НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 5149 ГОЛОСОВАТЬ!
Глюки Безсоння. Збоку мирно спить Анька... а я, вкотре, намагаюсь зручніше влягтись... Годинник на стіні тускло висвічує третю ночі. Завтра на роботу... Знову прийду невиспаний. Сотні картинок блукають у моїй голові— сон не бере... Тупо приговорюю собі під ніс, що хочу спати... треба спати...
Не витерпів.
Зліз з ліжка і знайшов напомацьки свої капці. Холодно. Так само знайшов халат, вдягнув... Здалося, чи стало холодніше? Мабудь в мене температура. Вийшов зі спальні і в абсолютній темряві пішов на кухню... "Пішов"— м'яко сказано. Точніше— я, спотикаючись, маневрував поміж розкиданого у коридорі Анькіного взуття.
Знайшовши вмикач, клацнув ним. Світло. Здивовано глянув на ванну. Закрив двері. Знову увімкнув згасше світло. Оглянувся. Прямо переді мною двері в кухню. Відчинив... Заглючило мене, чи що??? Переді мною була ванна... Аня смішно ойкнула і намилила голову. Пара... З холодного крана лилася гаряча вода. Піна повільно стікала з голови на її мокру спину...
— Аня, ти купаєшся в білизні?
Вона розсміялася і я зрозумів, що вона вже гола... в халаті... Потер очі. Вона... мокра і гола... ...сиділа до мене лівим боком. Невільно виникло бажання взяти її тут. Я ступив крок у середину. Торкаючись босою ногою холодної кахельної підлоги... А де мої капці? Глянув на Аню і в мене невільно занило в животі... На мить здалося, що щось було не так. А вона мило усміхалася... В якусь мить обернулася до мене...
Половини її лиця не було... Так немов її обрізали. Я чітко бачив її мозок... в середині яскравозеленого лазерного каркасу, що виростав прямо з обрізаного черепа. Пара повільно проходила повз нього і конденсувалася десь на стелі... В якусь мить Аня провела пальцями по неіснуючій частині лиця і злякано глянула на мене.
—Ти цього не бачив...
Комп’ютерним голосом прохрипіла вона. Я закричав. Різко зачинив двері і побіг в протилежному напрямку... Забіг в спальню... Хапаючись за голову всівся нав ліжко. Аня мирно спала за мною... Ч-чорт... Глюки... Більше не буду пити на ніч... Зібравшись з емоціями, знову пішов у ванну, відчинив двері... Порожня ванна. Ніякого сліду води і пари. Плитка під ногами була тепла... Знайшов свої капці— чомусь вони квасились в умивальнику...
Пішов на кухню. Треба було чогось випити... Тьфу. Поміряти температуру, а то, ще краще, в психарню дзенькнути... От-там точно зрадіють.
Вкотре увімкнувши світло в коридорі, пройшов повз троє дверей. Повернув на право. Знову увімкнув світло і здивовано зрозумів, що я на балконі. В глибині душі я знав, що балкона в квартирі немає. Але все так і стояв, окостенівши, і мимоволі спостерігав за снігом що сипався з неба. Десь там місяць заледве проглядав із-за сизобурих хмар...
Вкінці-кінців, коли я встиг пройти кухню??? Вийшов з балкону, ступив п’ять кроків і звично намацав вмикач. Лампа тускло засвітилася десь позаду. Аня сама обставляла кухню... Тому й кольори були переважно рожеві. Мимоволі оглянувся і здивовано наткнувся на косу, що загрозливо зблискуючи, стояла у кутку біля дверей. Непоняв? Чия це коса? Вже потягнувся до неї, коли з-заду щось заворушилося. Обернувся. Поглядом наткнувся на мужика в чорному плащі з капюшоном. Його сірувата шкіра неприємно контрастувала з прожніми червоними глазницями. Незнайомець усміхнувся мені, виставивши при цьму напоказ гнилі зуби. Він сидів за столом біля балконних дверей і курив смердючу саморобну цигарку. Першою думкою було, що це бомж. Він стряхнув попіл у мою попільничку і вкотре затягнувся.
—Я в тебе переночую.
Заявив він тоном, не терплячим прирікань і я здивовано зрозумів, що замість його шиї бачу кістяк. Все в середині похололо... От-от і зведе горло...
— Ти хто?
Банально сковтнув я, відчуваючи, що жах вже пробрався до кінчиків пальців рук і ніг, поглинаючи мене з середини.
—Я Смерть.
Усміхнувся мужик і витяг з кишені свого плаща портсегар.
—Хочеш закурити?
Спитав він і зняв свій плащ. Стара роздерта сорочка клаптями звисала з його гниючих плечей. Дірки просвічували його пожовклі ребра під якими, у судиннокров’яній мішанині, билося напівполіетиленове серце, спаяне металевими скобами. Це було ще... жахливіше, за Аньку без обличчя... Тепер мені дійсно стало страшно.
— Я... я піду?
Голос не ліз з горлянки. Мужик кивнув і при цьому його короткострижене риже волосся посипалося на підлогу. Я смикнувся з місця і не зміг зрушити, ноги утопали в кахельній підлозі немов у багні. Ще раз смикнувся і на цей раз більш успішно. Я вилетів з кухні, змітаючи по дорозі людей, яких тут не повинно було бути. Здавалася, коридор не скінчувався. Мороз пробивав тіло. Але це не був холод... Це було щось інше. Таке, від чого прокидаєшся вночі спітнілий... Таке, чого боїшся усе життя і в найщасливішу мить отримуєш це... Я... Я намагався згадати хоч якусь молитву... І розумів що це не можливо. Я не знав жодної...
В якусь мить увірвався в спальню. Аня... Треба їй сказати... треба забрати звідси... Неусвідомив, як світло дико вдарило в очі. Аня, матюкаючись, щось шукала під ліжком.
—Аня? Я...
Вона не чула.
— Я його, що, загубила? Нє, ну ти уяви, та мене мама приб’є...
— Аня в нас проблема, там на кухні сидить живий труп і...
Раптом зрозумів, що на дворі день і на мить запнувся. Годинник показував третю... ночі? Аня вискочила з-під ліжка, тримаючи у руках... череп.
— Злетів, зараза, зіскочив зі скелета, уявляєш?
Злилася вона, крутячи його у руках. Я розізлився...
— Якого скелета? Аня, нам вшиватися звідси трепа... НЕГАЙНО!!!
— Як з якого скелета?! З родинного... Зайчику ти мене дивуєш... Того, що в моїй шафі!
Вона не чула мене. Я вже вкотре намагався їй пояснити, що треба йти звідси... з цієї квартири. А вона, пропускаючи все повз вуха, відкрила дверцята своєї шафи і наділа череп на скелет, що там був...
— Тепер усе в порядку. Уявляєш, що б було, якби моя мама, твоя теща любчику, приїхала і дізналася... неприведи Господи... що я зламала родинну таємницю її прабабусі? Це ж, все-таки, реліквія...
— Аня!
В якусь мить я захотів її затрусити, щоб до неї дійшло... та мої руки проїшли крізь неї, немов її там і не було. А вона так і не чула мене. Запирала шафу на величезну колодку, любовно запихаючи ключ у лівчик. В повному шоці пішов у ванну вмити обличчя. Правда за дверима спальні був не коридор, а судова зала. Було вже пофіг. Я бачив, як на середину судової зали поставили гільйотину. Потім тащили якусь бабу.
— Я Жанна Дарк,— кричала вона,— я відьма, мене треба палити!!!
Більш абсурдного я не бачив. Пройшовши судову залу з купою народу і цілою площею навколо, я відчинив наступні. Увімкнув світло. З дна ванни на мене втикала теща.
—Твоє здоров’я!
П’яно гикнула вона і випила з келиха якусь, дуже схожу на шампунь, рідину. При цьому вона зняла з голови перуку. З її голого черепа прокльовувалися маленькі ріжки. Мене це доконало, я розвернувся, хотів піти... і зрозумів, що я в кухні. Правда, вона була більша в сотні разів... В якусь мить дійшов до незнайомця безперервно смалячого то цигарки, то папіроси, все це косячком закусуючи. Його з перерізаними венами руки стікали кров’ю, прямо на кахельну підлогу, де кров’яні краплі повільно утопали у кахельноболотній жижі.
— Хто ти?
Спитав я, розуміючи, що абсурд починається тут і тут закінчується.
— Я Смерть.
Так само односкладно відповів незнайомець. Його чорний плащ з капюшоном ховали усе, крім сірого тухлого обличчя з порожніми глазницями. Він знову затягнувся і з ніжністю витер своїм рукавом кров з леза коси. Я сів навпроти нього, відчуваючи, яким холодом тягне від нього.
— Навіщо увесь цей маскарад... з вбивствами... скелетами?
Він потис плечима і мимоволі скривився.
— Ніякого маскараду, ніяких вбивств. Я лише збираю душі....
— Я бачив як тут вбивали, і ти стояв осторонь... невидимий.
Мужик знову затягнувся, тепер усміхаючись. В його гнилій пащі з’явився один золотий зуб.
—Кожен бачить те, що може, рідше те,— що хоче. Подивись на мої руки, вони порізані... Коли рани загояться хтось десь помре... Тоді прийду я... Це неминуче...
—Хто ти?
Знову видавив з себе, вдивляючись у нього і нерозуміючи, чому питаю одне й те саме. Він мовчав, потім якось глянув дивно і загасив сигарету... Потягся за іншою.
— Не знаю.
Нарешті сказав він і трішки подумавши— продовжив.
— Можливо я чийсь родинний секрет. А, можливо, і чийсь потаємний жах. У мене сотні обличчь... Зараз я Смерть. Сьогодні я ночую в тебе і чекаю згасаючих людей. Я забираю їх душі і переправляю через річку смерті.
— Стікс... Але чому ти не там, а тут?
Він знов потис плечима.
—Це твоя уява, а не моя... Врешті-решт час змінюється, місця змінюються... ти змінюєшся... Тепер моя річка висохла. Мій човен непотрібен у сухому руслі, яке ніколи не кінчається... Хочеш закурити?
Я похитав головою і вийшов з кухні. Прямо переді мною довжелезний коридор з тисячами дверей. Я йду і відкриваю кожні з них і кожній з них курить Смерть... стікає кров’ю... згорає... І знову все спочатку... Нарешті, невитерпівши зупинився біля якихось з них і спитав в мужика, що той курить...
Він здивовано підняв на мене глазниці.
— Мальборо...
— Але ж ти... Смерть. Це ж в не за правду? Попріколу???
Він похитав головою.
— Сигарети, папіроси... косяки... сигари... Усе справжнє. Коли я припиняю курити хтось вмирає... Хтось, хто курить те саме... Я курю постійно, безкінечно...
—Але ж тоді люди... через тебе підсідають на них???
Смерть звично стис плечима і усміхнувся...
— Це моя робота... В тебе дивні питання...
Я знов зачинив двері і знову відчинив. Жах, страх, переляк... Усе кудись зникло, я ніби говорим сам з собою.
— Скажи, Смерть, що в кінці коридору... куди веде висохше русло???
— Не знаю. Це твій сон.
* * *
Аня тихо сопіла, коли задзвонив будильник... Я різко прокинувся, вимкнув його... і зрозумів, що нарешті виспався. Встав з ліжка-розкладного диванчика і оглянув нашу з Анькою однокімнатну квартиру. Згадавши нічний сон, усміхнувся і невільно захотів подивитись, що робиться в шафі. Одягнув халат і пішов на кухню, по дорозі спотикаючись об її розкидане в коридорі взуття. Чомусь паморочилася голова.
Рожеві стіни кухні неприємно давили на свідомість. Щось жахливо смерділо і від цього аж занило в грудях. Я відчинив форточку і подумав, що сусідка знизу, мабудь, знов експерементувала на кухні. Треба увімкнути витяжку. Правда, в цю мить мою увагу звернуло щось інше. З нашого дев’ятого поверху було видно дорогу і базар. Якийcь мужичок під звуки машинних гудків, перебігав дорогу на червоне світло. На мить здалося, що там, між машинами, змигнула знайома чорна фігура з косою і цигаркою. Взвили тормоза і почулися крики. Мужичок, взлетівши, кривавим трупом впав на дорогу. Мене пересмикнуло і я взяв зі стола пачку сигарет. Витяг одну. Клацнув запальничкою і зрозумів, що на кухні смердить не кулінарними експериментами... а газом.
Ч-чорт.
Спалах і сильний обпікаючий удар... Тріск скла і я розумію, що падаю... і думаю...
...сиділа до мене лівим боком. Невільно виникло бажання взяти її тут. Я ступив крок у середину. Торкаючись босою ногою холодної кахельної підлоги... А де мої капці? Глянув на Аню і в мене невільно занило в животі... На мить здалося, що щось було не так. А вона мило усміхалася... В якусь мить обернулася до мене... 
