НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 5022 ГОЛОСОВАТЬ!
Софійка.
„Ти гля! Зараза! Що це таке?” Надя не могла відчинити двері власної квартири.Таке враження наче стояв інший замок. „Що за жарти? Нічого не розумію.” Впевненість, з якою вона вставляла ключ, переростала на подив, потім на злість і врешті перетворилася на відчай і безсилість будь що робити і будь що розуміти. Вона глибоко зітхнула, притулилася своїм великим тілом до стіни. Після роботи дуже стомилася, спина боліла, ноги пекли пеком. А руки відмовлялися знову брати ті сумки з продуктами, яких накупувала по дорозі до дому. Та і куди їх нести?
Невідомо скільки б ще вона так стояла, та двері відчинилися.
- Ти запізнилася. Вже друга година дня, а ти повинна бути о десятій, - прогарчав чоловік, розвернувся і зник у квартирі.
- Володя?.. , - вирвалося не стільки ім’я, скільки шок і подив.
Все таки довелося брати важкі сумки і нести їх до кухні. Хотілося просити пояснень щодо негараздів із замком, але щось стримувало, і вона мовчала.
- Іди мий руки.
Слухняно пішла і помила. Потім до кухні. Треба розібрати сумки.
- Навіщо купила молока? Я його не люблю. А це що?
- А?.. Родзинки.
- Я бачу що родзинки. Але ж я їх не їм. Ти затримуєшся на роботі, обіди туди береш не на одну людину, ти думаєш я не бачу? Хто в тебе там? Ти завела коханця?
- Володя... , - Надя чи то сіла, чи то впала на стілець біля кухонного стола.
- Я для тебе вже старий. Так? Захотілося молоденьких? Ну! Кого ти пригріла?, - шипів чоловік намагаючись якомога ближче зазирнути в очі. Рідкі руді вуса стирчали по злому. Надя не витримувала отаку близкість облич. Може йому і хотілося, щоб вона дивилася йому в очі, та вона дивилася в рот. Рідкі жовті зуби лякали. А запах, що йшов з рота, був такий неприємний, що вона намагалася не дихати, щоб не відчувати його.
- Принесеш мені довідку. Я хочу знати, що ти не хвора на СНІД, - нарешті він від неї відійшов.
- Володя... - в голосі чулося небажання вірити почутому.
- Скільки разів я говорив тобі, щоб ти кинула ту роботу. Через твою впертість ти і сама підчепиш, і мене нагородиш. І не кажи, що вони теж люди. Вони прокляті СНІ... СНІДозники, СНІДисти!
- Володя... – вимовила його ім’я наче „як ти можеш таке казати?”
- Невже в нашій країні не вистачає медсестер, що ти маєш там працювати? Але справа не в цьому, правда? Один такий біднесенький СНІДозничок тобі сподобався. У вас ЛЮБОВ, так? І заради нього ти залишаєшся в тій проклятій лікарні, і носиш йому смачні обіди! А як же я?! Про мене ти подумала?
Останні слова він майже проверещав. Вийшов. Увімкнув телевізор і плюхнувся в крісло.
Надя поклала під язик таблетку. Важко зітхнула. Голова була переповнена відповідями, які не вимовила вголос. Думки працювали наче в лихоманці. Вона підбирала слова і аргументи і відповідала, відповілала чоловікові: „ Невже можна бути таким тупим? Скільки разів я тобі говорила, що таке ВІЛ і що таке СНІД. Цей вірус передається через кров, сперму, піхвові виділення та грудне молоко, і якщо ці рідини не потраплять в організм через слизові оболонки, порізи, проколи на шкірі або іншим шляхом, то захворіти неможливо. В усьому іншому носії вірусу є абсолютно безпечними. Вони не є загрозою для здорових людей. Навпаки, саме ми, начебто здорові люди, є сильною загрозою для їхнього існування. Ми можем принести їм легенький грип, для нас легенький, а для них... Ну, чого ти так боїшся цієї хвороби? Через те, що невиліковна? І через твій неприборканий страх я повинна міняти роботу. Та ти поглянь на мене. Мені 54. Де я працюватиму? Хто мене візьме? Я вже старувата. І серце не те. І гіпертонія. Ходити важко, а ти кажеш коханець. Ех, ти...” Надя обняла голову руками. Намагалася припинити внутрішню розмову, та даремно. Слова, думки лилися бурхливою рікою. Отак завжди. Ніколи нічого не може сказати, а потім згадує, і в своїх думках говорить, і говорить. І сварка, яка давно припинилась, в її голові триває ще декілька днів. Переодяглася і стала готувати їсти.
Слідуючий день був у Наді вихідний, та вона всеодно ішла на роботу. „Коханець”, - подумала вона, і посміхнулась. Можна було під’їхати автобусом, але пішла пішки. Осіннє листя шурхотіло під ногами. А в пакеті несла шматочок літа. Колись дуже хотіла мати дітей, особливо дівчинку. Та Бог дав двох хлопців і все. Повиростали, одружилися, роз’їхалися. Навіть іграшок після них не лишилося. Так гралися, що все ламали. І коли це було? Як же швидко все минулося.
- О, а ти чого прийшла? Твоя зміна післязавтра, - порушила роздуми напарниця.
- Знаю. Та я так, до Софійки. Тритерапію отримали?
- Ще ні. Кажуть може завтра.
- Надя! Надя прийшла!, - по коридору бігла дворічна дівчинка.
- Тихше! Тихше! А то впадеш. А це що за красень?, - Надя питала про синець на чолі, беручи Софійку на руки.
- Та то я впала. Об двері вдарилась. А ти до мене прийшла?
- Так.
- І ми будемо разом гратися?
- Так. Я тобі гостинця принесла. Ходім до палати, щоб нікому не заважати. А гостинець незвичайний.
- Це ліки?
- Ну... Майже. Це шматочок літа. Компот із вишень та аґрусу.
- Вишень та аґрусу? – недовірливо перепитала Софійка.
- Я тебе не обманюю. Влітку, я їх зібрала і поклала до морозильника. А зараз дістала і зварила компот. Так приємно восени відчувати смак літа. Ще я принесла млинців із сиром та родзинками. Хочеш ними пригостити зайчика? Софійка глянула на підвіконня де в куточку лежала м’яка іграшка – рожевий зайчик, який тримав у руках червоне сердечко. Його подарувала Софійці одна з медсестер, та вона ним ніколи не гралася. Не прийшовся він їй до душі.
- Ні. Не хочу. Надя ніяк не могла збагнути чому дитина не бачить в спавжній м’якій і теплій дитячій іграшці іграшку? За якими критеріями вона визначає може бути річ іграшкою чи ні?
До палати зазирнула медсестра:
- Софійка, в тебе є ручка? Тільки така, щоб писала, а то в мене ампулка скінчилася.
- Є! Є! – Софійка з радістю кинулася до тумбочки, де була ціла купа ручок. Ручки і старий фонендоскоп – ось що було її найулюбленішими іграшками. Медсестри самі дарували їй ручки, а потім просили. І дати комусь ручку, було для дівчинки однією з найбільших насолод.
- От дякую. Що б я без тебе робила?
Медсестра зникла, а Софійка сяяла від щастя.
- Давай пограємо в горобців, - запропонувала вона Наді.
- Ну, сідай.
Софійка вмостилася Наді на ноги. Надя підкидала дівчинку і вони разом промовляли:
Стрибу- стрибу- стрибунці. Пострибали горобці. А за ними кіт. Кіт. А за котом дід. Дід. А за дідом бабця Несе йому капця
На ні-і-іженьку.
При останньому слові Надя схопила Софійку за п’яточку, і дівчинка весело засміялася. Ніхто-ніхто в світі не знає такого віршика. Вони самі його придумали, ще коли Софійка була зовсім маленькою. Адже потрапила вона до цієї лікарні ще у восьмимісячному віці. Її мама відмовилася від неї в пологовому будинку. А аналіз пуповинної крові показав, що дитина ВІЛ-інфікована. Швидше за все її мати належала до так званих „героїнщиць” ,які «сидять на системі». Дівчинка росла і розвивалася дуже швидко, наче відчувала, що для життя в неї замало часу. Рано почала ходити. Рано розмовляти. Вона була веселою, непосидючою, все мала знати і всюди бігала. Своєю сім’єю вважала персонал інфекційного відділення цієї лікарні. Особливо любила Надю. Скоро її повинні будуть перевести до дитячого будинку, та Софійка про це не знала, а Надя знала. Тому і прийшла у свій вихідний. Вона любила дівчинку, як свою донечку, яку Бог їй не дав.
Двері палати відчинилися, і Надя злякано зойкнула: - Володя? Її чоловік в накинутім на плечі білім халаті закляк на порозі. А Софійка була рада гостю. - Ти наш новий лікар? Хочеш млинців? – вона побігла йому на зустріч. Очі Володі збільшилися, округлилися, вуса настовбурчились, він замахав руками, наче такими рухами хотів захиститись від наближення чогось дуже страшного, і вибіг. Софійка закліпала оченятами.
- А де твій фонендоскоп? – Надя намагалася відвернути увагу від того, що щойно сталося, – Послухай но мені серце. Софійка миттю забулася про того дивного чоловіка. Взяла фонендоскоп, одна дужка якого була зламана і підремонтована скотчем. Але це зовсім не заважало йому бути улюбленою іграшкою. Софійка з серйозним виглядом прослухала Надю і сказала: - В тебе абсолютно здорове серце, - З ким би вона не гралася вона всім ставила один діагноз – здоровий, - Я вилікуюсь і теж буду лікувати людей.
І дівчинка почала бігати по колу весело сміючись і примовляючи: - Софійка біжить. Софійка біжить. Набігалася. Втомилася. Лягла поруч із Надею. Потім посунулася і вмостила голову їй на коліна. Надя гладила Софійку по голівці, відчуваючи ніжність дитячого волосся. „ Не збираюся я за тобою бігти, Володю, - думалося в голові, - І пояснювати нічого не збираюсь. Всеодно ти нічого не зрозумієш.” Софійка вже міцно спала. Надя поклала її в ліжко. Вкрила ковдрою і пішла. По дорозі зустріла напарницю: - Тут твій був. - Знаю.
Вона повинна була йти додому. Цього зовсім не хотілося. І замість виходу з лікарняного двору пошкурбала до невеличкої каплиці. Їй частенько хотілося туди зайти, та весь час не було з собою хустки. А з непокритою головою наче не можна. Зараз теж не було. Але завдяки осінній порі на шиї мала легкий прозорий шарф. Тож його і накинула на голову. В каплиці було порожньо. Пахло ладаном. Надя взяла свічку, поклала на тацю гроші. Запалила від лампадки і поставила перед іконою „Скоропослушниці”. Перехрестилася і заплющила очі. Хотілося прочитати якусь молитву, та скільки вона не намагалася не могла запам’ятати жодної. Навіть „Отче наш.” Тож і стояла тепер з переповненим серцем і порожніми вустами. По щоці покотилася сльоза. „ Господи! Допоможи Софійці. Ти ж всемогутній. Нехай вчасно надійдуть необхідні медикаменти. Нехай вона зрозуміє, що іграшка, то рожевий зайчик, а не фонендоскоп. Допоможи їй, Боже. Вона ж всього лиш дитина.”
