НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 3931 ГОЛОСОВАТЬ!
ПРОЗРІННЯ. Жінка повернулася з роботи. Поставила кип’ятити чайник, відкрила холодильник і ахнула: - А де все?!! Холодильник був порожнісінький. Жінка розгублено дивилася то на одну, то на іншу полицю намагаючись розгледіти каструлю з борщем, каструльку з кашою, лоточок з котлетами....Вона все сильніше напружувала очі, а нічого так і не з’являлося. Відкрила ящичок на дверцятах, сподіваючись побачити яйця, але і там було порожньо. - Нічого не розумію, чи пограбували. Різко вікрила морозилку, та сала, що ще вчора там лежало, теж не побачила. Мозок почав закручуватися морським вузлом. Кинулася до зали. Окинула оком – наче все на місці: телевізор, DVD, музичний центр, килими, кришталь ... Дихати стало важко. Повністю загубила всяку уяву про себе, про реальність, але так і не спромоглася збагнути, що коїться. Згадала про гроші. Кинулася до скриньки в якій їх ховала – всі на місці. Окрім продуктів з холодильника, більш нічого не зникло. Якісь дивні грабіжники. З кухні почувся свист киплячого чайника. Прийшла, вимкнула. Побачила, що хліба теж нема, а було дві буханки. Повільно почала відчиняти столи: крупи, цукор, мука – все зникло. Чай, кава? Теж нема. - Ну, от. Прийшла з роботи голодна, і нічим повечеряти. Хто ж тут полазив? Нічого з їжі не залишив. А я навіть хліба сьогодні не купувала, знала, що все є. І тут її осінило: це якісь підлітки. Вони вкрали їжу і продукти. Кинулася до синової кімнати перевірити, і вдарилася об зачинені двері. Там хтось був. Постукала. - Синку, ти тут? - Тут. - Фух! Слава Богу. А компьютер на місці? - На місці. - А чого ти зачинився? Відчини? - Не відчиню. - А нас пограбували, всі продукти вкрадено. - Не вкрадено, це я. - Що значить „я”? Ти все з’їв, чи роздав тим обірванцям з другого поверху? - Я все викинув. - Ти, що сказився?!! Як це викинув?!!Ану відчини двері! - Я не сказився, я – прозрів. - От паразит! Він про-озрів. Там продуктів було на мою тижневу платню. Чим мені вечеряти? - Нічим. - Ану відчини! Чуєш? Негайно відчини, - жінка гримала кулаками в двері. Потім повернулася до них спиною і стала гамселити ногами, один раз пхнула задом. Врешті втомилася і з’їхала на підлогу. - Ну і навіщо ти все викинув? - Я прозрів. - Ну, це вже я чула. А детальніше. - Я їхав з села на велосипеді... - Ти знову був у того придурка Савелія? - ... - Вибач. Ну-ну, на велосипеді. - Я все бачив. Я бачив правду. Всю правду в очах корови. - З тобою все гаразд?!! Може зміряєш температуру, чи лікаря викликати? - Вони її прямо посеред посадки. Отак прив’язали до гілки і ... і ... ну, як це... ну різали. Коров’яча туша без шкіри, це так страшно. Я побачив її очі. Очі мертвої корови. Я навіть не знав, що вони можуть бути зеленими. Насичено зелені, з перламутровим відблиском. І скляні... І живі... Навіть, коли її вбили, ті очі лишились живими. Вони дивились на мене, і я бачив у них страх, біль, с м е р т ь. Ті різники шматували смерть. І купуємо ми не кіло яловичини, а кіло смерті. Отієї коров’ячої смерті, яка зростеться з нами, і стане нашою смертю. Жінка зітхнула, і закрила очі руками: - О, Господи! А хліб? А чай з цукром, нащо викинув? - Це теж смерть. Рослини теж живі. Я чув плач пшениці, я відчував її біль, коли ії мололи в муку. Я бачив її смерть, коли її перетворили на буханку хліба. Все, все живе, мамо. Ми вбиваємо все, і через те, що їмо чужу смерть, ми отримуємо хвороби і вмираємо самі. - А що ж тоді їсти? Може підвіконня? Чи і воно живе, адже з дерева? - Нічого не можна їсти. Вся їжа – то смерть. Лише воду треба пити. - Так-так. Ну, гаразд. Ну й сиди. А я піду щось куплю. Треба вигадувати якусь вечерю, зараз батько прийде. А нам завтра на роботу. Думала, виросте синок, буде кому годувати на старості, а він... - А я на світ не просився. Навіщо мене народили? Щоб мучився? Рипнули двері. Почулися кроки . - От і батько прийшов. Батько, у нас тут така оказія... - Зачекай, нічого не чую, - він умивався у ванні. - Ну, що тут у вас? – запитав, витираючи обличчя рушником. - Ходім на балкон, розкажу. * * * Тук-тук. - Відчини батькові. Ти ж знаєш, вибити ці двері, для мене досить легко. Я хочу поговорити з тобою, як з дорослим чоловіком. Чи ти мене боїшся? - Ніколи і не думав боятися. Заходь. Мораль читатимеш? – саркастично запитав, і плюхнувся на ліжко. - А що, можна? Ні, синку. Я прийшов попросити вибачення. Я поганий батько. Я дав, тобі життя, але не навчив його цінувати. Хлопець підвівся. - Ти жив і живеш на всьому готовому. Знаєш, я злий, дуже злий через те, що ти викинув харчі. Настільки злий, що відчинив би зараз вікно, і викинув туди твій комп. Але я цього не зроблю. Бо це не просто „твій” комп. Це ті гроші, які ми заробляли з матір’ю, це частка нашого з нею життя, здоров’я, часу. Я знаю ціну цьому компові, тому... тому ніколи не підніметься в мене рука викинути його. А ти з такою легкістю викинув продукти, тому що не знаєш, абсолютно не відчуваєш за яких умов вони у нас з’явилися. Підійди до дзеркала. Посміхнись. Подивись на зуби. Бачиш ікла. Людина створена хижаком. І її таку створив Бог. Христос, коли був на Землі, їв з людьми всяку їжу. Він не забороняв їсти. Навпаки дав хліб і вино. Сказав, що це тіло його і кров його, і заповідав споживати це. Ти правий. Все що є на світі – все живе. І вживаючи це, чи то м’ясо курки, чи то гречну кашу, ми не смерть цих живих створінь вбираємо в себе, а Дух Божий, що наповнював їх. Але це, власне, не має значення. Це моя думка. Вона може бути не вірною. А от на сто відсотків вірно те, що ти занадто легко живеш. І саме легкість життя дозволила стати тобі філософом на пирині. Треба не лише говорити, роздумувати про життя, а іще і жити. Це важко. Але лише в боротьбі за життя, лише під час виживання можна пізнати його цінність. Я забираю з цієї кімнати все. Ну, окрім одягу, і ліжка. Тепер твоє життя належить лише тобі. Роби з ним, що хочеш. Хочеш їж, хочеш ні. Хочеш вмирай, хочеш живи. Якщо вирішиш, що тобі потрібен комп, знайди спосіб заробити і купи. Стільці, полиці так само. Можеш зачинятися. Ця кімната - твоя часточка світу. Батько почав виносити речі. Невдозі кімната стала порожня. Поки все виносили, хлопець не ворушився, лежав. А коли зачинилися двері - підвівся. Зірвав з себе одяг. „ Я так і знав. Я знав, що всі люди – звірі. Навіть батьки. Ну і вдавіться своїми компами і стільцями. Забирайте свої шмотки. Я помру, і вам буде соромно. Хижаки. Вам навіть власну дитину легко знищити. Ви саме моєї смерті добиваєтесь, чекате, коли помру. І ліжка мені вашого не треба.” Ліг голим на підлогу. Таким голим, як колись у ті перші хвилини свого життя. У ці перші хвилини СВОГО життя...
