ТЕМА
Радянська держава в роки формування
(1918 -1921)
План
1. ПЕРЕТВОРЕННЯ БІЛЬШОВИЗМУ НА ДЕРЖАВНУ СТРУКТУРУ
2. БРЕСТ-ЛИТОВСЬКИЙ ДОГОВІР ТА ЙОГО НАСЛІДКИ
3. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА ТА ІНОЗЕМНА ІНТЕРВЕНЦІЯ
4. «ВІЙСЬКОВИЙ КОМУНІЗМ»
5. КРИЗА «ВІЙСЬКОВОГО КОМУНІЗМУ»
військовий комунізм більшовизм громадянська війна
1. ПЕРЕТВОРЕННЯ БІЛЬШОВИЗМУ НА ДЕРЖАВНУ СТРУКТУРУ
Через дві години після арешту Тимчасового уряду II Всеросійський з'їзд Рад ратифікував два основних декрети, підготовлених Леніним. У Декреті про мир говорилося: ...робітничий і селянський уряд, який був створений революцією 24-25 жовтня і спирається на Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, пропонує всім воюючим народам та їх урядам почати негайно переговори про справедливий демократичний мир. Крім того, новий уряд вирішив відмінити таємну дипломатію і опублікувати секретні договори, укладені царським і Тимчасовим урядом.
Насправді декрет був адресований не урядам, а швидше міжнародній громадській думці і свідчив про бажання нової влади підірвати світову систему держав, яка склалася на той час. Великі держави не могли прийняти пропозицію, висунену більшовиками. Декрет свідчив, що мир «без анексії і контрибуцій» означає загальну відмову від будь-якого панування, нав'язаного народам Європи або Америки. Це було не чим іншим, як закликом до руйнування колоніальних імперій. Більшовики сподівалися, що обнародування декрету (на який фактично ніхто не звернув уваги), підкріплене їх перемогою (яка справила більше враження), викличе заворушення, достатні, щоб змусити уряди шукати миру. Декрет свідомо виходив за рамки традиційної дипломатії, він був розрахований на перемогу революції в Європі. Союзники Росії відмовилися розглянути ці пропозиції і визнати новий уряд, приречений, на їх думку, на швидке зникнення. Вільсон у своїй відповіді нагадав про «14 пунктів» і відмовився від сепаратного миру з центральними державами, а ті, зацікавлені в тому, щоб отримати свободу дій на сході, дали зрозуміти, що згодні па переговори з більшовиками.
Через кілька тижнів до Декрету про мир додався ще один документ декларація прав народів Росії, який також різко виходив за рамки існуючих норм, оскільки засновувався на принципі революційного звільнення народів. Декларація проголошувала рівність і суверенність народів колишньої Російської імперії, їх право на вільне самовизначення, аж до відділення, скасування всяких національних та релігійних привілеїв і обмежень.
Декрет про землю, прийнятий 26 жовтня, узаконював те, що було зроблено починаючи з літа численними земельними комітетами: вилучення земель у поміщиків, царського дому і заможних селян. Його текст включав наказ про землю, підготовлений есерами на базі 242 місцевих наказів: «Приватна власність на землю відміняється назавжди. Всі землі передаються у розпорядження місцевих Рад». Есери заявили протест: більшовики вкрали їх програму.
«Нехай так, - відповів їм Ленін. - Чи не все одно, ким він складений, але. як демократичний уряд, ми не можемо обійти постанову народних низів, хоч би з нею були не згідні. У вогні життя, застосовуючи його на практиці, проводячи його на місцях, селяни самі зрозуміють, де правда... Життя - кращий вчитель, а воно покаже, хто правий, і нехай селяни з одного кінця, а ми з іншого кінця будемо вирішувати це питання... У нашому дусі, чи в дусі есерівської програми, - не в цьому суть. Суть у тому, щоб селянство отримало тверду впевненість у тому, що поміщиків у селі більше немає, нехай самі селяни вирішують всі питання, нехай самі вони влаштовують своє життя».
Згідно з Декретом про землю, кожна селянська сім'я повинна була отримати в середньому по дві-три десятини землі. Надбавка значна, але, в той час мало значуща, оскільки за відсутністю худоби і техніки земля не могла бути оброблена. Проте, протягом кількох місяців престиж більшовиків у селі досяг вищої точки (про це свідчить збільшення числа сільських партійних осередків у перші місяці 1918 р.). Селяни, звичайно, не дочекалися декрету, щоб вершити «свою» революцію, однак він укріпив їх у переконанні, ніби більшовики, про яких поки тільки чули, ( тими «максималістами», які схвалюють їхні дії.
26 жовтня Ленін заявив, що новий режим буде засновуватися па принципі «робітничого контролю». Декрет від 27 листопада визначив його форми. Теоретично робітничий контроль повинен був здійснюватися всіма трудящими підприємства через виборний заводський комітет, а також перебуваючих при ньому представників адміністрації та інженерно-технічних працівників. Трудящі отримували доступ до бухгалтерських книг, складів, могли контролювати обґрунтованість найму та звільнень. Цей декрет як би узаконював стан речей, реально існуючий на багатьох підприємствах із літа 1917р. Практично ж він усував заводські комітети від управління підприємствами. Вони тепер входили до ієрархічної структури, де більшість складали люди, далекі від проблем робітничих комітетів. При кожній міській Раді була створена Рада робітничого контролю, яка складалася з представників профспілок і кооперативів. їх вищим органом була Всеросійська Рада робітничого контролю. Структура її узаконювала поглинання заводських комітетів профспілками і Радами, де заправляли більшовики.
Перший З'їзд профспілок (7-14 січня 1918 р.) повинен був підтвердити підкорення завкомів профспілкам. У остаточній резолюції, представленій більшовиком Лозовським, зазначалося, що контроль над виробництвом ні в якій мірі не означає переходу даного підприємства в руки трудящих. Останній пункт недвозначно свідчив про те, що заводські комітети і комісії профспілкового контролю повинні підкорятися інструкціям, які надходили від Всеросійської Ради робітничого контролю.
Насправді ця Рада жодного разу не збиралася як самостійний орган. Від самого початку вона влилася у Вищу Раду Народного Господарства (ВРНГ), створену декретом від 15 грудня. На неї покладалася задача по перевірці економічної діяльності держави, централізації і керівництву всіма економічними органами і підготовці економічних законів. Вона підкорялася безпосередньо уряду і мала подвійну структуру: вертикальну (главки - центральні органи, які керували роботою різних галузей промисловості) і горизонтальну (раднаргоспи або регіональні Ради народного господарства). ВРНГ володіла великими повноваженнями: могла конфісковувати, придбавати, опечатувати будь-яке підприємство. її співробітниками стали представники різних міністерств (народних комісаріатів з економіки), яким допомагали «буржуазні спеціалісти». Залучення радянською державою «буржуазних спеціалістів» передбачалося Леніним (у «Чергових задачах Радянської влади») як «компроміс», необхідний, оскільки комітети робітничого контролю, Ради і заводські комітети не вміли «організувати виробництво». Робітничий контроль заводських комітетів був витіснений профспілками і Радами, а потім установами ВРНГ. Робітничий контроль, який вівся дуже невміло, на деяких підприємствах в період червня-жовтня 1918 р. змінився державним «робітничим контролем» над самими робітниками, «нездібними організуватися».
Робітники не зрозуміли того, що відбувається: для них головним було, що колишній господар переможений і визнані заводські комітети. Крім того, на п'ятий день після революції був, нарешті, урочисто проголошений 8-го-динний робочий день, заборонявся дитячий труд, стала обов'язковою виплата допомоги по безробіттю та хворобі.
14 грудня уряд підписав перший декрет про націоналізацію ряду промислових підприємств. За твердженням С. Маля, перші націоналізації (мова йде про 81 підприємство, націоналізоване до березня 1918 р.) санкціонувалися з ініціативи на місцях. Ця націоналізація була, передусім, мірою покарання і заздалегідь не планувалася, па відміну від тієї, яка стала систематично проводитися з літа 1918 р. Управління націоналізованими підприємствами було виведене з-під робітничого контролю і передане главкам ВРНГ. На великих підприємствах главки призначали «комісарів» (представника державної влади) і двох директорів (технічного та адміністративного). Адміністративний директор, названий потім «червоним» (зазвичай член партії, яким часто був робітник або майстер цього підприємства), підтримував відносини із заводським комітетом. За відсутністю «інженерно-технічних кадрів пролетарського походження», технічним директором ставав колишній інженер або керівник підприємства. Якщо промислові підприємства націоналізовувалися поступово, то великі банки, які припинили всі операції і розрахунки, відразу ж із 27 грудня стали об'єктом державної націоналізації. У січні 1918 р. чеки, що належали їм і акції були конфісковані, а державна заборгованість (всього 60 млрд. руб., з них 16 млрд. - зовнішнього боргу) анульована.
Крім основних вищезазначених декретів, уряд, який засідав по п'ять шість годин кожний день, у перші тижні свого існування прийняв ряд реформ. Ось найбільш важливі з них: скасування старорежимних чинів, титулів і нагород, а також нерівності звань; виборність суддів; створення революційних трибуналів, зокрема трибуналу, який займався «злочинами друку»; визнання цивільного шлюбу; обговорення закону, який полегшував процедуру розлучення; секуляризація цивільного стану; відокремлення церкви від держави і школи від церкви; перехід на григоріанський календар з 1 (14) лютого 1918 р.
Уряд, створений 26 жовтня па II з'їзді Рад, складався виключно з більшовиків. Очолювана Леніним Рада Народних Комісарів (Раднарком) включала в себе 15 комісарів: Риков відповідав за внутрішні справи, Троцький за зовнішню політику, Луначарський - за народну освіту, Сталін за національну політику, Антонов-Овсієнко - за військове відомство і т.д. Есери та меншовики відмовилися бути присутніми па засіданні обраного з'їздом Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) па знак протесту проти більшовистського акту насильства. Таким чином, уряд Леніна визнали тільки більшовистські делегати, ліві есери та кілька делегатів від дрібних угруповань, які підтримали повстання. У ВЦВК були обрані 67 більшовиків і 29 лівих есерів. 20 місць було залишено для меншовиків та есерів на той випадок, якщо вони повернуться на з'їзд.
Поки створювався новий уряд, ПВРК, па чолі якого стояли маловідомі політичні діячі, прийняв ряд жорстких заходів, які відображали низову концепцію «демократії»: були закриті сім газет («День» - щоденне видання помірних соціалістів, «Мова» - щоденне видання кадетів, «Новий час» - найбільша щовечірня газета, «Вечірній час», «Російська воля», «Народна правда», «Біржові відомості»), встановлений контроль над радіо та телеграфом, розроблений проект вилучення пустих приміщень, приватних квартир та автомобілів. Через два дні закриття газет узаконив декрет, який залишав за новою владою право припиняти діяльність будь-якого видання, «що сіє неспокій в розумах і публікує явно помилкову інформацію».
Проти цих жорстких заходів і тотального захоплення влади більшовиками росло невдоволення, в тому числі всередині партії більшовиків. Першим виступив Виконком Всеросійської Ради селянських депутатів, який знаходився в руках есерів; за ним пішли меншовики та есери з Петроградської Ради, інші організації. Вони закликали народ об'єднуватися навколо Комітету захисту батьківщини і революції, який зібрався у Петроградській думі, єдиній організації, яка представляє всі верстви населення. Цей Комітет заявив про те, що він бере на себе тимчасові повноваження до скликання Засновницьких зборів.
Як тільки з'ясувалося, що новий режим виражає волю більшовистської партії, а не Рад, частина прихильників повстання різко змінила свою позицію. Меншовики-інтернаціоналісти та ліві есери, які об'єдналися навколо газети «Нове життя», що видавалася Горьким і анархо-синдикалістської газети «Знамено труда», підтримуваної Бундом і Польською соціалістичною партією, виступили за утворення соціалістичного революційного уряду, який складався б не тільки з більшовиків. Ця течія отримала підтримку численних робітничих профспілок, Рад, заводських комітетів. Рада Виборзької сторони, яка беззастережно підтримувала більшовиків із квітня, опублікувала відозву, підписану і меншовиками і більшовиками, про формування коаліційного соціалістичного уряду.
Керівництво «соціалістичною» опозицією взяла на себе профспілка залізничників, де більшовики завжди були в меншості. Не бажаючи брати участь у «братовбивчій боротьбі», профспілка направила владі ультиматум (29 жовтня), вимагаючи утворення соціалістичного уряду, звідки були б виключені Ленін і Троцький, і загрожувала загальним страйком залізничників.
З питань свободи друку і створення коаліційного соціалістичного уряду думки більшовиків розділилися. Одинадцять членів уряду і п'ять членів Центрального Комітету партії (Каменєв, Зинов'єв, Риков, Милютін, Ногін) подали у відставку на знак протесту проти «підтримки чисто більшовистського уряду за допомогою терору». Ленін же назвав «інцидент» зрадою кількох «окремих інтелігентів». Насправді в жовтні, так само як і в липні, до захоплення влади і після, йшла боротьба двох внутрішньопартійних концепцій більшовизму. Більшовистська дисципліна виявилася таким же далеким від реальності міфом, як і так звана «влада Рад». Опозиція більшовиків-«дисидентів» продовжилася, однак, недовго. ЦК зажадав, щоб опозиціонери змінили свою думку, пригрозивши виключенням із складу ЦК. Зинов'єв підкорився 9 листопада. Інші протрималися до ЗО листопада і також визнали свої помилки. Рим часом, під тиском залізничників, Ленін уклав договір про спільні дії з лівими есерами. Меншовистські та правоесерівські делегати були виведені з Виконкому II Всеросійського з'їзду Рад селянських депутатів 26 листопада 1917 р. Внаслідок цієї спільної акції ліві есери увійшли до уряду. Склад його був тимчасовим, оскільки, на загальну думку, тільки Засновницькі збори, які повинні були зібратися в січні, могли призначити законний і представницький уряд, здатний примусити більшовиків піти на поступки