На початку своєї стежки Ти в сад попадаєш безмежний. Зриваєш квітки безпощадно І їх аромат вдихаєш… Всі квіти красиво, і так безпорадно У руки себе віддають… А ти – одним жестом, безжальним і владним, На них виливаєш всю лють… А що їм потрібно? – лиш трішки Любові, Лиш жити і іншим красу дарувати, Цвісти і красою запалювать серце… Не смій же ти це руйнувати!.. Продовжуєш йти… вже по-іншому бачиш Все те, що до цього в житті ти зробив… Вже менше квіток на цій стежці ти раниш, Жалієш, що серце комусь там розбив… Тепер ти зриваєш далекі квітки І, їх аромат на всі груди вдихнувши, Про них розпускаєш ти хтиві чутки… Та ось до закінчення стежки доходиш – Впирається стежка в підніжжя гори. І там, на горі, чудо-квітку ти бачиш – Зацвів Едельвейс вже тієї пори… Ти серцем вже чуєш красу Едельвейса І молишся: «Квітко, до мене зійди…» Але наджорстоко ця квітка озветься: «У мене в душі лиш одна пустота – Лиш вакуум там і на серці туга… Але не для тебе там місце лишилось – Заповнити душу тобі не судилось – Ти в душі плював польовим всім квіткам, Життя зіпсував ти мільйонам Своєї любові тобі не віддам – Шукай ти собі анемону…» І ось ти стоїш біля краю гори, Уся твоя гордість розбита… Всі квіти підносять чудові дари Та серце твоє вже закрите… І перед очима пливуть ті троянди, Які ти в житті розтоптав… А для Едельвейса віршів сотні ямбом І іншим рядком написав… Та ось простягнулась рука і зірвала Цю білу красу – Едельвейс… Душа твоя з криком в безодню упала, Твій поїзд зійшов з своїх рейс… Задумався ти, що прийдеться вмирати Одному посеред людей… І квітки в житті вже тобі не зірвати, Не бачити нових ідей… На початку своєї стежки Ти в сад попадаєш безмежний… Задумайся! Все ще попереду в ТЕБЕ – З трояндою щастя знайдеш! Красу недосяжну не впустиш у себе – Тоді ТИ коханим помреш… Тоді не образиш нікого І правильно стежку пройдеш…
