Відчув в собі Ти пустоту буття, Знайшов у сні Ти радість від життя. Без слів сказав Ти головні слова… На плаху впала Твоя голова, А очі виражали Пік життя… І лиш душа Летіла в небуття… - «Нехай летить! – Щасливої дороги, Хай погостить Тепер в Самого Бога!..» Чи в Сатани? Тобі це не важливо: Хай хтось із тих, Що можуть так жахливо Людину вбити, Колись до Тебе Прийде погостити… Тоді Ти повернешся До життя І муки приймеш Ти Не менші за Христа – Гнобителів лишень би покарати, Лише б ролями з ними помінятись… То як дійшов Ти До своєї страти? Чому дозволив Душу відібрати В самого себе? Ти жив з удачею І джентльменом був За око здачею Для тебе мозок був. Губив Ти душі Всім хто виявляв В вогні пекельнім Спрагу до життя. Серця виймав Ножем Ти з їх грудей – Для Тебе не було Святих ідей: В одну лиш правду Свято вірив Ти – Що не буває В світі доброти… Бездушно Ти клинок Встромляв у серце, Бездумна сталь Пила із нього кров. Ти не карав Ні ворога ні ката – Ти сам був кат, А вороги – усі… Ось так пірат Своє життя прожив. Він сотні душ У пекло проводив… Один лиш раз Людину врятував – Ту бранку, Що всім серцем покохав… Вона ж сказала: «Ти убивця й кат, Увесь заріс Душі Твоєї сад…» Він дарував їй Золото і замки, І квіти потаємно присилав. Від нього відвернулись Всі коханки, Бо лиш її одну Він бачити бажав. Для всіх цих потаємних подарунків Покинув від команду і грабунки… «Небесний Ангел» він Її назвав І серце своє назавжди віддав Лиш їй… І ось, в одну прекрасну днину, Коли було лиш сонце і тепло, Гірку для нього принесли новину: ЇЇ, як відьму, страчено було… Він жив удачею І джентльменом був, За Неї здачею Весь світ для нього був… Убив він кривдників – І ката і суддю, І смерті вершників Він закопав в гробу… Лишився жити він Лише у сні… І доживав би в мирі Свої дні, Якби він не відчув Ту пустоту буття І не аналізував Свого життя… Побачив темну сторону у світлі, Згадав слова коханої – Що він «убивця й кат, І весь заріс Душі Твоєї сад…» Він знову катом став І покарав себе… Своє життя віддав – «Воно і так лихе…»
