Міністерство освіти і науки Украіни
Дніпропетровський Національний Університет
Факультет украінськоі філології
та мистецтвознавства
Реферат
з історії
на тему:
Прикмети занепаду і кризи
кріпасницьких відносин
Виконала
студентка гр. УА-03
Перевірив
м.Дніпропетровськ
2003
План
1)Вступ. Розвиток феодально-кріпасницької системи.
2)Власне причини занепаду кріпасницьких відносин.
3)Напередодні відміни кріпосного права.
4)Висновки.
1)У першій половині XIX ст. теріторія України входила до складу Російської імперії. З 1783 року наказом Катерини II було введено кріпосницьке право на усій території України. В цей час на Лівоберіжжі з’являться чітко виражена дворянська прослойка, яка з’явилася з кількості бившої казацької верхівки - старшини. Для того, щоб забезпечити собі їх підтримку, царське правління дарувало ім всі ті права, які мали російські дворяни. Згодом більша їх частина підверглася русифікації, й починає вважати себе росіянами. Влада Росії в Україні в цей час стає необмеженою. Царське правління намагається усілякими методами довести, що український народ – усього лише невеличка частина російського народу, яка тільки трішки відрізняється від російських людей.
2) Важливою особливістю соціально-економічного розвитку України у складі царської Росії у першій половині XIX в. (або, як прийнято казати, у передреформенні часи) являвся прогресуючий процес розкладу феодально-кріпосницької системи. Початок цього процесу можна віднести до другої половини XVIII в., більш чітко він став проявлятися в останне його тридцятиріччя. Промисловий переворот на Україні розпочався у 30-ті рр. Широке використання машин на підприємствах, створення фабрик та заводів із застосовуванням праці вільнонайманих, призводили до занепаду поміщицької мануфактури і збільшення частки купецьких мануфактур, які грунтувались на найманій праці. Це значно змінило склад робітників. Вільнаймані робітники формувались з вільнонайманих селян, міщан і робітників-кріпаків, відданих заводам «в оренду». У 30-50-і роки XIX в. протиставлення між старими феодальними виробничіми відносинами й розвиваючимися виробничими силами суспільства досягає стіпеню конфлікту, тобто переростає у кризу.
У недрах кріпосницької системи в цей період набувають розвитку нові капіталістичні відносини, які з часом одержали повну перемогу над поміщиками. Якщо у 1826 р. на Україні було 53,8% поміщицькіх і 46,2% купецьких підприємств, то у 1861 р. підприємства становили вже 94,2%. Це яскраво свідчить про занепад феодальної системи. Із застосуванням машинобудівної, металургічної і вугілбної промисловості заклалися основи майбутнього індустріального розвитку країни.
Сучасна вітчизняна історіографія відмовляється від існувавшої раніше трактовки кризи феодально-кріпосницької системи як часу існування повного занепаду. Поряд із проявами кризи (регресивними процесами, відбувавшимися у поміщичїм селі, базувавшимися на кріпосницькій праці) спостерігався й помітний розвиток виробничіх сил. Щоравда, відбувалося воно, перш за все, на базі дрібнотоварного й капталістичного виробництва.
В умовах аграрної країни ці процеси найбільш рельєфно виявилися в сільськогосподарчій сфері. Для феодалізма в цілому характерна феодальна власність на землю (поміщика чи феодальної держави) при наявного дрібного селянського господарства, мавшего свій земельный наділ й інші засоби виробництва та включеного в економічну структуру господарства феодала. При цьому господарство носило натуральный характер, а примушення було позаекономічним (особиста залежність селянина від поміщика), властивим для цього способу виробництва був й низький рутиний рівень використованої техніки.
Проте, найбільш характерною рисою розвитку кріпосницького господарства України було все глибше проникнення в них товарно-грошових відносин, розширення сфери поміщицького підприємства. В кріпосному господарстві Украіни вироблялась значна кількість товарного хліба, збільшувались посіви цукрового буряка, інтенсивно розвивалось вівчарство, будувались вотчинні фабрики і заводи, що посилювало експлуатацію селян. Прикладом прогрессивного господарювання може бути маєток поміщика В.Н.Каразіна (засновки Харківського університету) в с.Кручики Харківської губернії. Він запровадив селянське самоврядування, дав змогу кріпакам стати вільними, відробивши вартість землі, будівель, реманенту та худоби. На Каразінському заводі селяни працювали за гроші. Але така форма праці небула схвалена царем.
Спроби деяких поміщиків викорастати у господарстві машини, дотримуватись нових агрономічних вимог, ввести п’ятипільну сівозміну не повертати навіть витрачених коштів, та й кількість таких дворян була незначна – 1,5% загального іх числа. Один із поміщиків Лівобережної України, власник кількох тисяч кріпаків, висловлював таку думку про поміщицьке господарювання:”Якщо весь хліб обмолоти восени, то що будуть робити селяни та їхні родини взимку? Молотарка коштує гроші, вимагає ремонту і утримання коней, а праця кріпака нічого не варта.”
Основна маса українських поміщиків бачила можливості прибутків не в поліпшенні методів господорювання, а в посиленні економічного та позаекономічного примусу кріпаків. Поміщики збільшували панську ріллю. Але підриваючи основи селянського господарства, дворяни тим самим підривали економіку своїх володінь.
Царська Росія з її практично необмеженими природними и людськими ресурсами набувала розвитку в першій половини XIX в. дуже повільно. Зріст товарно-грошових відносин, викликаючий зацікавленість поміщиків в підвищеннім прибутку своїх господарств, за збереженням барщиної форми експлуатації неминучо вів до розширення власної запашки поміщика. Здійснюватися це могло лише за рахунок распашки інщих угіддь (лісних масивів, покосів, інше), або за рахунок скорочення земільних наділів селян. У першому випадку це призводило до нарушення складеного балансу в структурі угоддь, скороченню поголів’я скотини (та, як наслідок, зниженню кількості здобрення, виносного на поля). По-друге - підривалася економіка селянського господарства. В Україні в першій половині XIX в. спостерігалися випадки, коли поміщики зовсім відбирали землю в своїх селян, переводячи їх на місячний пайок ("місячину"). Селяни не були зацікавлені в результатах своєї праці, що викликало спад її продуктивності.
В обробчих господарствах посилення експлуатації призводило до збільшення размірів оброку, який, до того ж, поміщики взимали у грошовій формі. Різке збільшення розмірів оброку примушувало селян відриватися від землі й шукати заробітки на стороні, що також знижувало рівень сільськогосподарського виробництва.
Для кріпосницького господарства цього періоду були характерні обіднілі селяни, зріст заборгованності селянських господарств поміщикам, приймавший хронічні форми. У неврожайні роки, які системетично повторявалися, ці господарства виявлялися повністю безпомічні й постійно балансували на межі разорення. Однак сільське господарство України продовжували розвиватися навіть у цей період. Сучасні історики пояснюють це тим, феодальна система господарювання ще не повністю вичерпала свої можливості.
Одним з симптомів кризи кріпосництва стало скорочення межового вісу кріпаків. Якщо на початку XIX в. кріпосні селяни складали більшість населення країни, то к кінцю 50-х років їх доля знизилась до 37%. Скоріше за все, це пояснюється не стільки скороченням природного приросту кріпосницького населення України, скільки переводом кріпаків в інший стан.
Важливим джерелом соціальної напружності в країні стали воєнні поселення. Уже влітку 1819 р. сполихнуло повстання чугуєвських поселян на Україні, подавлене царською владою; у 1832-1835 рр. на Правобережній Україні характер справжньої партизанської війни набув рух під керівництвом Устима Кармалюка.
У 1853 - 1856 роках Росія притерпіла поразки у Кримській війні від провідних европейських країнн. Ця поразка продемонструвала величезну віддаленість держави. Тому було закономірним те, що наприкінці 50-х рр. XIX в. криза феодалізма досягла своєї кульмінації. Кріпасництво стримувало розвиток промисловості і торгівлі, консервувало низький рівень сільського господарства. Зростали недоїмки селян, збільшувалась заборгованність поміщиків кредиторним установам.
Разом з ти м в економіці Росії в недрах феодального строю пробивав собі шлях капиталістичний уклад, з’являлися стійкі капіталістичні відносини з постійно складаючеюся системой куплі-продажу робочої сили. Найбільш інтенсивно його розвиток відбувається в сфері промисловості. Межі старих промислових відносин не відповідали розвиткові продуктивних сил, що призвело до виникнення першої революційної ситуації в Росії на рубіжі 50-60-х рр. XIX в.
У 50-ті роки помітно згострилися потреби й тяготи народних мас, трапилося це під впливом наслідків Кримської війни, зчастившихся стихійних лих (епидемій, неврожаїв й, як їх наслідо, - голода), а також посилюючегося у предреформений період гніта з боку поміщиків та держави. На економіку українського села особливо важкі наслідки оказали рекрутськиі набори, які скоротили число робітників на 10%, реквізиції продуктів, коней та фуражу. Загострювала стан й сваволя поміщиків, систематично скорочувавших розміри селянських наділів, переводивших селян в дворові (залишаючи їх таким чином без землі), переселяючих кріпосних на гірші землі. Ці акти прийняли такий розмах, що уряд незадовго до реформи спеціальними указами був змушений накласти заборону на такі дії.
Відповіддю на погіршення положення народних мас став селянський рух, який за своїм накалом, масштабом й формами помітно відрізнявся від минулих десятилітть і викликав сильні хвилювання у Петербурзі.
Кримська війна показала урядові, що збереження існувавших в країні кріпасницьких порядків призведе, в результаті, до політичної й фінансово-економічної катастрофи, яка позбавить Росію престижу та статусу видатної держави, поставить під загрозу існування самодержавія в Росії. Новий російський імператор Олександр II був вимушений запровадити соціально-економічні реформи, найважливішою з яких стала ліквідація кріпосного права у 1861р.
У 1855 р. в промові перед московськими дворянами новий цар заявив: «Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу». Навіть архіконсервативний батько нового царя Микола 1 давав зрозуміти, що рано чи пізно кріпацтво доведеться скасувати. Радикально та ліберальне настроєні представники дворянської інтелігенції протягом багатьох десятиліть вимагали покласти кінець цій «ненависній практиці». Але коли Олександр II висловив цю думку, стало ясно, що він прийняв історичне рішення - провести ряд реформ,спрямованих, насамперед, на скасування кріпацтва.
Як кожний переломний момент в історії, причини реформ стали об'єктом гост-
рих наукових суперечок. Деякі західні вчені переконані, що вирішальними у про-
веденні реформ були економічні чинники. Вони стверджують, що відкриття чор-
номорських портів і дедалі активніша участь російських землевласників у світо-
вій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Так, продуктивність
праці російського кріпака у 1860 р. дорівнювала продуктивності праці англійського
фермера в 1750 р. та центральноєвропейського селянина у 1800 р. Словом, крі-
пацька праця за всієї своєї дешевизни була настільки малоякісною, що не ви-
правдовувала себе економічно. До того ж небачена конкуренція і власна без-
господарність перетворили багатьох землевласників на боржників. У 1848 р. більш
як дві третини землевласників на Україні мали такі великі борги, що неспро-
можні були забезпечувати своїх селян насінням чи харчами, не кажучи вже про
те, щоб шукати шляхів підвищення врожаїв. Унаслідок цього ще задовго до впро-
вадження реформ кріпацтво стало занепадати. Про це свідчить і такий факт: якщо
у 1811 р. з усіх селян Російської імперії близько 58 % були кріпаками,
то до 1860 р. їхній відсоток упав до 44.
Є також учені, які вважають, що за всієї важливості економічних чинників не
меншу, коли не більшу роль відігравали й інші рушії. Радянські історики наполягають
на тому, що селянські заворушення створили «революційну ситуацію», яка пере-
лякала царя і дворян, змусивши їх до поступок. За їхніми даними, лише на Україні
між 1856 та 1860 рр. мали місце 276 заворушень, у яких взяло участь близько 160 тис.
селян. Американський історик Альфред Рібер доводить, що до реформ спричини-
лося передусім прагнення модернізувати царську армію, в той час як англієць
Бернард Пейрз мотивує це занепокоєністю Росії своїм відставанням від Заходу.
Інші історики схильні підкреслювати роль у реформі ліберальної інтелігенції, яка
в своїй зворушливій прозі, поезії (зокрема, Шевченковій) і полеміці піддавала крі-
пацтво моральному осудові. Проте всі сходяться в одному: шок, який викликала
у царату нищівна поразка Росії у Кримській війні, був вирішальним поштовхом, кот-
рий змусив його визнати потребу негайних реформ.
Розуміючи, яку потенційну небезпеку крило в собі звільнення кріпаків, Олек-
сандр II діяв обережно. У 1857 р. з метою обговорення справи звільнення кріпаків
і опрацювання конкретних пропозицій він призначив таємну комісію '(згодом пере-
йменовану на Головну комісію), до якої ввійшли провідні чиновники та громад-
ські діячі як ліберальних, так і консервативних поглядів. Помітне міс
