Реферат на тему:
Становлення української інтелігенції.
Важко всебічно осмислити виникнення й поширення на Україні, як і в усій Європі XIX ст., нових ідей, не зупинившись на появі нової категорії людей, які ці ідеї народжували. У Східній Європі цих "нових людей" називали інтелігенцією - слово, що з’явилось спочатку в Росії, а згодом і в усій Східній Європі, слово "інтелігенція" у широкому розумінні означало тих порівняно небагатьох, що мали вищу освіту. Але у вужчому й історично вагомішому значенні під інтелігенцією малися на увазі люди, які з ідеологічних переконань присвятили себе покращенню культурного, соціального і політичного становища мас, тобто селянства.
Інтелігенція — це соціальний прошарок населення професійно занятий розумовою працею, розвитком та поширенням культури та освіти у суспільстві.
Ще в XVIII в. одержали правове оформлення прошарки міських станів, що не вміщалися в основні рамки феодальних станів. У "Наказі" Катерини II говорилося про "середній рід" людей, що "вправляються в ремеслах, у торгівлі, у мистецтвах і науках". Саме у XVIII ст. абсолютистська централізована російська держава, особливо за часів Петра І і Катерини II, вперше звернула увагу на цілеспрямоване відтворення кадрів інтелігенції. Підготовка інтелектуальних кадрів стала об'єктом соціальної політики. Цей процес вийшов з-під тотальної опіки церкви. Головними постачальними верствами інтелігенції стали шляхта, козацька старшина, дворянство. Однак для української інтелігенції XVIII ст. традиційно вважається нещасливим. Саме в цей час відбулася майже повна її русифікація.
Водночас прискорився процес "одержавлення" інтелігенції, підпорядкування її діяльності інтересам і вимогам держави. Одна з головних ознак цієї епохи збільшення чисельності інтелігенції, урізноманітнення її професійних функцій, збільшення реєстру її інтелектуальних професій. Протягом XVIII ст. був зроблений ще один важливий крок у розвитку інтелігенції - вона почала відокремлюватися в специфічну соціальну верству. З'явились окремі особи, які пов'язували своє існування виключно з інтелектуальною працею, для яких вона ставала єдиним засобом заробітку, особистої кар'єри-тощо. Вони відривалися від своїх станів, класів і в цьому значенні "декласувались", формували нову, окрему соціальну верству.
Тривало формування національної інтелігенції. На відміну від попередніх часів вона у першій половині XIX ст. дістала окремий соціальний статус, розширилися соціальні джерела її формування, підвищився інтелектуальний рівень. У межах Російської держави місце інтелігенції в соціальній структурі суспільства визначало Положення про міста 1785 р. Згідно з ним вона звільнялася від тілесних покарань, мала право на володіння фабриками, заводами, могла в третьому поколінні клопотатися про присвоєння чину дворянина. Соціологічним же змістом термін "інтелігенція" почав наповнюватись у другій чверті XIX ст. У цей час так називали освічених людей, що займались інтелектуальною діяльністю, результати якої ставали товаром і мали духовну або матеріальну цінність: письменників, художників, артистів, викладачів, учителів, лікарів, інженерів. До рівня інтелігенції своїм інтелектом підносились окремі особи й без спеціальної освіти.
На початку XIX ст. ініціатива щодо продукування нових ідей та орієнтації суспільства належала царському урядові. Проте під кінець століття імперська еліта з усією очевидністю почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватися до обставин. Водночас джерелом суспільного руху, розкутого завдяки величезним змінам 1860-1890-х років, ставали ширші верстви суспільства і особливо інтелігенція - його добровільний оборонець. Зіткнувшись із пасивністю й навіть обструкцією уряду, інтелігенція стала поступово переходити від простого висунення пропозицій до самоорганізації й намагань мобілізувати суспільство.
У Російській Україні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так і за соціальну справедливість. Плутанину і розмежування серед українців викликало питання про те, на що слід звертати пильнішу увагу - на проблеми національні чи соціальні. Однак, попри болючі невдачі, український рух продовжував зростати, доки аж на початку XX ст. він був готовий поширитися поза межі своєї традиційно вузької соціальної бази.
Основні соціально-економічні та соціокультурні фактори, які сприяли остаточному формуванню інтелігенції в окрему соціально-професійну верству були спільні для інтелігенції як української, так і російської. Безумовно, вирішальним кроком стало скасування кріпацтва і серія реформ, які спричинили розвиток капіталістичних відносин в імперії. Інтелектуальна праця стала товаром попит на який постійно зростав, а також основним джерелом заробітку для тисяч людей, головною формою їхньої виробничої діяльності, формою життєдіяльності. Розвиток капіталізму сприяв прискоренню процесу декласування дворянства (в 1877 — 1905 рр. дворяни Півдня України, наприклад, продали 50% своїх земель), завдяки чому зріс приплив його представників до інтелігенції. Але, на відміну від попереднього періоду, перехід до інтелігенції означав уже остаточний вихід із середовища свого класу для більшості його представників. Станова ієрархія нівелювалась інтелігенцією. Одночасно різко зросла, особливо наприкінці століття, кількість тих верств у складі інтелігенції, які раніше майже не визначали її соціального обличчя — середніх верств міста і заможного селянства.
На рубежі століть Україна (або, за термінологією економічної географії того часу, Південь Росії) була одним із найбільш розвинених економічних районів імперії. Тут зосереджувалося 20% всієї гірничодобувної та обробної промисловості, добувалося 65% усього вугілля, виплавлявся 51 % чавуну і сталі. У 1904 р. Україна давала близько половини загальноросійського збору озимої та ярової пшениці. Розширювалася мережа залізниць, ускладнювалася інфраструктура виробництва. Ці зміни спричинили зростання попиту на кадри інтелігенції. Інтелектуальна праця стала одним із найважливіших елементів капіталістичного виробництва, забезпечення його нормального розпитку.
В умовах капіталізму зростання попиту на висококваліфікованих спеціалістів сприяло розвиткові системи вищої спеціальної освіти. Протягом XIX ст. в Україні з'явилося три університети — Харківський, Новоросійський (Одеса) і Київський. Розвивалися нові галузі освіти — технічні. В Харкові у 1850 р. відкрилися ветеринарний, а в 1885 р. технологічний (механічне та хімічне відділення) інститути. У 1898 р. в Києві відкрився політехнічний інститут (механічне, хімічне, будівельне та агрохімічне відділення), у 1899 р. — вище гірниче училище в Катеринославі. Отже, у другій половиш XIX ст. в Україні діяла досить розгалужена система вищої освіти. За своїм рівнем вона, звичайно, відставала від західної, але цілком відбивала рівень суспільно-економічного розвитку царської Росії.
Кадри української інтелігенції готувалися в основному через навчальні заклади. Високоосвічених спеціалістів випускали два місцеві університети. Якщо в 1805 р. у Харківському університеті навчалося 57, то в 1820 р. - 195 студентів. Усього ж протягом першої половини XIX ст. цей заклад закінчило 2800 чол. У Київському університеті студентський контингент протягом 1834- 1841 рр. збільшився з 62 до 651 чол. До 1861 р. з нього вийшло 1500 вихованців.
Серед студентів університету переважали вихідці з дворянства. Незначну кількість інтелектуалів давали Волинський (1818) та Рішельєвський в Одесі (1817) ліцеї, Ніжинська гімназія вищих наук (1820) тощо. Випускників гімназій налічувалося 2000 осіб.
Більшість інженерної інтелігенції готували вузи Росії, що не могло не позначитися на її ставленні до української культури. Звідти виходили інженери цукрової, винокурної, паперової та інших галузей промисловості, інженери-картографи тощо.
Однією з елітарних груп української інтелігенції були викладачі вищих навчальних закладів. їхнє місце в соціальній структурі суспільства визначали "Табель про ранги" 1722 р. та інші законодавчі акти. Згідно з ними ректор був дійсним статським радником (IV клас), професор - статським радником (V клас) і т. д. Місцеві власті не довіряли національним кадрам і тому при формуванні педагогічного контингенту віддавали перевагу випускникам петербурзьких і московських вузів або іноземцям. Якщо в XVII - частково XVIII ст. Україна помітно впливала на становлення культури Росії, то тепер ситуація змінилася.
Ініціатор створення Харківського університету Василь Каразін закінчив Гірничий інститут у Петербурзі, а перший ректор Київського університету Михайло Максимович - Московський університет. У 1805 р. з 19 професорів Харківського вузу 13 були іноземними, а 6 - вітчизняними спеціалістами. Педагогічні кадри поповнювались і незначною кількістю випускників місцевих вузів. Абсолютна більшість викладачів походила з дворян, що не завжди адекватно позначалось на їхній соціальній позиції.
Кількість педагогічно-наукових кадрів була незначною. У Харківському університеті, наприклад, протягом 1832-1857 рр. працювало в середньому 28 викладачів з високим матеріальним статком. У 1863 р. ординарний професор одержував 3 тис, екстраординарний професор - 2, доцент - 1,2 тис. крб., ще й "квартирні" та "столові" на рік (учитель - 60 крб, а то й менше). Високе соціальне становище й відповідне йому матеріальне забезпечення, поєднання викладацьких і наукових функцій в одній особі забезпечили Російській державі небачений в інших країнах злет наукової думки. Видатні досягнення викладачів цього періоду пов'язані з іменами М. Максимовича, професора ботаніки Р. Траутфеттера, хірурга М. Пирогова, зоолога К. Кесслера та ін. Вони були досить популярними не тільки серед інтелігентів, а й серед простого народу. Люди обожнювали хірурга професора Київського університету В. Караваева.
Численний загін інтелігенції становили вчителі середніх і початкових навчальних закладів. їх готували Київська академія, духовні семінарії, педагогічні інститути при Харківському (з 1811) і Київському (з 1834) університетах. Спеціальну педагогічну освіту давала Петербурзька учительська семинарія (1783), у якій навчалися українці, що потім поверталися на батьківщину. У 1816 р. цій учбовий заклад було перебудовано у Головний педагогічний інститут з метою підготовки викладачів для вищої школи. Всього в Україні в міністерських школах у 1834 р. працювало 1459 вчителів. Найменшу їх кількість мали Волинська й Подільська губернії. Частину вчителів з метою русифікації краю направляли в Україну з числа випускників навчальних закладів Петербурга й Москви.
На Україні проблема підготовки вчителів знаходилася в полі зору громадськості. Опікун Одеського учбового округу, учений-хірург, суспільний діяч і просвітник Н. І. Пирогов в кінці 1857 р. докладав в міністерство освіти про брак викладачів в приходських та повітових школах. За його ініціативою для вишукування можливостей підготовки вчителів в Одесі був створений спеціальний комітет, що незабаром ухвалив рішення про установу при Ршіельевськом ліцеї семінарії для підготовки вчителів. Комітет розробив проект положення про вчительську семінарію, який, проте, не здійснився через небажання міністерства освіти відкривати учбовий заклад, де готувалися б викладачі для навчання вихідців з народу.
Та все ж ученому вдалося здійснити свою ідею. За наполяганням Н. І. Пирогова (у той час опікуна Київського учбового округу) в 1862 р. на громадські кошти при Київському університеті була відкрита педагогічна школа. До кінця року вона випустила 16 вчителів. В 1869 р. школа була переведена в Коростишев і перетворена в Коростишевську семінарію. В 1893 р. в село Великі Дедеркали Кременецького повіту Волинської губернії переведена Острозька вчительська семінарія. Кадри готувалися також в Глухівському вчительському, Феодосійському педагогічному і Ніжинському історико-філологічному інститутах. Останній, заснований в 1875 р. на базі ліцею князя Безбородько, випустив до 1900 р. 321 фахівця. Для Лівобережжя і Слобожанщини викладачів готувала вчительська семінарія в містечку Волчанськ Харківської губернії.
Крім спеціальних педагогічних учбових закладів, з 1865 р. відкривалися курси при училищах повітів Санкт-Петербурзького, Московського, Харківського, Одеського і Казанського учбових округів. Деякі з них, наприклад при Симбірськом і Харківському народних училищах, добилися добрих результатів в підготовці вчителів.
Щоб прискорити підготовку вчителів, земства організовували річні курси. Від декількох десятків до 300 чоловік навчалися на курсах в містах Миргороді, Полтаві, Лубнах, Богодухове, Ізюм, Глухове. Курси діяли без спеціальних планів і програм, з основами педагогіки і методики слухачі знайомилися всього лише на декількох спеціальних уроках. Подібні заходи робилися з метою поправити положення в області освіти і підготовки педагогічних кадрів, але вони не могли істотно змінити ситуацію.
Про те, наскільки гострою була проблема освіти на Україні, свідчить такий факт: на 1 січня 1869 р. в Київській, Волинській і Подільській губерніях діяло 475 початкових шкіл, в яких навчалися 10337 учнів. Якщо врахувати, що населення цих губерній складало 5 840 тисяч чоловік, то одна школа приходилася на 12,2 тисяч, а 1 учень - на 532 чоловіка. Тому в початкових школах і навіть гімназіях педагогічні посади часто посідали люди, що не мали спеціальної освіти: ті, що екстерном здали в інституті іспити, на звання вчителя; різного роду урядовці, що не мали права на викладання. Вчителями приходських шкіл були церковнослужителі і особи, звільнені з інших служб. Наприклад, в 1889 р. 1308 вчителів Чернігівської губернії по освітньому цензу розподілялися таким чином: 4 люди (0,3%) закінчили вищі учбові заклади; 163 (12,5 %) — вчительські інститути або семінарії; 680 (52 %) — середні учбові заклади; 433 (33,1 %) — після здачі спеціального іспиту одержали право викладання; 28 (2,1 %) — не мали п