У нього каштанові очі, І пахне він також каштанами, І сни в нього завжди пророчі, А щоки палають світанками. Бруківка-душа його стелиться, Не продана, хоч заторгована, Він хвилями стогне і сердиться І плаче дощами стурбовано...
І хрест оберіг уже звично Крізь куполи тягне угору, Але він всерівно язичник, Хоч жити б не зміг без соборів.
Він серце, а серце заковано Під камінь, під скло, під асфальти. Він мрія, а в мрію спресовано Мільйони СВОЇХ емігрантів.
І мчать звідусіль провінційки Із ціллю його підкоряти, І плачуться гордій Софії Несилі його не кохати.
А він їх під землю затягує, І зплутує в вічному русі, Бо очі у нього каштанові, А кожній із нас по заслузі.
