НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 11535 ГОЛОСОВАТЬ!
Ні!! Це місто згоріло в огні… Ані кроку назустріч ошатному попелу! Я із тиші прийшов, стало страшно мені, і стояв на межі я, ваганням охоплений.
Та забудеш про все перед дива лицем: неймовірну красу весь той попіл окреслював. Я блукав і не вірив: невже усе це тільки залишки зґрабні, лиш аверс без реверса?
Без наповнення, суті, лиш форма сама незбагненного й мертвого нині колишнього?.. Наче вмить зволоділа всім світом зима, і морози такі, що й гілля не колишеться…
А торкнутися боязко: ледве діткнись — і на порох дрібний розлетиться нарочито всякий шедевр, прекрасний колись, без жодних надій на повторне народження.
Дивування моє позбувалося меж: роздивлявсь я найтонші із попелу витвори, у звичайних речах найдобріша з пожеж щось змінила, буденність скрутивши навиворіт.
...І от раптом, помітивши колеса край, зі своєї дитинної пам'яті виловив, як на велосипед грошенята збирав я в дитинстві, і марив ним чисто і віддано.
Цей був точно таким, як ввижався мені: з дев'ятьма швидкостями, широкими крилами... Як тоді я від блиску його шаленів!.. Але дійсність із втіленням мрії барилася.
Я подумав: торкнусь! А розсиплеться — що ж, не було у минулім, не буде й в майбутньому!.. І, тамуючи звідкись наскочілу дрож, до керма простяг руку і думку розбурхану.
...І застиг... бо під пальцями чувся... метал! Не безколірний попіл, а сталь живовтілена! І дитяча моя півзабута мета дала радості стільки — кричати хотілося!..
Він був справжнім! Найкращим! Сідай — і гайда! Виднокіл доганяти із вітром наввиперед! Але я тільки трохи педаль погойдав, хоч і вперше таким чаклуном бути випало...
Я стояв серед Міста Невтілених Мрій, одночасно стривожений, знічений, вражений. Я посів своє місце в одвічній цій грі, і десь там вже ожило моє відображення.
