ЕСТЕТИКА І ФІЛОСОФІЯ Проблема місця, ролі й специфіки естетики у структурі міжпредметних зв'язків має давню і складну історію. У попередніх розділах підкреслювалася роль філософії як науки, що об'єднувала всі інші сфери людського знання. Естетика також була включена до предме¬та філософії, її основні ідеї розвивалися в межах загальнофілософського знання. Філософія (від грсц. sophia — любов до мудрості) — форма суспільної свідомості, спрямована на вироблення світогляду, системи ідей, поглядів на світ і на місце о ньому людини. Аналізуючи, наприклад, давньогрецьку філософію, ми звертаємо увагу на причетність людини цього періоду до своєрідної психологи єднання з Космосом (від грец. cosmos — порядок, прикраса, Всесвіт, світовий порядок). Наслідком цього було безсвідоме перенесення відчуття пре¬красного в природі, в оточуючому людину середовищі, в мистецтві на саму людину. Вважалося, що так само, як прекрасні земля, небо, вогонь, вода, так прекрасна і людина Досліджуючи проблеми космологізованості первісної свідомості, вчені дійшли висновку, що треба пов'язувати космологізованість свідомості з проблемами культури того часу при¬четність до Космосу досягалася через культурну діяльність Проте і Космос вимагав водночас, так би мовити, культурної діяльності Саме людина — через ритуальні дії — допомагала впорядкуванню Космосу Прикладом цього може бути фольклорно-етнографічна спадщина ба¬гатьох народів світу. У слов'ян Східної Європи в народній культурі присутні кругові танці, віками зберігається традиція випікання великих круглих млинців — усе це є свідченням поваги до Сонця, до його постійного руху. У багатьох народів світу культ Сонця складався пе¬редусім як вияв селянського світобачення, а пізніше цей культ набув рис державності, використовувався на офіційному рівні. Культ Сонця чітко простежується у міфології Скандинавських країн, а у міфології країн Сходу є навіть поняття «сонячна династія» — символ царського роду. «Сонячна династія» завжди протистоїть «місячній династії», яка символізує байдужість, поступове згасання життя. Космос, Сонце асоціюються у більшості народів з героїзмом, є закликом до подвигу, герої мріють піднятися до Сонця, «напитися» його силою. Через фольклорно-етнографічне світосприймання відбувався поступовий процес становлення первісного колективу, залучення людей до активного спілкування. З часом збереглися деякі мистецькі жанри, породжені міфопоетичною добою. Відомо, що давньогрецька міфологія є підґрунтям створення античного мистецтва, а фольклорні скарби кож¬ного народу — становлення мистецтва як професійного явища Слід наголосити, що зв'язок естетики з філософією виявлявся не лише у тих теоретиків-естетиків, які йшли до естетичної проблемати¬ки, відштовхуючись від власних філософських концепцій (Платон, Арістотель, Кант, Гегель та ін.), а й у тих, хто розробляв естетику в межах мистецтвознавчої орієнтації (Леонардо да Вінчі, Н. Буало, Г. Е. Лессінг та ін.).
Методологія естетичних досліджень безпосередньо пов'язана із вирішенням основного питання філо¬софії — відношення мислення до буття, обумовле¬на специфікою діалектичного чи метафізичного підходів. Саме своєрідність методологічних основ визначає своєрідність естетичних концепцій.
Проблема взаємодії естетики і філософії досить активно ана¬лізується впродовж XX ст. Хоча виокремлення естетики з меж філосо¬фії почалося ще з часів О. Баумгартена, проте остаточного розриву з філософією не відбулося ще й досі. Дискусійним залишається і питання про доцільність повного відокремлення естетики від філософії. Які ж аргументи використовуються для обгрунтування необхідності розриву теоретичних зв'язків між естетикою та філософією? Звернімося до сучасної французької естетики, зокрема де позиції досить впли¬вового теоретика М. Дюфренна. ДЮФРЕНН МІКЕЛЬ (нар. 1910) — французький есте¬тик, директор журналу «Ревю д’естетик», автор праць «Феноменоло¬гія естетичного досвіду» (1953), «Поетичне» (1963), «Інтеріори¬зація а'пріорі. Пошуки першоджерел» та ін. Він переконаний, що і в історії науки, і в умовах XX ст. невиправдано перебільшене значення філософії для розвитку естетики. М. Дюфренн намагається обгрун¬тувати можливості активного взаємозв’язку естетики з соціологією, психологією, мистецтвознавством. Основним об’єктом критики Дюфренна стає логос — носій інте¬лекту, сила, яка принижує чуттєве, «природне» в людині. Саме «логоцентризм» перебільшує значення пізнання дійсності і недооцінює її переживання. Своєрідним «носієм» переживання є мистецтво, яке, в свою чергу, Дюфренн розглядає як серцевину естетики. Проголошуючи мис¬тецтво найвищим типом пізнання, він вбачає у ньому практично єдиний засіб гальмування дегуманізації людини в умовах сучасного суспільства. Поширення естетичного досвіду, вважає Дюфренн, здатне повернути людину в природний стан, а це стан естетичний чи поетичний. У такому поверненні полягає «прометеївська» роль мистецтва.
Отже, розвиток естетичних ідей відбувався у межах філософії і відбивав, по суті, ті суперечності, які були властиві історії філософії. Через боротьбу різних філософських течій, напрямів, шкіл проходив процес формування предмета естетики, її основних понять і категорій.
Естетика і етика Етика (від грец. ethica — звичай, характер) — наука, яка вивчає мораль, моральність. Як ви¬значення специфічної сфери дослідження, термін «етика» вперше використав Арістотель.
Специфіку взаємодії етики й естетики, з наголосом па проблемі творчості, вивчав і німецький філософ ЙОГАНН ФІХТЕ (1762— 1814). Він був прихильником ідеї тотожності естетики і теорії мис¬тецтва, а специфіку мистецтва виявляв через порівняльний аналіз: «мис¬тецтво — наука», «мистецтво — мораль». Саме мистецтво, на думку філософа, сприяє становленню цілісної людини. Й. Фіхте вклю¬чає етику до структури філософського знання і поєднує моральність з творчою активністю людини. Це був принци¬пово новий аспект аналізу співвідношення «філософія — етика — творчість» особливо якщо враховувати, що Фіхте намагався до¬повнити ідею І. Канта про «чуттєву» і «моральну» людину положен¬ням про можливість через виховання піднести чуттєві потяги до рівня обов'язку. Особливу роль етика відіграє під час аналізу мистецтва як скла¬дової частини предмета естетики. Кожна конкретна естетична ідея виступає певною мірою узагальненням розвитку мистецтва та есте¬тичної діяльності взагалі і у конкретну історичну епоху зокрема. Вихо¬дячи з цього, доцільно порушити і розглянути питання професійної етики митця, його моральної відповідальності за наслідки власної творчості. Це пов'язано з тим, що мораль є надзвичайно важливим елементом людської діяльності, сама діяльність людей в усій її різно¬манітності та специфічності не може не накладати відбиток і па спе¬цифіку моральної регуляції. Існують окремі види людської діяльності, що висувають особливо високі і навіть надвисокі моральні вимоги до осіб, котрі цією діяльністю займаються професійно. Професійна етика і норми професійних ділових взаємин є тра¬диційною складовою частиною етичної науки, але при цьому, як пра¬вило, зосереджується увага на професіях лікаря, педагога, юриста. Постає питання: чи будь-яка професія вимагає специфічної професійної етики? Щодо професії митця відповідь може бути лише позитивною. Склад¬ний, суперечливий процес розвитку мистецтва в різні історичні періоди, художнє обслуговування митцями реакційних ідеологій, участь конк¬ретних мистецьких напрямів у художньому обгрунтуванні насильства, релігійної нетерпимості чи моральної вседозволеності гостро пору¬шує проблему професійної етики митця. У професійній етиці формується система конкретних моральних норм із супутніми їм практичними правилами, що «обслуговують» ту чи іншу галузь людської діяльності В кожній з цих галузей голов¬ним об'єктом діяльності є людина, котра вправі сподіватися на став¬лення до себе не як до об'єкта зовнішнього впливу, а саме як до людини, тобто розраховує на повагу, розуміння, співчуття та милосер¬дя. Отже, будь-які прояви: чи то байдужості митця до художньої аудиторії, чи то політичної кон'юнктури, чи то свідоме самоспростування власних творів — мають, принаймні морально, засуджуватися суспільством. Значне морально-етичне навантаження несе в собі і проблема творчої, професійної освіти, виховання митця, адже і в минулі епохи, і сьогодні митці формуються в конкретних творчих майстернях, твор¬чих лабораторіях відомих майстрів. Кожний учень, приймаючи чи спростовуючи художні принципи вчителя, несе в собі передусім його творчу модель. Етика взаємин «вчитель — учень» потребує вивчен¬ня, розробки і вироблення своєрідного «кодексу честі».
