ПЛАН

1. Вступ

2. Історико-етнографічне районування України

3. Регіональні відмінності у житлі

4. Вишивка, її історія та регіональні відмінності

5. Регіональні риси традиційного вбрання українців

6. Висновки

7. Використана література

1. Вступ

Народна творчість – це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна з форм суспільної свідомості і суспільної діяльності, явище соціально зумовлене. Як і інші форми суспільної діяльності і свідомості, зокрема філософія, мораль, релігія, політична, правова ідеологія, народна творчість розвивається під впливом конкретної історичної дійсності. Характер виробничих відносин визначає загальний рівень соціальної свідомості, у тому числі творчої діяльності народу.

Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу – поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво тощо. Народна творчість існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі її види об’єднує основне – пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певні особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.

Народна творчість виникла у нелегкому тривалому процесі колективної трудової діяльності. Пізнання світу, засвоєння дійсності первісною людиною поєднувалося із формуванням її художньо-образного мислення. Праця відіграла значну роль у походженні мистецтва.

Продуктом праці була й мова, народжена необхідністю спілкування людей в колективних виробничих діях.

В процесі трудової діяльності людей розвивались естетичні почуття людини, її вухо, очі вчилися бачити та відчувати красу форм, кольорів, звуків… Для того, щоб народилось мистецтво, людина повинна була навчитись не тільки вправно працювати інструментами, а з їхньою допомогою відображати бачена на камені, в глині, відтворювати звуки, але вона повинна була навчитись художньо-образно сприймати дійсність.

Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво нерозривно пов’язано з життям народу було тільки народним. Із класовим розшаруванням виникло мистецтво панівних класів, змінилися його зв’язки з життям народу. Художня професійна діяльність почала зосереджуватись в руках привілейованої меншості, інтереси якої розходилися з інтересами народу.

2. Історико-етнографічне районування України.

У зв'язку з процесом історичного формування народу і його етнічної території, залежно від природних умов, характеру і способу господарських занять населення, в різних регіонах розселення народу формуються певні особливості побуту і традиційної культури. Спільність і однотипність таких локальних особливостей є основою для визначення історико-етнографічних районів розселення народу і його етнографічних груп.

Внутрішнє етнографічне районування і культурно-побутові особливості населення таких районів є властивими кожному народу. Так, у німців вирізняються нижньосаксонці, шваби, баварці; у французів — бретонці, нормандці, провансальці; в італійців — флорентійці, сицилійці, генуезці; у поляків — мазури, підгаляни, краков'яки, кашуби та ін. Численні етнографічні групи характерні для російського народу. їх ділять на три великі підрозділи: північно-, середньо- і південноросійські.

Походження етнографічних груп народу різне. Нерідко вони — нащадки колишніх племен, що злилися в єдиний етнос, зберігши певні особливості побуту і традиційної матеріальної та духовної культури, мови тощо. Локальні особливості побуту, господарського і культурного устрою окремих частин народу складалися залежно від природно-географічних умов, культурно-побутових зв'язків з іншими народами, переселень, міграційних процесів тощо.

У процесі розвитку поступово втрачалися регіональні етнографічні особливості народу. Тому етнографічна група не є стійкою формою спільності, її члени навіть не завжди усвідомлюють себе чимось своєрідним. Такі спільноти визначаються здебільшого шляхом етнографічних досліджень на основі регіональних особливостей традиційно-побутової культури.

У зв'язку з цим поняття «етнографічна група», що означає складову частину народу, не можна ототожнювати з поняттям «етнічна група», що означає частку якогось іншого народу, яка проживає на не своїй етнічній території, себто національну меншину. Так, в Україні етнічними групами є росіяни, євреї, поляки, чехи, угорці та ін., а етнографічними — гуцули, бойки, лемки, поліщуки тощо.

Питання історико-етнографічного районування України розроблене на сьогодні лише в дуже загальних рисах — головно через недостатнє етнографічне вивчення багатьох її регіонів і місцевостей. На основі наявних етнографічних матеріалів і даних інших українознавчих дисциплін, зокрема мовознавства (діалектології), історії, фольклористики, географії, запропоновано визначення передусім трьох просторово обширних регіонів України: Центрально-Східного (точніше, Південно-Східного), Північного (Поліського) і Західного (Південно-Західного), які, в свою чергу, поділяються на певні етнографічні райони і підрайони. Це районування поки що може бути запропоноване лише як певна робоча схема, яка потребує удосконалення і уточнення.

Центрально-Східний (Південно-Східний) регіон охоплює велику територію Центральної і Південно-Східної України. У його складі вирізняються три райони: Середнє Подніпров'я, Слобідська Україна, або Слобожанщина, і Південна степова Україна.

До Середнього Подніпров'я належить більша частина Київської, Черкаська, південна частина Чернігівської та Полтавської, південно-східна частина Житомирської, південно-західна частина Сумської, східна частина Вінницької, північна частина Кіровоградської, північно-західна частина Дніпропетровської областей. Це один з найдавніше і найгустіше заселених районів України, осереддя найбільш інтенсивного формування давньорусько-української народності й української нації.

Традиційна культура населення цього району зберегла багато архаїчних рис, що своїми витоками сягають культури предків корінних жителів цього краю — полян — найбільш розвиненого (згідно з літописною характеристикою) східнослов'янського племені. Особливо це стосується традиційних для даного регіону основних галузей господарства — хліборобства і скотарства. До XIX — початку XX ст. тут збереглися давні традиції планування і будівництва житла та господарських споруд, зокрема характерний тип обмазаної та побіленої хати; в одязі — багато вишита уставкова жіноча сорочка, плахта, запаска, тканий пояс, свитка та ін. Цей район відзначається помітним розмаїттям місцевих варіантів традиційної культури.

Вирізняються, зокрема, Правобережжя і Лівобережжя. Деякі дослідники виділяють локальні етнографічні групи полтавців і переяславців.

Слобожанщина (Слобідщина) охоплює східну частину України — теперішні Харківську область, південно-східні райони Сумщини, північно-східні — Дніпропетровщини, східні — Полтавщини, північні — Донецької, Луганської областей. До нього етнографічно дотичні суміжні західні райони Бєлгородської та Воронезької областей Росії.

Назва цього історико-етнографічного району виникла в період його інтенсивного заселення (XVII—XVIII ст.). Вихідці з Лівобережної і Правобережної України та з Росії, а також численні втікачі від утисків феодально-кріпосного ладу користувалися тут якийсь час різними пільгами («свободами»), поселялися «на слободах», засновували поселення — «слободи».

З часів монголо-татарської навали ця територія зазнавала постійних нападів кримських і ногайських татар. З другої половини XVI ст. вона заселялася переважно козаками і селянами з інших районів України. У XVII ст. тут виникли як військові опорні пункти міста Харків, Охтирка, Суми, Чугуїв, з місцевого населення і українських переселенців було створено козацькі слобідські полки. Оскільки основна хвиля заселення йшла з заходу, зокрема зі суміжної Полтавщини та інших районів Середнього Подніпров'я, для народної культури Слобожанщини, а саме будівництва, одягу, фольклору, було властивим поєднання рис козацько-степової України з багатьма побутово-культурними привнесеннями з різних місць переселення. Позначився і вплив заселення Слобідської України російськими «служивими людьми», а згодом і переселення російських селян. Значно посилився приплив російського населення на Слобожанщину в період обмеження, а в 1765 р. і ліквідації царським урядом козацького самоврядування, закріпачення українських селян і козаків, а також у зв'язку з іншими антиукраїнськими проявами імперської політики царизму.

Слобожанщина з етнографічного боку є своєрідною перехідною зоною між Середнім Подніпров'ям, особливо Лівобережним, і південним (причорноморським) історико-етнографічним районом України. Це степова частина України, яка в давнину була тереном проживання кочовиків, територія теперішніх Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, південних районів Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької, Луганської областей.

З середньовіччя ця територія відома як «Дике поле» — так вона названа і на карті України Гійома Боплана (середина XVII ст.). Головною опорою процесу української колонізації «Дикого поля» з XV—XVI ст. було козацтво. В умовах безперервної боротьби з татаро-турецькими завойовниками не припинялося просування українців у південні степи. Численні втікачі від феодально-панщинного гніту і переселенці-«уходники», які шукали волі й кращої долі, вперто обороняли свої степові займанщини і розширяли опановану територію. Запорізькі землі сягали гирла Дніпра і простягалися обабіч його пониззя, від річки Кальміус на сході до Південного Бугу на заході. Українське козацтво великою мірою допомогло Росії здобути доступ до Чорного моря. Але це спрацювало і проти інтересів українського народу. Здійснюючи свою імперську політику, царизм усілякими засобами намагався обмежити українське заселення Причорномор'я, особливо після скасування Гетьманщини і ліквідації Запорізької Січі.

З огляду на ці історичні обставини, природні умови і наплив поселенців склався і своєрідний етнографічний характер Півдня України. У господарській діяльності визначальними були типові риси степового хліборобства і відгінного скотарства. Певні особливості мали степове народне будівництво, різні ремесла і промисли. Істотно позначилися етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського населення з поселенцями інших національностей, зокрема росіян, білорусів, болгар, сербів, греків, молдован та ін. Вони виявлялись у поєднанні різнонаціональних елементів в одязі, будівництві житла тощо. Інтенсивний розвиток на Півдні України землеробського капіталізму, фабрично-заводського виробництва, зростання робітничого класу також великою мірою впливали на місцеву традиційно-побутову культуру, передусім спричинюючи витіснення її національних складових міськими елементами.

Загалом у другій половині XIX — на початку XX ст. південноукраїнський етнографічний масив відзначався реаліями традиційно-побутової культури порівняно пізнього часу. Локалізація її певних місцевих особливостей дає підставу виділити тут п'ять підрайонів: південно-східний (приазовський), нижньо-подніпровський, нижньо-побузький, а також Буджак і Таврію.

Українське Полісся — етнографічний регіон, що зі сходу на захід простягається через увесь північний край України і разом з суміжним білоруським, брянським у Росії та люблінським у Польщі Поліссям творить одну зі своєрідних географічних та історико-етнографічних територій слов'янського світу.

Назва «Полісся» — похідна від слова ліс і означає лісисту місцевість, біля лісу. Небезпідставно звернуто увагу на близькі за звучанням слова в литовській і латинській мовах: «Раїа», «Pelesao, «Pelysa», що означають характерний для Полісся болотяний ландшафт, багнистий ліс. З цієї причини побутує думка про балтсько-слов'янську спільність кореня слова «Полісся». Ця назва зустрічається вже в працях давньогрецького історика Геродота, значиться вона в Галицько-Волинському літописі під 1274 p., а також в інших середньовічних і пізніших джерелах.

Українське Полісся на півночі межує з Білоруссю і займає північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. У західній частині до нього історично і згідно з лінгвістично-етнографічними даними належать південна смуга Брестської області (тепер входить до складу Білорусі) і східна частина Підляшшя (Польща). Південна етнографічна межа українського Полісся визначається приблизно від Західного Бугу і далі на схід, північніше міст Володимир-Волинський, Луцьк, Рівне, Новоград-Волинський, Житомир, Київ, а на Лівобережжі — Ніжин, по ріці Сейм до сучасного кордону України з Росією.

Залежно від розташування щодо Дніпра українське Полісся поділяється на Правобережне і Лівобережне, а також відповідно на Західне і Східне. Західне називають ще Прип'ятським, а Східне — Наддеснянським. Побутує і визначення окремих частин Полісся стосовно сучасного адміністративного районування: Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське.

Загальновизнаною в науці характерною прикметою етнографії цього регіону є значна збереженість у побуті й культурі його населення архаїчних явищ і рис. Вони виявляють етногенетичне східнослов'янське коріння українських поліщуків, а також їх етнокультурну спільність з усім українським народом.

Народні культурні традиції у різних частинах території українського Полісся відзначаються місцевою своєрідністю, що походить, мабуть, з часу розселення тут давніх племен (волинян, древлян, дреговичів та ін.), приналежності після давньоруського періоду до різних державно-політичних утворень (Великого князівства Литовського, Польщі, Росії), а також зумовлені певною природною ізольованістю краю. Освоєння ділянок землі між болотами, піщаними дюнами, у заплавах рік, на лісових зрубах, характер ґрунтів