30 тисяч великих і малих міст і сіл. В їх числі понад 800 міст, селищ міського типу, яким минуло понад 300 років. Деякі з них відсвяткували свій тисячний ювілей, частина наближається до цієї вікопомної дати. 39 найстаровинніших українських міст взято під державну охорону. В Україні близько 5000 сіл, яким теж понад 300 років, вік деяких становить тисячу та більше років. Саме історичні міста і села були колискою нашої державності, де формувалося козацтво, а їх мешканці ставали активними учасниками боротьби за національне і соціальне визволення, де розвивалася самобутня культура, національні традиції, створювалась неповна історико-культурна спадщина.
Історія для багатьох старовинних міст і сіл не була милосердною. Впродовж віків з цілої низки причин багато історико-культурних надбань цих міст і сіл знищено й втрачено назавжди. Тільки у XX столітті зникло з карти України майже дві тисячі населених пунктів. Одні згорілі в полум’ї громадянської та Другої світової воєн, інші залишились без мешканців у роки голодомору, примусових депортацій населення з багатьох областей, в т.ч. й Рівненської.
Справжній патріотизм, національна гордість, любов до Батьківщини виростають із любові до рідного краю, формуються на багатовікових Л народних традиціях, на цілісній системі звичаїв, вірувань, обрядів, національного світорозуміння і світопереживання.
Велике значення має раціональний, "крайовий" патріотизм: тільки з пізнання глибоких джерел народної пам’яті, яка персоніфікується, оживає в долях, почуттях, переживаннях конкретної особи, можна скласти уявлення про долю всієї нації.
2. Рівненщина в контексті історичного краєзнавства Складовою частиною волинієзнавства є дослідження історії Рівненщини.
Землі нашого краю – українські. Входили до складу Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, а згодом Великого Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії. Лише у XX ст.. були у складі Польщі, Радянського Союзу (Радянської України), з 1991 р. – у незалежній Українській державі.
У грудні 1939 р. була утворена Рівненська область. Сучасна область об’єднує 16 адміністративних районів. Область нараховує за останнім переписом населення (2001 р.) 11173,3 тис. жителів. Обласним центром є місто Рівне з 248,8 тис. мешканців. За національною ознакою в області мешкає 95,9% українців, решта представники інших народів: росіяни, поляки, євреї тощо. Рівненщина відноситься до історичної Волині, великого історико-географічного, історико-етнографічного регіону, до якого входять сучасні області України: Волинська, Рівненська і частини Житомирської, Хмельницької, Тернопільської, Львівської.
Заселення території Рівненщини, зокрема її південної частини, почалося ще в добу пізнього палеоліту, приблизно 40-35 тис. років тому. Найбільш ранніми є поселення первісних мисливців, дослідження поблизу сіл Липи, Мирогощі Другої і Мирогощі Першої Дубнівського та Городка Рівненського районів. На поселеннях виявлено залишки жител з кострищами, крем’яні знаряддя праці, багато кісток мамонтів та інших тварин.
У селі Шепетині Дубенського району вперше на Рівненщині виявлено значне поселення доби мезоліту, на якому 12-10 тис. років тому проживали мисливці, що вже володіли луком та стрілами з крем’яними наконечниками.
Верхів’я річки Горині в добу неоліту (V-ІV тис. до н.е.) було північно-східною околицею великого етнічного масиву, що охоплював Західну Волинь і Подністров’я, заселеною скотарськими племенами. В Корецькому, Рівненському й Дубенському районах відомо близько 10 неолітичних поселень, два з них, біля с.Зозова Рівненського району, частково досліджені.
В добу міді (ІV – ІІІ тис. до н.е.) територію Рівненщини заселювали скотарсько-землеробські племена. Більш ранні племена поширювались у верхів’ях Горині і досягали лівобережжя Вісли. Їх поселення досліджені поблизу селища Гощі та с.Острова Радивилівського району. Пізніші набагато чисельніші племена охоплювали територію Середньої Європи, Волині та Поділля. Поселення цих племен виявлено в Острозькому, Здолбунівському, Рівненському та Дубенському районах.
В кінці ІІІ – на початку ІІ тис. до н.е. (в добу ранньої бронзи) Рівненщина була густо заселена більш-менш однорідними землеробсько-скотарськими племенами, які займали проміжну територію між Східною і Середньою Європою. Археологами виявлено близько 100 поселень і могильників. Частину з них досліджено в Здолбунівському, Острозькому, Рівненському та Дубенському районах. Найцікавіші матеріали здобуто під час розкопок і досліджень поховань у кам’яних гробницях на околицях с.Здовбиці (Здолбунівський р-н) та курганного могильника біля с.Іванного (Дубенський р-н). Майстерні кам’яних знарядь цього ж часу виявлено поблизу с.Городок Рівненського, с.Крилів Дубенського, с.Устенське Друге Здолбунівського районів.
Південні райони краю в добу середньої і пізньої бронзи (ІІ – поч.. І тис. до н.е.) освоювали племена тшинецько-комарівської культури. Частина дослідників вважає їх ранніми предками слов’ян. Скарби бронзових знарядь праці, зброї та прикрас тих часів знайдено поблизу сіл Липи Дубенського, Стеблівки Здолбунівського районів та в інших місцях. Вони свідчать про виникнення майнової нерівності в середовищі племен доби пізньої бронзи.
Коли у VІІІ – VІІ ст. до н.е. тогочасне населення навчилося добувати залізо і виготовляти з нього знаряддя праці та зброю, то це допомогло піднести продуктивність господарства, сприяло прискоренню майнового розшарування і серед племен, які заселяли територію сучасної області. Південне Погориння в добу раннього заліза (VІ – ІІ ст. до н.е.) заселювали скотарські племена, поширені головним чином у поліських районах північної частини сучасної України та на півдні Білорусії. На Рівненщині зафіксовано понад 50 поселень та могильників того періоду.
В ІІІ-ІІ ст. до н.е. в ІІ-VІ ст. н.е. на території сучасної області поширюються ранньослов’янські племена зарубинецької та черняхівської культур. В с.Могиляках Острозького р-ну досліджено 4 поховання зарубинецької культури. Поселення черняхівської культури виявлено і частково досліджено поблизу сіл Марковичів і Підлужжя Дубенського району, а на поселеннях поміж селами Мирогощею Першою, Мирогощою Другою і Костянцем цього ж району розкопано кілька наземних жител.
У кінці VІ – на початку VІІ ст. на Волині, куди входили землі і сучасної Рівненської області, виникло об’єднання племен державного типу на чолі з дулібами-волинянами. У Х ст. територія сучасної області ввійшла до складу Київської Русі. Це сприяло економічному і культурному розвитку краю. По берегах річок Горині, Случі, Стиру, Ікви виникли численні поселення та украплення. На території області відомо близько 80 могильників, поселень та городищ. Укріплені міста, що тоді виникли, ставали центрами ремесла й торгівлі. У містах проживала феодальна верхівка. Знайдені поблизу Бегеня і Городка (Рівненський район), Висоцька (Дубровицький район), Торговиці (Млинівський район) скарби дорогоцінних прикрас, що часто включають і грошові гривні, вказують на ступінь заможності окремих прошарків населення. Знайдене неподалік с.Білова Рівненського району поховання ювеліра свідчить про високий рівень розвитку місцевого ювелірного ремесла.
Деякі з погоринських міст відіграли помітну роль в історії давньоруської держав