НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 3032 ГОЛОСОВАТЬ!
“Абсурд Закону”
“Ничто так плохо мы не знаем, как то, что должен знать каждый из нас— закон!”— писав Оноре де Бальзак. У цьому й споглядається певна істинність, але чи приймати її як проблему залежить не лише від рівня свідомості, моралі, культурного рівня в країні, насамперед, але й від вибору. Борючись за свої особисті права й свободи, потай, нехтуючи обов’язками, що є безпосередньою взаємодією громадянина-держави, ми навіть не знаємо, що ж то бо за права чи свободи. Стикаючись із такою взаємодією, вкрай вороже починаємо відноситись не лише до держави, а й до будь яких її представників. Достатньо навести приклади вжитих стереотипів духу майбутнього дня, свідомого вибору 90-их років XXст. На допомогу громадянину з’являються контори адвокатів, юридичні консультації, що буцім то намагаються посприяти кращій обізнаності із даних законодавчих й судових питань, що є однією з основ розвиненого громадянського суспільства.
Ми підтверджуємо и гаряче захищаємо власну зацікавленість у бажаннях порозумінням із чинним законодавством, але замість того аби краще вивчити, розібрати, знати похибки й уміло їх використовувати, створюємо все нові й нові проблеми, обираючи інших представників. Цими безперервними обмінами (звільнення-призначення) ми не просто переливаємо із пустого у порожнє, а нібито затверджуємо у очах( а може десь-інде) людей право нести, розпоряджатися, володіти власним суверенітетом. А точніше відчуття гордості від власного вибору не залежить від правильності чи не правильності того. От і робимо, що забажаємо, аби відчути себе спроможними відповісти за свої вчинки. А хто відповідає?..
Найцікавіший громадянин той, що запало відстоює свої права, хоча й гадки не має, які вони в нього. Ми прагнемо демократичних рівнів, ліберальних положень у всьому, та забуваємо, що це лише поверхневий натяг, де внутрішня сутність розвивалась на протязі століть. А хіба погано прагнути хорошого життя? Питання лише у тому, чому воно у нас не таке й чому саме таке?
Ось й намагаємося створювати ті закони які б відповідали не лише даному теперішньому, але бажаному майбутньому. Але Монтеск’є чомусь стверджував: “ Законы — это паутина; крупные мухи сквозь нее прорываются, мелкие же застревают!” То, можливо, ми створюємо не ті закони чи не так їх трактуємо або не знаємо, чи, можливо не так реалізуємо? Доброчесно підтримує обранців, але забуваємо, що у кожної чесноти є свої пороки. Згадаймо хоча б історію Франції.
“Одного разу молодому священику (що бажав вести державні справи) передали листа, де йшлося про вбивство його фаворита, який через королеву керував королем, а отже й державою. Замість того, аби допомогти, священик ліг спати, ніби не помітив листа, а наступного дня дізнався про його смерть. Ця людина—кардинал Рішел’є.” Ціль виправдовує засоби? Знання законів, допомагають створювати владу? То, можливо, слова Монтеск’є й Бальзака не така вже й дурниця?
Але, все ж таки, прагнення людини до реального відчуття власного вибору при “суспільному договорі між людьми й державою” є природнім бажанням. Природнім є бажання бути обізнаним, але чомусь не стосовно закону, законодавчої платформи. Можливо, відчуття обов’язку, як за себе так і державу зикає там, де з’являються народні обранці? Рівень недовіри зростає, а з ним зростає кількісна характеристика чинного законодавства. Звідси випливає об’єктивне пояснення неадекватності громадян у питаннях дії чинного законодавства та законодавчих органів. Як можна розібратись там, де одна затверджена істина протиречіть іншій; коли одна дозволяє діяти, а інша, по цьому ж питанні, ні? Так це абсурд чи вимушеність обставин?
Саме цікаве й доречне питання, що виникає так це чому для деяких осіб закон, як обов’язок й норма є не прийнятним для них? А точніше нехтується такими особами майже повністю будь якому виді і у будь якій формі правління? Хіба закон як пряме уособлення влади не діє на її носіїв й виконувачів? Як що так то, навіщо був створений суспільний договір(за Гоббсом) й можливо, теорія Руссо не така й далека від істинності, що всі ми раби тих осіб. Можливо, книга Джорджа Оруела “1984” правильно змальовує анти утопію, а з нею й наш час? Можливо система й є головним носієм влади, але ж закон встановлюється від дійсного втілення суверену народу й його волі! Й поки існують такі обранці, що ставлять себе вище закону, пояснюючи свої дії словами: ”Держава— це Я” або ”Закон— це Я”, вказують таким чином на свою психічну неврівноваженість, допоки закони будуть творитися не для блага, а для утримання. Згадаймо хоча б книгу Герберта Маркузе “Одновимірна Людина”. Можливо, це природн’є бажання “тімосу”(за Платоном) бути зверхнім й відноситься ще до первісних інстинктів, а, можливо, людська дурість, що стала в наш час чи не первинним бажанням вирізнятись з-поміж інших? Хай там як, а все таки це, хоча й не об’єктивно, але вказує на деяку абсурдність закону як такого. А точніше виникає питання у ефективності його дії. Невже все заради чого ми прагнемо може бути підконтрольне одному єдиному аркушу паперу, затвердженого ж такими особами без обличчя, але з рисами держави? І яка тоді різниця між демократичними й тоталітарними режимами, в такому плані? А ніякої! Такі люди є прямим втіленням влади, а отже закону. Й не знання хоча б даних установлених норм ще більше робить людину беззахисною перед державою.
“ Чем больше наши законы стремятся к недостижимому равенству, — писав О. Де Бальзак, — тем больше удаляются от них наши нравы.” І в цьому не має нічого не зрозумілого й далекого від сприйняття. Сутність таких тверджень буде знаходити прихильників, аж допоки закони не будуть рівними для всіх, а отже не буде і їх.
