Багато знаю я казок І назбирала їх візок, Розповідала б цілий вік – Пливуть вони немов потік.
Одну найкращу казку маю, Й хоч через неї час я згаю, Все ж розповім, товариші, Бо діло мені до душі.
I
Жила колись, в селі сім’я І дуже дружна, як моя, Чоловік із жінкою одні, Проте веселі мали дні.
А були вони тоді Вродливі, сильні, молоді, Змогли б віддати за любов Усе, і навіть, власну кров.
Чоловік був чоботар, Мав від Бога цінний дар Бо таких гарних чобіт, Ще не бачив й досі світ.
Жінка також, дуже вміла І без діла не сиділа, Хоч здавалася рудою, Не назвеш цього бідою.
Їх життя було прекрасне. Та свіча колись погасне, Так і в них настав час мук, Час для сліз і для розлук.
Прокляли цю родину злі люди, Бо від заздрощів лопались груди. Зло заклали у цвіті вишневім, В невеличкім садочку травневім.
Захворіла невдовзі жінка, Через те, що невидима стінка Їй здоров’я і щастя закрила, Опустивши тяжкі свої крила.
Лікарі не знали, що з нею, Відбувалися зміни з душею. Так, потрохи, вона загибала Та уроки сновиддя вивчала.
II
Чоловікові мовила слово, Навіть зовсім випадково, Та тоді на добро і на горе, Додала ще слів з ціле море:
„Чоловіче мій любий, зоре, Я і в день, і вночі бачу горе. З цим зробити нічого не можу, А любов твоя допоможе.
Я за тебе так боюся, Цілий день лише й молюся. Ти послухай, це важливо, Хоч, здається, неможливо.
У садку, у нас, є вишня Зріж її – вона там лишня. Сила зла в ній залягає Де добро безсилля має . Як побачиш в домі паву, Перетворишся на лаву. А в селі задзвонять дзвони – То почнуться перегони.
Водиці сусіда нап’єшся Так на місяць засмієшся. Не візьми кота на руки Бо почнуться гіркі муки.
Подивилась жінка здаля І, тихесенько, знов промовляє: „Розумій, чоловіче усякі дива, Є на це у людей, на плечах голова.
III
Чоботар все мружив очі Та не спав до полу ночі. Вранці жінка промовляє, А у нього серце крає:
„Маю ранок зі слова почати Бо тобі ще одне треба знати: Ти повинен знайти, ту рослину, Що врятує мене від загину.
Тримай, милий, мою хустку І збирайся у відпустку. Крик-траву мені знайди Та додому швидше йди.
Де шукати? Сам зрозумієш, Йди за серцем, чого ти німієш? Її вигляд? На мене схожа, Руда й колюча, як рожа..”
Чоловік побивався із горя, Перешкодила щастю їх, доля. Він, “поранений,” речі складав І коханій, від серця, обіцянку дав:
“Я знайду тобі, люба, рослину Бо без тебе, краще загину. Обіцяю принести скоріше, Бути з тобою найкраще й миліше.
Ти одужаєш, я обіцяю, Ми з тобою ще вип’ємо чаю, Має бути все так як раніше, Ані гірше, ані сумніше.
IV
Небо, де світяться хитрі зорі, Садок, в якому води прозорі, Повільно впадали у тихий сон, Беручи живе із собою в полон.
У тім саду, у далині, З кентавром жив на однині Людина-звір, людина-птах, Не молодий, а у літах.
Цей чоловік у пізню пору Завжди іде один із двору, Кентавру віддає ключі І десь зникає уночі.
Лиш тільки ранок настає, Про себе знати він дає. Повірте, він –природи син, У світі є такий один.
Ім’я дали йому Наір, Він мужній повелитель гір. Зумів всі гори без зупинки Наір здолати в дві хвилинки.
Син Природи повертався раз (Тоді був дуже ранній час) І побачив в якусь хвилину Недалечко одну людину.
Незнайомець був тугою вбитий, На лиці навіть дуже сердитий, Від великої болі стогнав І повільно, мов кіт, шкандибав.
Наір добре серце мав, Що чоловік хороший-точно знав І він спитав: “Допомога потрібна?” А той всміхнувсь:”Так, відповіднo.”
V
Гість Миколою назвався, Бути чемним намагався. Потім взяв себе у руки Й розповів свої муки:
“Моя жінка тяжко хвора І для неї я підпора. Та на жаль, не з нею нині Й не дивлюсь у очі сині.
Все ходжу по білім світі, Думки дуже сумовиті. Крик-траву знайти я маю, Стільки часу вже шукаю . Не знайду – так жінку втрачу Я про це подумав, плачу. Без коханої і миті Сил не має, щоб прожити.”
Ці слова він тяжко мовив, Залишитися – відмовив. Аж садок в цей час притих, А Микола знов до них:
„Час іти мені в дорогу. Дякую за допомогу. Мав я ще поговорити, Щоб хоч якось далі жити.
А тепер вас покидаю. Від турбот своїх звільняю. Вік підтримки не забуду І зустрітись радий буду.”
Тільки крок один зробив, Як Наір його спинив. І сказав, що допоможе, Адже він багато може.
VI
Розповідати став виразно, Що й кущу було все ясно, Про загадкове царство трав, В якому не існує прав.
Ні прав людини і рослини Ані комахи і пташини, Бо править царством цар, Який у захваті від чар.
Тому, це місце чарівне. Життя й краса там головне. Тож цар зробив усіх рослин Живими й мудрими, як він.
Вони здатні розмовляти Та не вміють сумувати. Ще й характери в них різні: Одні добрі, інші – грізні.
Говорять люди, що в тім царстві Живуть всі трави у багатстві. Вони самі про себе дбають: І одягають й поливають.
А Син Природи був там раз, Не зустрічав кращих окрас, Ніж пишні трави у гаю, Що дарують радість солов’ю.
І так Миколі мовив він: „Багато в царстві є рослин. Знайдеться там і крик-трава, Така ж красива і жива.
Разом рушаймо у похід І захищу тебе від бід. Бо гарну силу маю я, А ліс і степ – моя сім’я.”
VII
Син Природи в дорогу пішов, А Микола хвилину знайшов І з кентавром прощатися став; А кентавр до нього сказав:
„Із Богом, друже мій, рушай, Але одне не забувай: В усьому завжди мудрим будь, Так подолаєш довгий путь.”
Два дні і ніч вони ішли, До царства трав ще не дійшли, А зупинились відпочити, Щоб свої сили відновити.
Як зібрались йти в дорогу, Підвернув Микола ногу. І в цю мить, ніби ворони, З неба линули дракони.
Вперше їх Микола бачить. Звісно, з цього він не плаче, А іде на поміч другу, Подолавши страх і тугу.
Син Природи час не гає, Образ лева обирає. Так Миколу захистив він, Хоч ніщо не мав в загін.
А дракони дуже сильні, На землі і в небі вільні Застосовували силу, Для людей не дуже милу.
Так як полум’я пускали, Свою землю захищали. Та Микола й Син Природи Однієї дійшли згоди.
Грифом Син Природи став. Так він добрих мук зазнав, Вчепитися в нього Миколі звелів, А потім із ним у небо злетів.
VIII
Від драконів врятувались І до царства трав дістались. Їх рослини привітали Й навіть пісню заспівали:
„Щиро любим ми гостей, Як прекрасний світ оцей. Забувай, скоріше, справи, Тут знайдеш лише забави.
Царство наше просто казка, Сон ясний і ніжна ласка. Почувайся, як удома, Не завадить, навіть, втома.”
Довго їх там пригощали І турбот вони не знали. Та Микола не забув, Нащо він сюди прибув.
До царя став прямувати, Крик-траву схотів придбати. Та не знав, що біля трону Цар тримав ще й охорону.
Охоронці – дуби сильні, Височенні, проте, пильні. Загадками розмовляють І дорогу закривають.
Як побачили Миколу, Нахилилися додолу. Роздивилися уважно І промовили поважно:
„Як вгадаєш слово ти, До царя зможеш пройти. А як ні – підеш додому, Вибирать тобі самому.
Те, що треба відгадати, Восени вміє літати. Взимку повністю зникає, Навесні знов виростає.”
І Микола думать став, Що за слово – він не знав. Попросив ще прочитати, Аж тоді він міг сказати:
„Листя”, - і почав чекати, - Правильно – чи ні, як знати?” Два дуби на нього подивились, І повільно, для Миколи, розступились.
IX
Цар сидів в квітучім троні І тримав щось на долоні, А Микола подивився Та низенько поклонився.
Цар, побачивши, сказав: „Довго я гостей не мав. Добре, що Ви завітали, А Вас трави привітали ?”
Тут Микола розповів, Хто його сюди привів, Як їх добре тут зустріли Й що вони вже відпочили.
Цар, як розповідь почув, Радість на душі відчув. „А тебе як, друже, звати, Маю право я це знати ?”
В них швидка була розмова. Але йшла відверта мова. Й зрозумівши, в чому річ, Цар насупився, мов ніч.
„Крик-трава – одна з найкращих, Хоч з упертих і ледачих. Просто так віддать не можу,, А з завданням – легко зможу.
Хоча ні... Тебе так шкода... В тебе сила є і врода. Жінка також, мабуть, гарна Та робота ж буде марна.
Згоден Крик-траву віддати Лиш твоє взуття забрати. Гарні в тебе черевички Їх позбудься, - залиш звички.”
Микола відчув себе тоді, Ніби риба у воді. Не радів ще так ні разу, Й черевики зняв одразу.
X
Повернувшись до Наїра Підросла в Миколі віра. Крик-траву узяв у руки І почув вже перші звуки:
„Обережніше зі мною, Не стерплю я більше болю. Знай: боюся вітру й грому, Через них приймаю втому.
Шкідників-жуків – цураюсь Їх побачу – то ховаюсь. Я травичка не простенька Сонцю рівна, молоденька.
Не стискай мене, вже годі ! Це зашкодить моїй вроді. Краще дай води напитись Відпочити та умитись.”
Проводжав їх цар журливим, Гаєм пишним і красивим. Й розповів їм на прощання Свої мрії й сподівання.
А коли дійшли до брами, Головної між світами, Цар поглянув на рослину, Мов на злякану дитину.
„Вона зветься Крик-травою Бо кричить і зве до бою. Небезпеку чує дику – Й знов не обійтись без крику.
Будете позаду брами, Стукніть три рази ногами. Мить розвіє в Траві чари Та розгонить в небі хмари.
Крик-трава стане простою Бо загубить мову-зброю. Після цього ви рушайте Й царство це не забувайте!”
Крик-трава сльозу вронила, Перенести це несила. Та ніхто цього не бачив І за скромність не віддячив.
Бо вона вже не кричала, А тихесенько ридала: „Від родини віднімають, І саму мене вбивають”.
XI
Вже не вірилось Миколі, Що втекли дні злої долі. Він мандрував по чужині І думи пережив сумні.
З ним, як брат, Наір надійний. Він без нього самостійний Тут ходив би сотні раз, Загубивши цінний час.
Розпрощались швидко друзі І разом віддались тузі. Не любили розтавання, Але мить була остання.
Чоботар сказав: „ О, друже, Ти не ставився байдуже До усіх моїх страждань, Поряд був, без дорікань.
Допоміг знайти рослину, Ніби рідний батько сину. Рятував від небезпеки Й затінок шукав від спеки.
Ти найкращий друг для мене. Та життя таке шалене ! Все жене у рідну хатку, Підхопивши добру згадку”.
Так розходились додому. Та Наірові й самому Було гірко в ті хвилини, Як в холодні хмурі днини.
XII
Дуже довго йшов додому, Поборов і біль, і втому. Сну Микола не скорився, На порозі в дім з’явився.
Рідний дім! Садок вишневий! Щастя день приніс липневий. Все тут рідне, все чудове, Все найкраще й малинове.
Радість дух перехопила, Спогади життя збудила. І сказала: „ Тут ти вільний, Всім захищений і сильний”.
Любо так було Миколі, Він сказав „Спасибі!” долі. Жінку полетів шукати, Щось важливе їй сказати.
„Де ти, люба, не ховайся, З моїм серцем так не грайся! Я приніс, що ти просила, Саме те, що говорила.
І почув Микола кроки... Озирнувся в різні боки – Хтось повільно наближався, Між деревами ховався.
Чоботар зрадів даремно. У очах зробилось темно, Як побачив стару бабу, Схожу на велику жабу.
„Де ж ти був - , вона спитала, Тебе жінка так чекала... Кожен день терпіла муки, А найгірше – час розлуки.
Жінка Ваша, була мила. Її вбила темна сила, Цим вчинивши сильне горе. Так, життя таке суворе.”
Мить мовчання враз настала. Назву „шок” вона дістала. Запитав Микола тихо: „ Вона вмерла? Що за лихо!”
Баба лиш йому кивнула, Спину у дугу зігнула, Й, не сказавши більш нічого, Почалапала від нього.
XIII
Після довгих мандрувань Шлях привів знов до страждань. Що ж з Миколою зробилось ? Серце майже вже не билось.
Він побіг, знайшов могилу, За межею, коло тину, Там упав, згорав від сліз, Груди до землі притис.
І довго він ось так страждав, Про Крик-траву коли згадав, На могилі дружини її посадив Та гіркими сльозами рослину полив.
XIV
Сумно стало жить Миколі, Час минув, не зникли болі. Він тужив аж до світання І втомився від чекання.
Задрімав, ночей не спавши, Від життя всіх мук зазнавши, Й звістка-сон йому приснилась, Крик-трава в якій з’явилась.
„В твоїм серці є ще сила, - Так травичка говорила, - Ще знайди в собі терпіння Й не забудь моє веління.
Радість на тебе чекає велика, Краще про долю подумай без лиха. Прошу тебе я раніше вставати, Йти на могилу мене поливати.”
Вранці Микола зібрався раненько, Лійку узяв, і вдягнувся тепленько. Там на могилі він так здивувався, Дуже зрадів, а тоді хвилювався.
Крик-трава велика стала, Бо вогнем вона зростала. Колір рудий свій вона не змінила, Цим, ніби сонце, до себе манила.
XV
Як зійшло в хатинці сонце, Хтось постукав у віконце. Чоботар, мов схаменувся, Й до віконця потягнувся.
Засвітило сонце в нього, Плач дитячий, це від кого? Швидко вибіг на ганок, І зустрів свій добрий ранок.
Як відкрив Микола двері, Оселився мир в оселі. Там лелеку він побачив, І за це йому віддячив.
У корзинці з пелюшками, Розмальованій пташками, Спало крихітне дитятко, Що промовить слово „татко”.
Це була дочка руденька. Ой, яка ж вона гарненька! Всі у доньці маму бачать, А Микола з щастя плаче.
І в турботах та забавах Час летів, немов на гавах. Постарішав наш Микола, Квітнула донька довкола.
З Крик-травою що? Хто знає? Вона в царстві трав гуляє! Свою місію зробила, Шлях додому проробила.
Чи існує в світі диво? Хтось за диво вип’є пиво, А хтось скаже: „Не існує” Й все життя, чомусь, сумує.
Я, насправді, в нього вірю, Шлях цікавий собі сію. Вірте, друзі, в справжнє диво, Живіть весело й красиво.
