Колись давно в Британії жила Одна маленька дівчинка сліпа. І ніц не зробиш. Бо таким є присуд Долі. Їй світу білого не бачити ніколи. *** Проте, все ж Богу дяка. Тато й мама Любили донечку. Й вівсяна каша, А також зупа, стейки, відбивні Для дівчинки щодня стояли на столі. *** Минали так роки. І донечка росла. І сьома вже прийшла її весна. Аж раптом швидко все змінилось. Дитя на чорта в мить перетворилось. *** Підозри в її серце стали закрадатись, Що у сім’ї не хочуть з нею рахуватись. Вона ж сліпа, її так легко обдурити. Наприклад, зупи пару ложок не долити. *** І тричі в день, коли збирались у їдальні, Ця дівчинка в тарілку пхала пальці, Кричала потім: «Мене знову обділили! Собі ж наклали більше. Ах ви свині!» *** Так кожний день. Батьки, звичайно в шоці. І прагнуть довести, що власній доці Останній фунт віддать готові. Але даремно, бо дочка не вірить їхній мові. *** І що робити? Жити далі як? Щодня в сім’ї бедлам і кавардак. А в тім – вони в Британії жили. Тому одразу до психолога пішли. *** Спеціаліст послухав, каже: «Ви спечіть Великий пудинг, вері, вері біг! І дівчинка, помацавши його рукою, Батьківську щедрість осягне. І все пройде само собою». *** Приготували пудинг хоч куди! В їдальню його гордо занесли. А дівчинка рукам своїм не вірить: «Невже мені одній цей здоровенний виріб?» *** Батьки радіють, посміхається дитина. Аж раптом хмуриться дівчина. І злісно так питається вона: «А скільки ж ви собі наклали. Га?» *** Колись давно в Британії жила Одна маленька дівчинка сліпа. І світу білого не бачила вона. А все тому, що жадібна була.
