Notre Dame d’Ukraine, або Собор і Шпиль у конфлікті міражів
НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 3338 ГОЛОСОВАТЬ!
Коли хочеш розпочати діалог із Лесею Українкою, то, передусім, потрібно поставити собі запитання: а про що б хотіла поговорити з тобою вона?
Коли ми розпочинаємо діалог, то завжди ризикуємо перетворити його або на вічне сходження до істини, як у розмові Понтія Пілата з Єшуа Га-Ноцрі, або на змагання, або на спорт-гру, в якій хтось обов’язково мусить вийти переможцем. Діалог насправді — це здатність почути (текст, голос, емоції) у формі запитань іншої людини і спробувати відшукати подібні запитання в собі. Лише тоді, коли поле проблеми є спільним, можна вимовляти перше слово, з якого має розпочатися щось надзвичайне, тобто розуміння. Інтелектуальні потоки співбесіди, які залучають до свого русла тисячі потічків, — явище, якого сьогодні, як і Синього Птаха, не побачити. Але вже не тому, як співає Андрій Макаревич, що цей Птаха тепер полохливий, бо багато ласих його спіймати, а тому, що він уже нікому не потрібен. Головне тепер не Синього Птаха знайти, а показати себе, бажано, на тому місце (а краще, в золотій клітці!), де колись Він мешкав.
Часто в діалозі обрії людського інтелекту замикаються під тиском власних емоцій, і тоді людина, навіть працюючи із найвишуканішим матеріалом, опиняється в полоні власних внутрішніх афектів і комплексів. Питання етики в такому просторі є вже неголовним, адже прагнення перекричати співбесідника затьмарює всі нюанси голосу. Тоді вже немає сенсу зважувати слово, потрібно лише взяти таке, що має сильну амплітуду звукових коливань при взаємодії з іншими словесними барабанними механізмами. Але знаючи про те, що енергетика твого слова — не більше, ніж хвиля від удару двох гонгів, хочеш довести, що твоя мова в онтології (приблизно, в теорії Б. Рассела) є істинною.
Нова книжка Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» — артефакт доби, книжка, що не вкладається в прокрустове ложе сучасних гуманітарних досліджень. Насамперед тому, що є результатом інтердисциплінарного погляду на проблему. «У ході роботи «материк» дедалі увиразнювався й оживав, заселяючись новими й новими постатями з пантеону «забутих і зневажених» героїв, — і дедалі наочніше виявляв свою «катакомбну» включеність, на багато поверхів углиб, у контекст ширшого — транс’європейського — культурного материка, а відтак і пряму свою причетність до найбільших історичних драм християнської культури, про перебіг яких «на нашому, на данському ґрунті» сучасному читачеві вже нічого не відомо»[1] (С.11). Дослідження О. Забужко — методологічне перехрещування стратеґій опрацювання різних шарів культури як тексту саме в розумінні американського теоретика Р. Барта.
Каменем спотикання цього текстуального міста-собору, вибудованого уявою Оксани Забужко, є не Леся Українка, а сформований віртуальний простір навколо Лесі Українки, проекція (не хотілося б казати «астральна», але часті вживання в мовному дискурсі авторки слів зі східної філософії та релігійної практики інколи підштовхують до подібних міркувань!). Леся Українка силою свого духу витворила навколо себе вічний магніт, який буде ще не одне століття притягувати до себе наші думки. Цей магніт — ловець емоцій і думок цивілізації, і є він у кожного, хто вийшов за межі власного тексту на глоси тексту над-індивідуального, над-національного, над-естетичного.
Кожна епоха в гуманітарному аспекті — це діалог із феноменом. Хочемо чи ні, але українським феноменом є Леся Українка. «Notre Dame d’Ukraine» — це спроба розробити власну терміносистему Лесі Українки, подати бачення її ментального коду так, йдеться про дослідження суб’єкта в полі, що постає як конфлікт міфологій. «Все, чого я хотіла, — це по-справжньому уважно прочитати, для тої частини української аудиторії, яка ще не втратила культури читання, на позір загальноприступні тексти одної з найвидатніших європейських письменниць XX ст., котрій випало бути українкою, а тому в посмерті не дочекатися від нащадків, за ціле століття, навіть повного зібрання творів із кваліфікованими коментарями» (С. 610).
Не хочу містифікувати попередньої думки щодо книжки, але, мабуть, саме поняття екзотичної містики чи не найкраще пасуватиме до цього тексту. Містика — це завше шлях позараціональний, а тому він знімає будь-які можливі претензії до тексту, бо всі претензії — продукт каталогізації емоційно-вольових стихій свідомості. Містика не визнає примату інтелекту, а працює з тонкими планами еманації вищого змісту. Шлях, яким доведеться пройти читачеві, — це шлях людини, яка мусить здолати шість тисяч метрів угору, щоби на другому диханні і з іншими думками побачити небачене раніше.
«Тим захопливішим завданням для сучасного історика української культури видається якраз договорити недоговорене, проявити недопроявлене, розглянувши ту чи іншу дисидентську альтернативу колоніальному «мейнстрімові» таки в питомих для неї самої, а не в накинутих їй — чи то колоніальним «мейнстрімом», чи імперською накривкою...» (С. 42). О. Забужко прагне діагностувати суспільство, вказати на складові гуманітарної катастрофи: «За минулі сім років масштаб національної гуманітарної кризи сягнув розмірів воістину пантаґрюелівських, так що на сьогодні ніхто вже не ризикне назвати нас культурною нацією (та й як може претендувати на такий титул країна, що випускає менше одної книжки на душу населення річно?)» (С.9).
Але інколи діагностика потрібна не лише суспільству як примарній категорії, якої насправді не існує, а окремій людині. Тож, крім позитивного ефекту, важливо вказати й на ті місця, де в тексті книжки щось не-спрацьовує, і ця аварія виникає здебільшого з етичних непорозумінь. Питання етики в науковому дослідженні є архіважливим, якщо ми хоч якоюсь мірою дотримуємося класичного, узвичаєно-канонізованого формату наукової студії. Форма, хочемо чи ні, буде притягувати зміст, який без етичних митниць є небезпечним. І небезпечним не стільки для авторки чи Лесі Українки (в цьому науковому полі), скільки для читачів.
Складність і курйозність цієї книжки в тому, що вона місцями нагадує суміш акафісту й «Антидюринга». Віртуальне поле дослідження настільки різне, що в ньому не обійтися без апелювань навіть до Наталі Вітренко та Юлії Тимошенко. Мабуть, це, з одного боку, можливе, бо в такому аспекті постають нові паралелі, що пов’язують витворену проекцію Лесі Українки в трансісторичному часі. Але, з іншого боку, для чого Лесі Українці Наталя Вітренко? Чи хтось згадає про цей продукт постсовєтського політичного відьмацтва років через двадцять? Хіба що в підручниках із історії... А от Леся Українка залишатиметься, бо галактики не зникають. Матерія вічна.
Основними моментами інтерпретації Лесі Українки для Оксани Забужко є поняття «етосу», «кодексу честі», «гідності», «лицарства»... «Українство» її (Лесі Українки. — Д.Д.), отже, — тожсамість, в істоті, суто аристократична...» (С. 348).
Ці поняття втілюють давніші концепти, властиві для культурного простору України, але з часом вивітрені. Леся Українка постає чи не як остання цитадель національного лицарства, української внутрішньої шляхетності. Вона втілює утаємничені для багатьох заповіді і знання, а відлуння її «Я» в монологах героїв «Одержимої», «Камінного господаря», «Кассандри», «Лісової пісні», «Боярині» — квінтесенція внутрішніх борінь, які потрібно поєднати разом, як фрагменти давнього тексту, щоби звести докупи розірвану ментальну мапу етично-естетичних ідеалів. Як стверджують сучасні літературні теорії, єдиної ідентичності ані в тексті, ані в самому авторі немає. Ліпше працювати з поняттям «суб’єктності» («subjectivity»). Автор переносить власні проблеми і боріння в текст, що постає джерелом пазлів для читача.
Оксана Забужко подає картини того, як історія бачила Лесю Українку, акцентуючи на моделі сприйняття письменниці як Великого Хворого. Продуцентом подібного трактування є, наприклад, Олесь Гончар, який і визначив, на думку О. Забужко, для мільйонів читачів подібні рамки можливого сприйняття. Варто звернути увагу на історію гіперхвороби, якою занедужала наша наука й яку в не менш хворобливому аспекті порушує О. Забужко: Леся Українка як Хвора і Немічна. Коли Оксана Забужко стверджує, що Леся Українка була для Олеся Гончара хворою і нещасною («Чомусь згадується Леся Українка, ота хвора, нещасна, безрадісна (sic! розрядка моя. — О. 3.), ота, що виявилась... чи не єдиним мужчиною в тогочасній літературі»« (С. 53-54), бо, мовляв, вона ж не мала дач, не мала державного визнання, то робить величезний стрибок у порожнечу. Не буду спростовувати наведених у теорії Забужко можливих думок Гончара, але... Людина не є одновимірною. І після Маркузе важко пристати на будь-яке твердження, що визначає завтрашній горизонт як чорно-білу лінію розподілу Добра і Зла. Світ ідей О. Гончара — це світ внутрішніх борінь. І людина, яка пережила цькування в найлютіших формах, а також і найвищі державні похвали, не може вийти з кола проблеми цілісною. Важко сказати, що саме позначають слова Гончара, який вивів на авансцену радянську українську літературу, як пише авторка. Хвороба Лесі Українки, і про це не треба забувати, — результат інтерпретацій її позиції й літературних стандартів у ідеологічну добу, коли Імперія Зла не давала жодного сантиметра для свободи. На образ «Хворої» попрацював не Гончар, а машинерія системи Зла. Гончар був пов’язаний із системою. Але не лише з цією. Собор вічної душі погано поєднується з концтабором власної думки. Тут потрібно дивитися на глибші мотиваційні рівні.
Погоджуюся з О. Забужо, що системі потрібно було інтерпретувати Лесю Українку в кодах боротьби за національну незалежність за будь-яких умов. І найбільша проблема в тому, що сучасні підручники не зняли, не редукували цієї тези через аморфність системи освіти. Національна освіта через ідеологію не найліпший спосіб. Розуміння національних кодів у тексті, формування цілісного бачення історії літератури як саморуху, красивої океанської хвилі — ось до чого потрібно йти.
Інше питання, в якому важко погодитися з О. Забужко, — національного пораженства Ліни Костенко в історичному романі у віршах «Берестечко», про яке стверджує авторка дослідження. На думку Забужко, цей витвір є «провалом»!
У тексті наводиться один фрагмент, який мусить нас, читачів, підвести до думки, що мова цього твору — макаронічна в розумінні Свирида Петровича Голохвастого. Знаєте, колись іспанський історик літератури Мінендес Підаль сказав про Ортегу: «На нього посипалося чи не найбільше звинувачень і гнівних суплік, бо блискавки вдаряють у найбільше дерево». І тому коли читаєш про те, що мова історичного роману у віршах «Берестечко» не виконує закладеної функції, не відображає стратеґії конструювання фрагменту національної історії, тоді залишається дуже сумний осад від прочитаного. О. Забужко в передмові до книжки «Notre Dame d’Ukraine» постійно наголошує, що це перша спроба прочитання творчості Лесі Українки в сучасній літературній теорії, а тому не варто дорікати в тому, що десь, місцями можна знайти недосконалі моменти. «Берестечко» Ліни Костенко — це не менш новаторський, модерний проект втілення національної історії через поетичний текст. «Берестечко» — це спроба формування поезії історії, але поетична історія — це не літопис, і вердикт виносити потрібно вкрай обережно. По-друге: а якою тоді для О. Забужко має бути мова історичного роману у віршах? Може, вона має відбивати граматику XVII-XVIII століть?
Кожен текст, по суті, — це рефлексія із приводу почутого раніше. За нашими життєвими позиціями чи нашими моральними орієнтирами може бути схована філософія А. Шопенгауера або естеми Б. Кроче, або І. Франка. Йдеться про те, що текст постає як вимір полісистемний, у якому чутно десятки інших голосів. Письменницька уява — матерія тонка. Вона сприймає світ по-іншому. Одним із визначальних параметрів взаємодії зі світом є поняття краси, розуміння краси і створення краси. Проте діапазон Прекрасного може бути як над віссю абсцис, так і під нею. Але він має бути. А ще, коли ми читаємо текст, то не враховуємо, що його автор — жінка, жінка, яка відчуває красу інакше. І вона хоче бавитися в тій красі, бавитися в мові, бо стихія слова — це стихія краси і свободи. Українське шістдесятництво, якщо брати до уваги поетичний вимір, тобто тексти Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Василя Симоненка — це, передусім, антреприза краси. Для української естетичної свідомості поняття прекрасного є дуже важливим. Краса в Лесі Українки, краса в Карманського чи Пачовського, краса в Олени Теліги та Оксани Лятуринської, краса в Ліни Костенко — це артеріола національної філософії.
І коли автор грається з текстом, і раптом із глибин підсвідомості виринає слово, яке йому просто здається красивим, то чому він не може вжити його? Можна зрозуміти, що не завжди такі атоми спрацьовують на стратеґію, наприклад, формування історичного наративу. Але вони формують особливу ауру тексту, який закарбовується в пам’ять саме через такі вербальні парадокси. Свідомість майстра — це ходіння по карнизу над прірвою, з якої виринають дивні згуки підсвідомих модуляцій. І я не можу погодиться з тезою про те, що мова Ліни Костенко в «Берестечку» — це мова Голохвастого. Йдеться про формування моделі національного міфу, про авторську динамічну систему історії, вектор якої спрямовано на творення національної гідності через систему образів і категорій. Але, крім важких фракцій історичної пам’яті, існують фракції легкі, і саме ця легкість забезпечує ніжний голос автора, який говорить із читачем не через реінтерпретацію історії, а безпосередньо.
Незрозумілі закиди О. Забужко на кшталт: «Л. Костенко заримовує біографію гетьмана як військового й політичного діяча, намагаючись не обминути жодного з відомих фактів (ні здобутої Б. Хмельницьким в єзуїтському колегіумі освіти, ні його служби французькій короні, ні участи в битві під Дюнкерком, ні його союзу з польським королем Владиславом IV у проекті міжнародної антитурецької коаліції»), всі ці «анкетні дані» лишаються в кращому разі пустою риторикою (наприклад, про освіту: «Я теж, мабуть, не темний чоловік. / Горація читав <...> Турецьку знаю, був там у полоні. / Польщизну вчив. Французька на мазі» — sic!) — і ніяк не контамінуються з витворюваним упродовж цілого твору мовним портретом галайкуватого сільського дядька» (С. 330).
Л. Костенко через поетичну мову формує — міф. Ліна Костенко у своїй творчості на рівні стилем, мовних компонентів конструювання тексту визначає концептуальну сферу національної української історії, формуючи міф як історичний наратив. Письменниця формує текст як апологію лицарства. Саме на такому прочитанні наголосила Л. Брюховецька у своєму виступі на круглому столі «Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних»[2]. О. Забужко зазначила: «Проблема в тому, що «зблизька», зсередини свою культуру завжди видно погано. У XX столітті колосальну кількість інтелектуальних зусиль було витрачено на те, щоби розпізнати й визнати спочатку типологічну тотожність між собою різних тоталітарних режимів...» (С. 104). Мабуть, досить точний діагноз, бо й сама авторка дослідження помиляється з оптикою... краще бачачи те, що на відстані...
Або ще один приклад порушення етики тексту: «Ліна Костенко (на чию чуттєву, дарма що не ідейну, приналежність радянській культурі вже звернули увагу дослідники...) заходить на цьому шляху й ще далі: її героїня всім на заздрість парадує бадьорою й неушкодженою, «промениться банальним здоров’ям, / смаглявим, гарячим, вишневим рум’янцем», — достоту як м'язисті фізкультурниці з полотен О. Дейнеки, — навіть після нацистського концтабору (sic!):
Ввійшла в кабінет, як ніхто ще не входив,
така квітуча, струнка на подив,
така весела, така чорноброва! —
Та я, — каже, — що, я практично здорова» (С. 61).
Якщо один вірш може бути свідченням належності (а не приналежності!) до радянської культури, то достовірність висновків дослідження можна взяти під сумнів. Ліна Костенко, поетеса, «завелика для капканів», що розставляла на неї система Зла, раптом у розмові Оксани Забужко з Лесею Українкою постає втіленням радянських ідеологем! А чи не може виявитися так, що цей вірш відбиває не належність до совєтської епістеми, а є антиімперською, антиколоніальною протиотрутою, коли в середині людини є те, що не можна спалити і виламати?
Код поетичного «Я» Ліни Костенко — це естема Краси будь-що, краси для себе і в собі, лише тоді можна піднятися (в модерністському розумінні) над тим, що хоче/прагне/мусить тебе розчавити. Без такого лазерного погляду Красою ти опинишся під катком системи. Але чомусь О. Забужко не бачить естем шістдесятництва, ставлячи крапку в еволюції української системи лицарства на Лесі Українці й не відчуваючи відображення еволюційних паростків у Ліни Костенко (або навпаки бачить, але будь-що хоче змінити «знак» погляду), поєднуючи вектори цієї письменниці з векторами героїні О. Гончара: «я не люблю нещасних..., бере свій початок не деінде, як у тому «глибокому презирстві» й «огиді», з якими дивилася на понівечене тіло товаришки героїня О. Гончара: порівняно з ним у Л. Костенко звітрилась тільки пряма ідеологічна мотивація, але це взагалі найтонша і найменш часотривка верства всякої культури)» (С. 62).
Інший момент, який викликає незгоду і дискусії, — маркування Ліни Костенко в теорії О. Забужко як берегині «селянської нації». Як зазначає авторка дослідження, саме: «Ліна Костенко... ідеально відповідає всім стереотипам матріарха «селянської нації»)» (С. 48). В таких висновках потрібно бути обережними, бо ідеологічна система освіти, яка витворила один погляд на текст, ще не дає підстав до зарахування поета в категорію «народників» у розумінні «хліборобів», для яких питання етики та естетики, внутрішньої свободи та честі є нульовими. Що є маркером цієї селянськості в Ліни Костенко? Може:
Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий...
Коли ти навіть звався — Малоросія,
твоя поетеса була Українкою![3].
А чи відомо О. Забужко, що читання того ж “Ван-Гога” забороненої «берегині селянської нації» «в недозволених місцях» Імперії Зла могло звершитися трагічно для, приміром, київських (невже таки селянських?!) інтелектуалів? Теза ж про те, що: «...кому б же то повернувся язик бодай подумки назвати Лесю Українку «молодицею», «бабою» чи навіть «тіткою»?! А от Марка Вовчка чи Ліну Костенко — скільки завгодно!)» (С.50), — викликає хіба що легкий (!) шок, адже важко підібрати раціональні аргументи для такої зведеної середньостатистичної думки.
Мабуть, для людини, яка здатна вважати найкращі твори Юрія Іллєнка та Ліни Костенко «поразкою» саме таке однобічне сприйняття історії є можливим, але для людини, яка вступає в діалог із Лесею Українкою, потрібно вміти чути голос текстів, а не голос ідеологій. Колись Ліні Костенко довелося писати вступну статтю до видання творів Лесі Українки. Знаєте, а чи кожен може заговорити з Лесею Українкою? А почути Її?
Влізання на трон по драбині — річ смішна, але й сумна водночас.
Попри те, що наші політики перетворили ім’я Лесі Українки на кубик-рубик власних прокламацій-маніпулювань, попри те, що в суспільстві панує цинізмо-нігілізм та апатія, попри те, що сьогодні шкільна освіта (та й багато в чому університетська) викривляють образ Лесі Українки, збільшуючи рови національної гуманітарної катастрофи, — все одно я не можу прийняти того, що Леся Українка — це Україна, яку ми втратили. Леся Українка завжди була й буде жити в Україні і для України, інше питання, що сьогодні ми маємо секуляризацію України на кілька фрагментів, але річ у тім, що далеко не всі виокремлені фракції — це Україна, та, заради якої жила Леся Українка й яку хотіла створити. Час плебейства і пристосуванців має минути. Але не можна роздавати ярлики і казати про мертві, втрачені ділянки нашої пам’яті. І тому мені не прийнятна теза Оксани Забужко про втрачену Україну як парафраз проблеми з Лесею Українкою. «Проблема з Лесею Українкою бачиться мені насамперед у тому, що з усіх наших класиків вона найповніше відповідає давній формулі «України, яку ми втратили» (С.10).
Безапеляційність афективних висновків — річ небезпечна в науці... Просто величезний «Notre Dame d’Ukraine» (собор української ідеї в іпостасі кодексу шляхетства й гідності Лесі Українки) ризикує розвалитися на маленькі двоповерхівки десь на Сейшелах... Дорогі ці будиночки, але ж не Notre Dame d’Paris?! Тобто d’Ukraine? І насамкінець — останні слова Лесі Українки, надиктовані «на смертній постелі» в Кутаїсі 1913 року, що становлять Post Scriptum до видання О. Забужко: «Може, настануть кращі часи. Може, колись хтось знайде ті скарби — і дізнається великої мудрости: «Геліосе! Врятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!» (С. 609). Красивий фінал!
[1]Цит. за вид.: Забужко. О. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. — К.: Факт, 2007. — 640 с.; іл. Далі номер сторінки в дужках після цитати.
[2] Брюховецька Л. Ліна Костенко й українське кіно // Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних. — Х.: Прапор, 2006. — С. 59.
