НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 7556 ГОЛОСОВАТЬ!
Маю дуже дивну, зароблену ще в далекому і несвідомому дитинстві слабкість до потягів, а точніше до поїздок в них. Певно саме тому рука не підіймається викинути вицвілий, біло-синій(як символіка когось страшенно впливового) квиток, надрукований руками-стержнями-поршнями Укрзалізниці. Стрімка зміна різноманітних епізодів за брудним, совіцьким вікном має якийсь заспокійливий ефект – десь розвіюються всі страхи. На противагу їм виникає бажання їхати так вічно, все життя, до межі.. тої, що ламає наше свідоме сприйняття і цей ідеальний світ в сторону незвіданого, болючого і такого, де не хочеться(зовсім) розплющувати очі..
Навіть грубі в своїй поведінці тітки-провідниці не в змозі розбити твого black-heaven-раю, не то примушуючи вірити в його існування. Гм…дивно, а чого їх це так хвилює? В них же є своє улюблене заняття – домінування, переважання і залякування пасажирів свого ж швидкісного транспорту.
Цікаво, а в якій стороні спершу скінчаться рельси, зі сходу чи з півночі? Непевна дилема – бо вони можуть і зовсім не скінчитися, а тоді потяг буде петляти по одному й тому ж маршруту, утворюючи символічну вісімку нескінченності.. чи безкінечності. Власне, як вам більше до вподоби.
А ще, то не лише громадський транспорт. Бо в своїх кордонах він перевозить не лиш тих громадян(є ще й іноземці, особи без громадянства, і не зовсім громадяни з подвійним громадянством). Перевозить їхні тіні, їхні душі, їхні думки, їхні всі еманації та перевтілення. Я би хотіла стати привидом і оселитися в якомусь із потягів. Вічно. Подорожуватиму. Я б не лякала нікого, окрім провідниць і провідників – з ними мала би неймовірні веселощі.
Потяг – то цілий фільм. Проте знятий не модним і відомим: режисером, продюсером чи ше кимсь, а знятий самим життям. Кожен його вагон – то один із кадрів НЕкороткометражного, вічного бестселеру(хоча, можливо, вони бувають лише в книжковій індустрії). Цей специфічний і категоричний(чомусь) фільм, насичений запахами, як твір Зюськінда. Від нього пахне соромом скромних дівчаток, що їдуть далеко з дому вчитися, пахне звуками співаних пісень «старшим поколінням» і юнацтвом, що тягнеться в усі закутки нашої Батьківщини. А ще від нього (фільму, потягу)тхне безпритульністю, нестатками, самотністю, страхом і непотрібністю тих осіб, в яких немає імен для світу. Вони вже й самі забули своє ймення, позаяк вкрай рідко ним користалися. А ще, потяг – це атракціон під робочою назвою «Бюро загублених ключів від «потрібних нам» замків». Хоча про Бюро я, здається, десь раніше вже читала, лиш там були думки, а не ключі. Кожен залишає в потязі якусь часточку себе – навіть не маючи найменшого уявлення про то чи, навіть, бажання. А пізніше, воно все компонується разом, утворюючи клубок спогадів, сподівань, роздумів та запитань без відповідей, туго сплетений з ниток чиїхось непорозумінь, розпачів та несвідомості. Такий собі авангард на український манір.
Водночас, то є різнокольоровий і різносторонній колаж, зліплений руками і потом різносортних людей, що навіть і не здогадуються про існування одне одного, людей, яких вже навіть не існує. В цьому колажі зібрані не головні, а проміжні моменти з життя кожного з них. Але лише завдячуючи їм, можна гостріше і конкретніше уявити картину життя(чи може то шарж, але зовсім не дружній) всіх його співавторів, редакторів і коректорів, адже у кожного своя роль, хоч може й зовсім незначна.
Вічний рух потяга і завжди існуючий стоп-кран як гарантія чи запорука твої безпеки, стукіт залізних, подекуди недоглянутих, а тому поржавілих коліс, створюють якусь своєрідну, специфічну музику, що просочується у твоє тіло не лише через вуха, а й через шкіру. Її ні з чим не зрівняти, це є неперевершена, ідеальна мелодія, до того ж зовсім незамінна…
Тому, як результат, а може й першопричина, улюблений пейзаж:
