Міністерство освіти і науки України
Національний університет ім. В. Н. Каразіна історичний факультет
кафедра історії України
Місце Київської Русі в історії українського народу
Курсова робота
Харків 2010р.
Зміст
Вступ
Розділ 1 Історіографічний огляд концепцій походження державно політичного утворення Київська Русь
Розділ 2 Політична історія Київської Русі
Розділ 3 Соціально-економічна історія Київської Русі1
Висновки
Список літератури
Додаток
Вступ
Актуальність роботи. Давньоруська держава, або як її ще називають – Київська Русь, була однією з могутніших держав Європи IX-XIII ст. Вона відіграла велику роль в історії слов'янських народів, сприявши їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку. Її історичним центром було середнє Подніпров’я, де існували певні традиції політичного життя. Через те, що центром нової східнослов’янскої держави був Київ, в історичній літературі вона отримала назву Київська Русь.
Займаючи величезну територію[1] – від Балтики до Чорного моря, і від Волги до Карпат, Русь являла собою історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, що обумовило швидке її входження в загальноєвропейську історико-культурну спільноту. Вивчення історичної спадщини даного періоду є необхідним для розуміння подальшого розвитку українських земель.
Щодо практичної актуальності нашого дослідження зазначимо наступне. Київська Русь як державне утворення є знаковою віхою у історії українського народу. Протягом своєї епохи Київська Русь переживала різні часи: від розквіту до повного занепаду, її історія дала багато яскравих прикладів єднання, розумного правління, бажання піднести свою державу до високого світового рівня, що не завадило б і нашим теперішнім державним діячам.
Історіографічна база роботи. Вивченню історії Київської Русі присвячено значну кількість наукових досліджень. В працях російських та українських істориків кінця XVIII[2] – першої половини XIX ст., як-то В. М. Татищева, М. М. Карамзіна, М. П. Погодіна, М. О. Максимовича та ін. була розгорнута широка аспектація думок щодо розвитку першої східнослов’янської держави. У XX ст. їх традиції було продовжено радянськими істориками Костомаров М. І.,Ключевський В. О., Рыбаков Б. А[3], їх наукові інтереси лежали перш за все в площині соціально-економічних питань. За часів незалежності історіографія дослідження давньоруської проблематики поповнилась новими іменами Толочко П., Греков Б. Д., Тихомиров М. М.. Сучасні дослідники розглядають проблему під новим кутом зору, застосовують міждисциплінарні пошуки.
Джерельна база. Протягом тривалого часу основним джерелом вивчення історії Київської Русі були літописи. Основу давньоруського літописання становить „Повість минулих літ” начебто укладена Нестором Літописцем у Печерському монастирі у 1110 р[4]. З розвитком Київської Русі у народі зростав інтерес до минулого, продовжувала існувати багата давня і виникали нові зразки усної народної творчості: обрядові пісні, перекази, замовляння, епічні та міфічні зразки фольклору.
Особливе значення мали билини - епічні пісні, що відображали життя народу, його героїчну боротьбу з чужоземцями, зокрема таких постатей воїнів-багатирів, якими були Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович та ін. Справжнім творцем билин, як і інших жанрів фольклору, були народні маси. Усна народна творчість мала великий вплив на виникнення і розвиток історичної літератури, зокрема літописання. Як наслідок у ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає відомою в усіх кінцях світу. Вище названі джерела доповненні матеріалами археологічних розвідок складають джерельний комплекс, що дозволяє провести наше дослідження.
Об’єктом дослідження курсової роботи є Київська Русь, хронологічні межі які охоплюють IX – XIII ст. Нижня межа дослідження пов’язана з появою державного утворення відомого під назвою Давньоруська держава. Верхня межа обумовлена політичним знищенням Давньоруської держави спричиненим монголо – татарським вторгненням.
Територіальні межі дослідження – територія Київської Русі яка охоплювала землі від Балтики й Північного Льодовитого океану до Чорного моря, від Волги до Карпат.
Метою даної роботи є всестороннє дослідження історії Давньої Русі, в її політичних, соціальних, економічних аспектах, визначення місця нашої держави в тогочасній європейській спільноті.
Виходячи з поставленої мети визначено основні завдання дослідження:
- висвітлити історичні концепції щодо епохи історичного спадку Київської Русі;
- дослідити політичний устрій держави утворення Київської русі;
- дослідити соціально-економічний ти культурний розвиток Київської Русі;
- визначення особи розвитку держави і її місце в історії українського народу та Європейської спільноти.
Структура роботи відповідає меті із завданням дослідження і побудована за проблемним принципом. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел і літератури. У першому розділі розглянуто історіографічне походження державно-політичного утворення. У другому розділі ми розглядаємо політичну історію Київської Русі. У третьому досліджували соціально-економічну історію Київської Русі. У висновках підводяться підсумки дослідження.
Розділ 1. Історіографічний огляд концепцій походження державно-політичного утворення
У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку склалась одна з найбільших держав в Європи - Русь. Існування київської Русі охоплює період з IX по 40-і роки XIII ст. Політична форма держави на першому етапі розвитку( до 30-ті роки XII ст.) є ранньофеодальною монархією з елементами федералізму. В 30-ті роки XII ст. Русь вступила в період феодальної роздрібненості, що характеризується подальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, кристалізацію окремих князівств. Видозмінюючи свою федеративну структуру, Київська Русь проіснувала до 40-х років XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.
В працях істориків В. М. Татищева, М. М. Карамзіна, М. П. Погодіна, М. О. Максимовича розгорнуто широкий розвиток Київської держави. Згідно істориків, Русь була єдиною державою, що забезпечувалася єдністю князівського роду який володів країною.
М. І. Костомаров розглядав Русь як федерацію князівств, засновану на спільності походження, єдності мови , віри, побуту і князівського роду.
М. Грушевський1 у своїй праці „ Історія України-Руси” присвятив два томи Київській Русі. Він показав всю суперечливість її історичного розвою. М.М. Покровський вважав, що Русь була феодальною державою, політична структура якої впродовж X-XIII ст. не зазнала кардинальних змін.
У працях Б. Д. Грекова2, С. В. Юшкова. М. М. Тихономирова, Б. О. Рибакова, В. Й. Довженка створена нова концепція історії Русі, розвиток якій визначався феодальною системою. Щодо державного устрою то тут погляди істориків розійшлися.
Б. Д. Греков пов’язував розклад Київської Русі з економічним занепадом середнього Подніпров’я, що спостерігається з середини XII ст. С.В. Юшков крім економічного чинника, причиною держави вважав міжусобиці князів. Коли у 1169 війська Андрія Боголюбського взяли столицю Русі, Київська держава остаточно припинила своє існування.
М. М. Тихомиров[5] визначає процеси дроблення Київської Русі на окремі князівства, і підкреслював , що вона і у XII-XIII ст. продовжувала бути значною міжнародною силою на сході Європи. Згідно з Б.О. Рибаковим що час з 1132 по 1241 рр. потрібно називати періодом феодальної родробленості, а початковим етапом феодалізму, кристалізації самостійних князівств-королівств.
В. Й. Довженок підкреслював, що феодальні землі-князівства не являли собою нічього нового для Русі XII-XIII ст., а виникли з утворенням Київської Держави і були її структурними одиницями. На його думку єдність Русі трималась на міцних економічних з’язках, матеріальної і духовної культури.
З поглядів В.Т. Павлушко і Л. В. Черепніна Давньоруська держава, політична система якої заснована на знаті та різних форм данини народів, проіснувала до 30-х років XIII ст.
Знаменитий російський вчений Михайло Ломоносов[6] першим угледів в норманській теорії акцент на німецькому впливі і натяк на нездатність слов'ян до державного будівництва. Він виступив з гнівною відповіддю німецьким ученим і намагався обгрунтувати першочергову роль слов'ян. Зауваження Ломоносова лягли в основу так званої антинорманської теорії і поклали початок дискусії, що триває до цього дня.
У XIX — на початку XX ст здавалося, що норманісти близькі до перемоги, адже серед них були більшість західних і цілий ряд видатних російських істориків. Не дивлячись на це, переконаними антінорманістамі залишалися два ведучих українських історика — Микола Костомаров і Михайло Грушевський. Зате справжній контрнаступ розвернувся в радянській історичній науці 1930-х років. Норманська теорія проголошувалася політично шкідливою, бо вона “заперечувала здатність слов'янських народів створити незалежну державу”. Сам Нестор-літописець (легендарний чернець XI в укладач “Повісті тимчасових років”) був оголошений тенденційним і суперечливим автором. При цьому його новоявлені критики намагалися спертися на дані археологічних розкопок, нібито що не підтвердили скільки-небудь значної скандінавської присутності в Київській Русі. Звідси робився вивід: Київську Русь заснували самі слов'яни.
На соціально-економічний, суспільно-політичний і культурний розвиток Русі норманни, таким чином, не зробили великого впливу. Вони виступають не творцями російської державності, як це намагаються довести деякі історіки-норманністи, а лише учасниками тих якісних змін в суспільно-політичному житті Русі, які були підготовлені багатовіковим соціально-економічним розвитком східного слов'янства.
Згідно ж антинорманської теорії, “Русь” походить від назви річок Рось і Русна в Центральній Україні. Є у розпорядженні антінорманістов і ще однієї гіпотези: “Русь” пов'язана з кочовим плем'ям роксоланов, назва якого походить від іранського “rhos”, що означає “світло”. У всіх перерахованих гіпотез є серйозні недоліки, і жодна з них не отримала загального визнання.
В усякому разі в літописних джерелах, що дійшли до нас, слово “Русь” спочатку з'являється як назва народу, а саме варягів (скандінавів), потi—землі полян (Центральної України), а згодом — і всього політичного новоутворення — Київської Русі. Попутно відзначимо, що вже в 1187 р. в літописах з'являється і термін “Україна”, але для позначення саме лише околиць Київської Русі. Коротше кажучи, історики так до цих пір і не прийшли до згоди ні з питання про походження слова “Русь”, ні по ширшої проблеми скандінавських або слов'янських заслуг в створенні Київської Русі.
Розділ 2. Політична історія Київської Русі
У IX-X кінці ст. відбувається процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і зміцнення ранньофеодальної держави на Русі.
Київська Русь[7] – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри.
У період феодальної[8] роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («сеймах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».
Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, до цивільних форм правління та під посилення централізму, до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення).
Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші – частину військової здобичі або плату.
Певною мірою на політичні рішення князя[9] впливали поради та підтрим