Вступ
19 липня 1941р. останні військові частини Червоної Армії залишили Вінницю, а до кінця місяця фашисти окупували територію області. Невдовзі Вінниччину було штучно розчленовано на дві великі територіально-адміністративні частини. Південні і південно - західні райони по лінії Могилів-Подільський - Жмеринка - Бершадь відійшли під протекторат Румунії до так званої „Трансністрії", а решта районів відійшли до „Рейхскомісаріату Україна" з включенням до Житомирського генерального округу(генералбецірка).У свою чергу генералбецірк був поділений на ряд адміністративних одиниць - генерал-комісаріати (області). Так, на карті Вінниччини виникли "області" Вінницька, Гайсинська, Іллінецька, Калинівська, Немирівська, Монастирищенська1.
Сусідство з „Вервольфом" для більшості невинних людей стало нестерпним. За ешелованими кільцями військової охорони - Бар, Немирів, Гайсин, усе підпорядкувалось інтересам та таємницям „Вервольфу". З Лубен сюди переїхала спеціальна група таємної польової поліції „Ост", яка підпорядковувалась Гансу Раттенхуберу - шефу охорони. Проводились масові „зачистки" ближніх територій. Передбачалось створення восьми окремих районів, заселених виключно німцями. Зокрема, такий переселенський район, що отримав назву „Хачевальд", було утворено у південній частині Житомирщини - на півночі Вінниччини. Інший аналогічний район „Ферстенштадт" німці розмістили північніше „Вервольфа" - неподалік Калинівки. Чистокровні німці мали поселитися в 60 населених пунктах „Хачевальда", семи „Ферстенштадта".
Всього на Вінниччині трагічної долі білоруської Хатині зазнали 16 населених пунктів. У зв'язку з наказом державного міністра Розенберга керівника міністерства у справах окупованих територій, а також державного сили ввівся лікарняний огляд українців у віці 21-23 роки з метою встановлення працездатності. Щоб відправити ешелоном до Німеччини. Незважаючи на те, що деякі з українців, не чинили опору, бо зрозуміли цей наказ, а він був перекладений на українську мову, все таки збір української молоді проходив дуже погано. З боку цивільного управлянні, саме з боку служб по набору робітників обласного управління, до українців, які не бажали з'явитись до місць збору, були вжиті примусові заходи. Страх українців поїхати до чужої країни і розлучитися із своїми рідними та Вітчизною був дуже великий. Ця обставина була використана комуністичним підпіллям та проводом ОУН - УПА. Ці дві ворожі німцям організації закликали населення взятися за зброю і перейти до них, але ні в якому разі не їхати до Німеччини.
Виходить так, що Гітлер і його канцелярія бачила у слов'янах лише сильних і витривалих рабів, яких правда згодом планували знищити. А усякого хто буде проти, чекає суворе покарання - концтабір. Немає в Україні жодної сім'ї, в якій війна не забрала б хоч одну близьку людину. Разом з тим на службу до німців пішла група радянських офіцерів, з яких була створена таємна організація, яку розмістили у школі с Коло - Михайлівка. В її завдання входив збір інформації про військову техніку Радянської Армії. З колишніх військовополонених було укомплектовано загін німецької польової жандармерії, який розквартирувався у будівлях Коло - Михайлівського лісництва.1
Для підвищення безпеки польової ставки Гітлера в Вінниці та навколишніх пунктах почали діяти близько десятка шкіл німецьких спецорганів. У Вороновиці наприклад, в будинку Можайського розмістився відділ Абверу на чолі з відомим розвідником Геленом. Повсюди була розгорнута активна боротьба по створенню розгалуженої агентної мережі, в тому числі й з місцевих жителів. Відомий, наприклад, факт завербування в якості агента одного з секретарів Вінницького райкому партії Ткаченка, який згодом „вивів" гестапівців на ряд підпільних груп, в тому числі і Бевза. До речі цей Гелен в майбутньому стане шефом західно-німецької розвідки. Ткаченко після війни був засуджений до розстрілу.
Під Вінницею Гітлер підписав дуже важливі директиви про подальший наступ на східному фронті. Директива № 44 від 21 липня 1942 р. орієнтувала війська, що воювали на крайній Півночі на захоплення Мурманської залізниці в районі Кандалакші. Цим ударом фашисти мали намір перерізати постачання радянських військ, що надходило від союзників через Баренцове море.
23 липня Гітлер підписав ще важливішу директиву № 45 - про оволодіння Чорноморським узбережжям Кавказу і Сталінградом та подальший наступ на Баку. Правда, це рішення викликало різку критику багатьох генералів. Тому дана проблема завжди цікавила різних дослідників. Чимало науковців по проблемі „Вервольфу" публікували невеликі статті у газетах і журналах, зокрема: Шафранський Є., Бранько Я., Пархомчук Т., Білей Н., та багато інших. А розбираючи проблему окупаційного режиму на території Вінниччини неможливо не згадати Гальчака С.Д. і його „Книгу скорботи України".
Саме по усім цим - вище викладеним фактам я вирішив більш детально з'ясувати події того часу. А саме, по-перше встановлення - „нового порядку" на Вінниччині і як це було пов'язано з об'єктом „Вервольф". По-друге дослідити місцеве цивільне управлянні і те яким було становище жителів окупованої території, по-третє з'ясувати, які загони і як діяли на даній території, який був їх внесок у боротьбі з німецько-фашистськими окупантами. Намагатись з'ясувати, які з різноманітних газетних, журнальних і книжкових статей і оповідей є міфами, а які реальністю. На мою думку, ця проблема особливо актуальна в наш час.
Розділ І. Встановлення «нового порядку» і об'єкт «Вервольф» під Вінницею
Щоб зрозуміти суть нового порядку і особливості окупації на Вінниччині потрібно збагнути те, якою важливою була Вінниця ~ це невелике місто на німецьких військових картах. Тому що тут була одна з багатьох ставок Гітлера, але мало в якій з них він перебував таку значну кількість часу. Пояснення цьому є події, які тягнулись ще з 1938р. - Аншлюс Австрії, розчленування Чехословаччини. Київський і Білоруський військові округи зводяться в ранг особливих, стягуються 40 стрілецьких і кавалерійських дивізій, найпотужніший танковий кулак, 12 авіаційних бригад. Англійський дослідник цього періоду Леонард Меслі пише: "Протягом літа 1938р. росіяни будували аеродром під Вінницею. На початку вересня 20 бомбардувальників пролетіли над Румунією - „баком з німецьким пальним", до Чехословаччини. Тоді Гітлер вперше почув назву Вінниця і зрозумів майбутню користь з цього аеродрому для себе, а коли в липні 1941р. начальник німецького генштабу генерал - полковник Франц Гальдер запропонував направити першу танкову групу на Умань, щоб оточити якомога більше сили Червоної армії й створити умови для взяття Києва з заходу. То Гітлер зажадав щоб головні сили були направлені від Бердичева на Вінницю для збереження аеродрому. З цього випливає те що план - задум щодо „Вервольфу" був давно. Тому-що для німецьких спецслужб ще з 20-х років не було секретом, що саме тут, на тодішньому західному кордоні СРСР розташована потужна військово-повітряна база, яка органічно вписувалася в оборонний комплекс, іменований лінією Сталіна. Цілком очевидно, що при реконструкції цієї унікальної бази саме влітку 1938 р. проводилося не лише розширення злітних смуг і ангарів, був потрібен особливий командний центр.
А у радянських фортифікаторів, окрім московського метро, було на рахунку вже чимало багатокілометрових підземних споруд, у тому числі й у кам'янистих товщах.1
Для підвищення безпеки „вовчого лігва" у Вінниці та в навколишніх населених пунктах одне по одній почали діяти близько десятка шкіл німецьких спецорганів. У Вороновиці, наприклад, в будинку Можайського розмістився відділ Абверу (армійська розвідка) на чолі з відомим розвідником Геленом. Повсюди була розгорнута активна робота по створенню розгалуженої агентурної мережі, в тому числі й з місцевих жителів. Відомий, наприклад, факт завербування в якості агента одного із секретарів Вінницького райкому партії Ткаченка, який згодом „вивів" гестапівців на ряд підпільних груп, в т.ч. і Бевза2. Ясна річ, вони були знищені, хоча й самого зрадника наздогнала після війни справедлива кара -він був засуджений до розстрілу. Поки тривало будівництво ставки, у Вінниці й оточуючих її районах проводилась „зачистка" території і ретельна фільтрація населення. Одна по одній здійснювались єврейські облави. Починаючи з вересня 1941 року, у м. Вінниці було схоплено й розстріляно в П'ятничанському лісі близько 10 тисяч чоловік. Чергова облава 16 квітня 1942 року закінчилась кривавою бійнею, в якій поклали голови вже 15 тисяч подолян. Аналогічні розстріли здійснювались у Хмільницькому, Літинському та інших районах області. Так, шеф будівельної групи, кримінальний радник Шмідт в січні 1942 року доповів в центр, що в сусідньому з об'єктом селі Стрижавка проживає 227 євреїв. На його думку, вони становлять велику небезпеку для будівництва, тому підлягають знищенню і 10 січня цього ж року всі вони були розстріляні.
Трагічна доля спіткала майже дві тисячі психічно хворих, яких не встигли евакуювати з психоневрологічної лікарні №4 ім. Ющенка, згідно людиноненависницької програми Гітлера „Евтаназія" (позбавлення життя в разі невиліковного захворювання) нещасних поволі отруювали, морили голодом, і в кінці-кінців вбивали. Для забезпечення охоронних заходів навколо Вінниці було створено декілька концентраційних таборів, де також займались" фільтрацією" населення. Фашистам здались підозрілими й небезпечними для нормального функціонування ставки цілі села. Невдовзі вони були повністю відселені. Така доля спіткала села Майдан, Бобрик та Брусленів, розташовані у 20 км від Вінниці1. У рапорті на ім'я Раттенхубера Даннер детально описує, хто і в який спосіб виселяв ні в чому не винних людей з їх домівок. Завдання виконували СС - батарея Гофмана з Бердичева, дві роти солдат із авіації, одна рота з поліції',40 чоловік із штабу Геншеля і 6 чоловік з СД Вінниці. У зазначені села вирушили о 23 годині 23 жовтня 1941 року з Калинівки. О першій ночі розпочали евакуацію, о третій вже закінчили. Людям дозволили взяти тільки найнеобхідніші речі, які вони могли нести в руках. їх загнали на закриті вантажівки і вивезли в сторону Бердичева. Тим часом 15 виділених солдат нишпорили по хлівах і забирали худобу. Тих хто спробував чинити опір розстрілювали на місці, тому що їх вважали помічниками партизан. „Жорстокість проти населення необхідна при німецький окупації"" - підкреслювалось в згаданому вище рапорті. На ранок села були спустошені. Тепер вони підлягали заселенню переселенцями, зокрема „фольксдойчами" з інших областей.
Хоча окупанти жорстоко знущались над мирним населенням, це не завадило їм успішно використати його як для розширення власної агентури, так і для виправдання власної загарбницької політики. Вони провели акцію розкопок у Вінниці на місцях масових поховань жертв сталінських репресій. Поставлена мета була досягнута. Реакція населення на побачене не забарилась. Люди, які упізнали в розкопаних могилах своїх арештованих і розстріляних родичів добровільно приходили в німецькі каральні установи і видавали "гуманістам" радянських активістів, членів партії, працівників правоохоронних органів, більшість яких були залишені на окупованій території для підпільної роботи.
Ось які враження залишив про вінницьку філію ставки Гітлера Манштейн: "Вінниця - курортне місто, розташоване на мальовничих берегах Південного Бугу". Де знаходилась ставка Гітлера "Вервольф", на будівництво якої витрачено багато коштів. Вона мала власне водозабезпечення та силову установку. Службові й житлові приміщення були в дерев'яних будинках, обладнанні й мебльовані просто, але зі смаком. Нас вразила система виритих в землі й добре замаскованих бліндажів для вартових, яка охоплювала всю територію навколо лісового масиву".2
На півдорозі від Немирова до Вінниці, у с. Вороновиця, під склепінням стародавнього палацу Можайського розміщався аналітико розвідувальний відділ генштабу сухопутних військ „Іноземні армії сходу", яким із весни 1942р. почав командувати Рейнхард Гелен. По сусідстві знаходилися абверівці з трьох штабів „Валлі", тут же причаїлася і підпорядкована Гейдріху, а пізніше Шеленбергу секретна спецгрупа на чолі з Отто Скорцені. Весь цей необмежений контингент „лицарів плаща і кинджалу" розгорнув бурхливу діяльність з перевербування, навчання та закидання агентів. Безпосередньо у Вінниці розмістилося головне командування вермахту (ОКВ), сухопутних сил (ОКХ), а також генеральний штаб на чолі з генерал-полковником Францем Гальдером. А безпосередньою охороною „Вервольфа" керував групенфюрер СС генерал-лейтенант поліції, начальник особистої охорони фюрера Раттенхуберг, а відповідати за організацію служби унтерштурмфюрер СС Даннер і військовий комендант підполковник Штруве.
Жорстокістю і терором окупанти намагалися залякати людей, зламати "їх опір і перетворити у покірних рабів фашистської Німеччини. Населення області методично винищувалося. Гітлерівці стріляли, вішали, катували, закопували живцем у землю. Повсюди, проти цивільного населення було розв'язано масовий терор, котрий досить швидко переріс у відвертий геноцид.
Вістря терору насамперед спрямовувалося проти комуністів, комсомольців, активістів підпільної боротьби і тих хто їм співчував. Це підтверджують численні документи. В перші ж дні німці звозили підозрілих для них людей машинами. Людолови - фашисти в кашкетах з гербами смерті їздили розправлялись з активістами. З с.Уладівки Літинського району 22 чоловік стояло в черзі до розстрілу. Тут же копали ями, в які мали лягти невинні жертви.
17 липня 1941 року, коли німці вступили до с. Носківці Станіславського району Вінницької області, мешканець села Манілко Сидір Артемович 1903 року народження, безпартійний, зустрів пораненого червоноармійця Дехтярука і надав йому допомогу. Німці, діз