НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 5962 ГОЛОСОВАТЬ!
Сьогодні він постійно дивився у її сторону, цього разу вже не приховуючи. Вона, як завжди, сиділа за маленьким кутовим, вочевидь – її улюбленим, столиком у кінці ресторану. Тьмяне світло приховувало деталі постаті дівчини, що так вабила його. Минулі рази Він старався крадькома роздивитися її, але так і не вдалося. А сьогодні, ще по дорозі до ресторану, Він вирішив, що таки перейде до більш активних дій. Зараз, прагнучи вловити погляд Дівчини, уважно вдивлявся в той куток і думав лиш про одне: ”Як підійти? З чого почати?”. Зненацька рвучко схопився з місця, так і не придумавши ніякої стратегії: „Зараз або ніколи!” - Можна біля Вас присісти? Кивок голови, який не зрозуміло що означав, чи то „присідайте”, чи то „зайнято”. Його відваги вистачило на те, щоб потрактувати відповідь на свою користь. Він сів навпроти. Вона просто подивилася Йому у вічі, спокійно, але уважно. Так, як споглядають зміну декорацій у театрі, як дивляться у дзеркало, коли чешуться зранку, як розглядають сусіда у ліфті. Пильний погляд, але байдужий, абсолютно байдужий. - Хочу з Вами познайомитися... - ... - Мене звати Віктор, а Вас? - ... „Господи! Ну що ж це таке? Як її зачепити?”. Вона дальше дивилася на нього. Дивилася мовчки, зрідка кліпаючи. І подобалася Йому все більше і більше. Він подумав, що ці волошкові очі віднині будуть Йому снитися, що не зможе жити без них, що цілував би ті оченята, цілував, цілував... - Ви не хочете зі мною говорити? - У нас нічого не вийде. Це було сказано так спокійно, що аж сіпнувся від роздратування. „Не можна ж бути такою холодною, байдужою до почуттів інших!” - Чому Ви так говорите? - ... Наступної миті Він посоромився свого спалаху. „Все таки заговорила, ще не все втрачено”, - подумав, стримуючи емоції на обличчі. „Так пристально дивиться, напевно, помітила, що я розізлився. От біда!”. На цей момент часу Він вже встиг розгледіти щуплу дівочу фігуру з невеличкими округлостями, Помітив і маленький риженький пушок на тендітній шийці, що так звабливо золотився у єдиному сонячному промінчику, який чудом опинився у цьому кутку залу. Вона була наче з дитинства, Принцеса із бабусиної казки, про яку давно знав, але тільки тепер зустрів. І саме Її Він чекав, і Вона теж дожидала Його. Лиш тонкі уста Її руйнували все. Вони відштовхували Його своєю незворушністю, хоча не можна сказати, що були, наче крига холодна, чи зверхні або ж скептичні. Ні, ні. Спокій, як у Всесвіті, німа тиша, без емоцій, без життя. Це вражало, дивувало, манило таємничістю, заставляло метушитися, шукати пояснень. „Придумав, я скажу...” Не встиг. Очі Її вперше відірвалися від Нього. Усмішка, тепла, сонячна, як той пушок, торкнулася Її уст. Погляд зринув угору. Йому здалося, що позаду виріс велетень, який прийшов забрати Принцесу. - Вибачте, юначе. Нам пора. Чоловік підхопив на руки дівчину і пересадив у візок, який стояв біля нього. Все сталося так швидко, що ніхто в барі не звернув на них увагу. А може не обернулися, бо відбувалося це не вперше. Хто зна. - Ходімо донечко. Статечний сивий чоловік із молодою дівчиною на візку тихо покинули бар, ледь зачепивши Його коліщатком.
