НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 3323 ГОЛОСОВАТЬ!
Поки думаю— живу* * *
Ніщо не було важливим в ту мить. Ні минуле... ні навіть майбутнє.
Лише світло потужних фар. Свист розірваного повітря і звук.... Немов загадкове мірило: ту-дух... ту-дух....
Не могла зрозуміти що це... Моє серце чи стук коліс? Немов відганяла від себе зрозуміле... І летіла у низ... каменем...
Погляд на мить вихоплює камінці, що тремтять між шпал... Все більше наближуюсь, згадую оте :"Ту-дух... ту-дух"... немов удари невмолимого молота... Ні, це все-таки звук коліс... я знаю...
Через спустошені схеми підсвідомості пронісся пронизливий крик... неначе мій... неначе потяга...і раптово згинув у просторі.
Ту-ду...
Третій удар коліс заглушило щось інше, дрібне... боязкорішуче— немов дощ: тук-тук-тук-тук-тук-тук. Намагатимусь підвестись до четвертого удару коліс... Тук-тук-тук— смішно... Я щойно почала падати.
Погляд вихоплює шматок темного неба... Воно пливе... віддаляється... Зірки все-ще виблискують із-за хмар... супроводжувані нічними ліхтарями на землі... Місяць сьогодні у повні... усміхається немов... щасливий...
Ту-дух... вихоплює мене з думок...
Четвертий... не встигаю...
Отямлююся... Ні!!! Звук лише у думках... Секунди все більше сповільнюються... немов ведуть боротьбу між мною і...
Падаю...
Випростую перед собою руки, щоб захиститись від металевого черева... Лице машиніста змигнуло десь зверху... пізно...
Кричу...
Рельси наближуються... вже поряд... і я бачу як виблискує у світлі фар їх метал... дрібні піщинки стрибають по землі... тук-тук-тук-тук-тук... в такт ще одному: "Ту-дух"...
Різкий удар торкнувся пальців...
* * *
Фото мосту над коліями.
Шість п’яних фігур застигли воском... Хмари зупинилися, немов підв’язані за ниточки. Зірки більше не миготіли і навіть місяць був лише лимонною плямою, схожою на фотобрак...
Потяг зупинився у своїй могутності, немов змія, що причаїлася перед останнім нападом... Навіть дрібні піщинки застигли у своєму стрибку... у повітрі.
Холодом була просякнута фотографія... Густою сонною паузою у всьому.
Маленька фігурка під колесами зіщулилася у своєму останньому подисі... З піднятими до зір очима.
Можливо чиїсь руки тримали цю фотографію як історію... Фігурці було все-одно... вона єдина здавалася живою на ній...
* * *
Розплющую очі... Потяг чорним монолітом зупинився переді мною. Невільно оглядуюся... Тіло нещадно болить після падіння, але жодних травм... лише глибокі подряпини... Зходжу з колії у безпечніше місце... Погляд у гору... прикутий до мосту... місячне сяйво напару з ліхтарями вихопило звідти шість силуетів... завмерлих... неначе...
Підходжу до найближчих дверей потягу і грюкаю у них... Неймовірний холод торкнувся моїх пальців... згадала той біль... відсахнулася... Знову глянула у гору... на міст. Вони не ворушилися...
Не вірю...
Не хочу...
Біжу через колії... у сторону сходів. Крізь гумову підошву кросівок відчуваю холод шпал... Зістрибую на траву і відчуваю, як травинки лезами впилися в мої ноги...
Не буду...
Облуплені сходи зліва. Підіймаюся по них. Перестрибую не дивлячись у низ...
Міст був зведений поперек колії. Сітка натягнута на трубу-каркас, замість міцних перил...
Чим ближче підходжу тим жахливіше розуміння...
* * *
На фото було видно як фігурки застигли у своєму намаганні перехилитися через міст... Якщо покласти лупу на їх дрібненькі лиця, то можна розрізнити щасливі усмішки, які ще не встигли перейти у жах... Лиш пози тіл підсказували: ці воскові фігурки ладні стрибнути слідом, щоб допомогти... Здогадка— не більше. Лупа переміщується трішки нижче: до потяга. Під лупою видно як з-під коліс вилетіла одинока іскра. Вона майже зливається з снопом густого жовтого світла, викинутого фарами.
На фото видно лише декілька вагонів, стиснутих ракурсом в два сантиметри. У всіх було світло... Що говорить, що ще було не пізно... Погляд знову вертається до людських фігур на мості... Чомусь таких не щирих у своїх рухах...
* * *
Навіть їх волосся застигло у русі... тіла перехилені через перила... руки опущені до низу... Так ніби вони намагались впіймати мене після того, як я впала... Хтось в жасі обхопив голову і зляканим нерухомим поглядом дивився кудись у інший бік... Я встаю поряд і заглядаю у ці очі... Немов скляні... Ще один вже намагався рухатись у напрямку сходів... Завмер стоячи на одній нозі... в напівлітаючій позі... Встаю серед чотирьох фігур, що перехилилися через перила і розумію що тут більше немає людей. Звертаю увагу на перекинуту пляшку пива в чиїхось пальцях... Пиво скляною масою лилося у низ... під потяг... Розумію що краплі пива висять у повітрі бурштиновими кульками...
Дивна байдужість охоплює серце. Повертаюсь і йду...
* * *
Фотографії теж набридають.
Власник, скоріш-всього кине її до інших, таких же набридлих... старих, непотрібних... Повезе, якщо це буде фотоальбом... гірше, якщо старий прогнивший дипломат чи напівподерта коробка з-під взуття. Хто-зна, коли він витягне її наступного разу, щоб переглянути... можливо ніколи... Забуде і не згадає... А фотографія пожовкне... потьмяніє... І, мабудь, по-дитячому мріятиме, щоб її знов узяли до рук... Хотітиме розказати себе...
А омріяні руки її власника тим часом заряджатимуть улюблену фотокамеру плівкою. Шукатимуть об’єктивом новий цікавий кадр... Зроблять з десяток знімків, щоб надрукувати нове фото... Можливо ще однієї трагічної історії... а можливо просто невеличкого сюжету: птахів на площі, дітей у пісочниці... бджілки, що сіла на квітку. Але десятки нових знімків чекатиме та ж участь— забуття... Бо автору буде байдуже до фотографій які йому набридають...
* * *
Усе немов вимерло... Проходжу ряд залізних доріг сходжу на перон. Вокзал мертво світить неоновими вивісками... Тільки тепер я звернула увагу на те що робиться тут. Обличчя багатьох людей повернуті у сторону мосту... Йду в протилежному напрямку, обходжу холодні воскові фігури з скляними масками жаху, цікавості і нерозуміння... Кросівки з кожним кроком все міцніше примерзають до бруківки... Бачу як хтось завмер спускаючись сходами... Йду у низ. Оминаю застиглого чоловіка.
Знизу прямо на мене дивиться чарівна парочка. Погляди просякнуті щастям... Білявка закохано тулиться до засмаглого хлопця з білосніжною усмішкою... В його очах немов з десяток цифр і рахунків... Обходжу їх і бачу декілька машин з значками"Тахі". Водій червоного вольво застиг кладучи важку валізу в багажник. Поряд нього стояла жінка... запустивши воскові пальці у сумку... її квітчаста сукня завмерла розвіваючись на вітрі...
А вітру насправді не було... Низенькі дерева скам’яніли трішки нахиленими. Я більше не дивлюся на воскових людей, які думають що кудись йдуть. Світлофор показує червоне... Машини стоять у своїй швидкості...
Істерично сміюсь і йду через дорогу, задіваю рукою чиюсь холодну фігуру і вона починає падати під застиглі колеса білого автомобіля...
* * *
У пошуку рідкісних кадрів любитель може обійти все місто. А може встати біля якогось дерева і чекати поки рідкісний кадр сам знайде його. Роблячи чергове фото він навіть може пережити справжній екстаз: у нього є не просто рідкісне фото... єдине... неповторне... Але декілька кадрів, що він міг зняти за ту мить не виходять... Змазана фігура падаючої під колеса жінки нічим не вражає. Під даним ракурсом будинки виходять не такими величавими... а кольори такі яскраві, що картинка губиться серед них немов серед сміття...
Зі всієї злості власник скидує фотографії у загальну купу і грюкаючи дверима йде у пошуку чогось нового. Образа кипить у середині... Він згаяв стільки часу щоб проявити ті фото, а що натомість?
Розмазаний у тремтінні його рук сюжет.
Фотографії з зображеними на них трагедіями нерозуміючи плачуть, киснучи від того, що ще не висохли. А разом з ними гинуть і інші знімки, бо впитують їхню образливу вологу...
* * *
В якусь мить люди ворухнулися... Гомін оглушив мене. Жінка, розмахуючи руками впала під колеса білої машини. Заверищали гальма. І знову все завмерло. Вона шоковано піднялася з асфальту і почала струшувати зі свого сірого піджака пилюку. Чорна сумка бовталася на її плечі... В очах блукав непережитий переляк...
В якусь мить перестала і оглянулася навколо. Фарбована блондинка, років сорок з яскравосиніми очима. Її погляд зупинився на мені... потім вона глянула на свої подряпані долоні і незадоволено зморщилася. Темні колготи пустили широкі стрілки по розбитих колінах... На ній була тісна спідниця "вище коліна".
Ми так і не заговорили... Мабудь через те, що жодна з нас не хотіла першою починати розмову. Все це так було жахливо...
Вона витягла зі своєї сумки мобільний телефон і сумно усміхаючись клацала по непрацюючим холодним кнопкам. Невеличка алея обступила нас десятком низьких дерев і силуетів. Застиглі закохані парочки думали про щось своє. Ми сиділи на холодній лавці недалеко від вокзалу. В кінці-кінців як в неї, так і в мене були свої справи які різко перервалися... Тепер сидячи поряд по-своєму думали що робити далі... Я не знаю як їй...
Мені було паскудно після її появи... ще не розуміла чому...
* * *
Знову фотографував. Кожної години кожного дня... В якусь мить закінчив ще одну стрічку і проявив її... Не сподобалось. Найгірші знімки викинув... те що покраще висушив... Витяг напівпорожню картонну коробку, щоб покласти їх туди і ледь не здурів. Всі фотографії покрутилися, позлипалися і пожовкли...
* * *
Ми вийшли на центральну площу. Справа стояв театр, зліва ще одна алея. Жінка невпевнено дивилася на воскові фігури навколо... Потім дивно розсміялася і кинулася бігти по площі, збавиючи нерухомі тіла з ніг, кружляючи у божевільному танці...
— Вільна!
Кричала вона і сміялася...
— ВІЛЬНА ВІД УСЬГО!!!
Фігури, немов пластикові манекени, не звертали на неї уваги... А вона танцювала... В якусь мить зламала каблук у своїх дорогих туфлях і впала. Махнула мені рукою і усміхалася, немов хотіла щоб я також раділа... А потім зникла в дрібних вогняних іскрах...
Ноги піді мною підкосилися...Опустилася на асфальт...
Я раптом зрозуміла, що гнітило мене після її появи... Це я вбила її... штовхнувши її фігуру під колеса...
Сумно...
Я знову залишилася сама... Рухома думка серед десятків застиглих...
Болюче опираючись на долоні, піднялася... Пішла в ліво... ще однією алеєю з скляними фонтанами води...
* * *
Розклавши знімки по підлозі— дивився, що з них вже не можливо буде врятувати. Погляд метався то до одного, то до іншого... Деякі з них встигли зацвисти... деякі полізти зображенням... Фотографії, що зі злості кинув сюди вологими спортилися остаточно і він шпурнув їх у металеве відро.
З нього виривалися пелюстки полум’я. А власник з застиглим серцем все більше кидав туди знімків. Спалюючи їх назавжди... В кінці-кінців, розгнівавшись, почав згрібати з підлоги вогкі фотографії і забивати ними палаюче відро... Їдкий дим сизими плямами підіймався до стелі... стелився стінами у пошуках прочиненого вікна...
В якусь мить зупинився дивлячись на свої палаючі творіння... Побачив щось, від чого не зміг відвести погляд.
Вихопив з вогню останню, нез’їджену вогняною спекою, фотографію... Збив вогники з її країв... Прикипів поглядом до її пожовклого зображення...
* * *
В кінці алеї стоїть універмаг. Між ними дорога. З боку стоять дві машини. Через прочинене вікно однієї з них видно руку, що безкінечно струшує попіл з сигарети... Сизий дим підіймається у небо твердою масою...
Я йду у право... потім у ліво... потім знову кудись у невідомому напрямку. Я одна. І чомусь здається— назавжди... Підсвідомість і серце щось незбагненно кричать мені... намагаються пояснити— а я не вірю... бо знаю— я дихаю, бачу... іду.
І щоб мені не кричало злякане невблаганне серце... Щоб не пояснювала змучена пам’ять, знаю...
