НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 10714 ГОЛОСОВАТЬ!
Синдром набутої осені. Час, як безсилий хірург, опускає руки і йде до вікна. За вікном щораз розхристані зграйки маленьких круків влітають до школи. Тремолом рухів училка розсаджує перший клас.
Підмітає доріжки, скрипить ворітьми двірник такий древній, як паркові клени; в роках, як в опалі, торохче кістьми: повільне вигнання: свій острів Єлени, де море тріпоче, немов гобелени виткані Богом за ворітьми.
Мій голос звикає і слух – на одну тональність із відчаєм. Чуєш?.. Не знаю. Погляд притомлено дражнить струну високовольтної лінії, а потім злітає понад собором, де вже звуку немає і час не приймає таку глибину.
І вони зіштовхнулись – отам, в висоті, два погляди – вкинуті, наче комети. Мій – випав з орбіти; супроти осі на кілька хвилин повернувши планету, серце зависло, наче ранет, що ти залишала у моїй руці.
Повернися до класу, чи йди в коридор де погляд сховаєш. Довільну октаву для них обери і поки ще хор дитячим прононсом не вміє картавить, – хай вторять з тобою те лагідне «love», що час перекрутить на «nevermore».
Ця осіння морока – спастись від застуд, зігрітися пледом, напитися чаю, і тихо впадати в маразм, як у блуд, - бо руки, що звикли до «обіймаю» стають непокірними, тобто блукають шкірою вікон, вростаючи тут
у шкіру дерев, у знервований сон, щоб, раптом прокинувшись, поруч шукати сплячу тебе... не знаходити. Й до н- естями дивитись у ніч, як солдати всіх армій вдивлялись у зарубки-дати закінчення воєн і тихий затон.
І очі – вмерзають у ранок: пітьма. Бувало страшніше – Харонові ванти скрипіли якось наді мною... Та тьма тоді відступила, відклавши для данте ті кола на потім, аби сарабанду нині зіграти, мабуть, не дарма.
Цю осінь, мов наслано, з вибуху скронь, прописані подихом, рухотремтінням, як тіні, що знову прийшли на вогонь, а потім, нажахані порозумінням, ховались у стіни, ставали камінням, ліпниною тіл, межиріччям долонь,
хвилини відцокали опліч… І ти, вже вийшовши з класу, не обертайся. Для часу достатньо піску і води, все інше – ворота у межичасся. І вірші залишаться, наче причастя двох тисяч і дев’ять літ самоти.
