НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 4922 ГОЛОСОВАТЬ!
Красиве життя.
Всі мріють про красиве життя. У кожного своє уявлення про нього. Всі його прагнуть. Але не кожному щастить його досягти.
А от Василю Дмитровичу, якого всі називали Митровичем, пощастило. До красивого життя лишилося трішечки. Він вже стояв перед прозорими скляними дверима, які навіть відчиняти не треба, бо самі відчиняються, лише підійди.
Митрович знав, що сьогодні вони впустять його не просто до магазину, а до мрії, до нового життя. Але замість того, щоб ввійти – закляк. Дихав уривчасто. В роті пересохло. Нервове напруження зробило тіло важким, і особливо - ноги. Він поглянув на своє взуття. Черевики були чисті, бо день видався теплим. То якби дощ, то привіз би він до цього міста багнючки з свого села, а сьогодні добре. Сухо і тепло. Навіть жарко, як для осені. Митрович розстебнув комір сірої куртки, крутонув головою так, що хруснули шийні хребці, і міцніше стискаючи ручку оцинкованої цеберки рушив вперед.
Приємний прохолодний аромат нових речей залоскотав у носі. Від хвилювання очі перестали бачити. Та він стільки разів бував у цьому магазині, що навіть у повній темряві знайшов би потрібний відділ. За мить він опинився навпроти своєї мрії. Вона вабила до себе. М’яко сріблясто сяяла. Він прямо фізично відчував, що вони стають одним цілим. В кінчиках пальців закололо бажання торкнутися її, але цей майже інтимний момент порушив продавець-консультант:
- Вас щось цікавить? Чим можу допомогти?
- М-м-м...
Митрович був такий схвильований, що не міг нічого вимовити.
А молоденький хлопчина продавець почав хмурити брови. Йму цей клієнт явно був не до вподоби. Великий, широкоплечий, бідно вдягнений з цеберкою в руках ставши біля досить дорогого товару, він викликав підозри.
- Що ви хотіли? – чітко вимовляючи слова сказав продавець, і затулив собою товар.
Митровичу здалося, наче його мрію хочуть у нього відібрати. Хоча розумів, що ще нічого не купив, і ще нічого йому не належить. Тож зібравши докупи всю свою сміливість випалив:
- Телевізор. Розкажіть, будь ласка, про цю модель.
Продавець на мить замешкався. Хотів щось заперечити, та начепив на себе привітливу посмішку і почав сипати не то характеристиками не то похвалами моделі.
- О, це плазмовий телевізор. Діагональ 61 дюйм. Оптимізація зображення. TV- тюнер. Підтримує PAL, SECAM, NTSC. Звук – стерео. Акустична система два динаміка....
Слова продавця абсолютно ні про що не казали Митровичу. Він їх просто не чув. Дивився довірливими очима і чекав, коли той скаже про ціну.
- Всього п’ятдесят чотири тисячі. Ну, Ви готові його придбати?- наче в якомусь шоу заманливо прямо таки проспівав продавець.
- Да.
Посмішка продавця згасла. Він закліпав очима:
- А-а-а... Е-е-е.. В кредит?
- Ні. Готівкою.
І Митрович ворухнув цеберкою, яку тримав у руках.
Продавець почухав потилицю:
- Ну, то я випишу Вам чек. Проплатите його на касі. Можете замовити доставку. По місту безкоштовно. За – залежно від кілометражу.
- Та ні, я якось на таксі. Так кому віддавати гроші?
На касі сиділа молоденька дівчина. Вона щось довго набирала на компьютері, повільно клацаючи двома пальчиками. Митрович дістав з цеберки п’ятдесят чотири пачки грошей. В кожній по тисячі. Деякі пачки були перемотані банківськими паперовими стрічками з штампами, датами і підписами. Касир їх уважно передивлялася: чи не пошкоджені стрічки, а деякі пачки Митрович сам робив і обмотав проволокою. Ці вона перераховувала. Виходило довго. Йому чомусь було ніяково. Не знав, куди себе діти. Куди сховати очі. Зараз ці купюри були якимись безглуздими. Навіть смішно стало, як він тремтів над ними, коли збирав. А збирав цілих п’ять років. Живе давно сам. Дружина кинула, втекла до іншого. Син виріс. З батьком не дуже родичається. Час від часу виплачує синівський борг грошовими переказами. А йому і самому добре. В селі. Город-земелька в десять соток годує. Вода в колодязі. Платить лише за світло. Хатка маленька - взимку і одними дровами натопити можна, які теж даром можна знайти. Алкоголю не вживає, куриво теж не терпить, і, маючи сильне велике тіло, все життя працював вантажником у різних місцях. Заробляти гроші було легко, з дитинства звик працювати, важко було їх не витратити. Особливо у свята. Всі навколо святкують, веселяться. Та не задарма ці веселощі. І Митровичу так хотілося, особливо на новорічне свято, купити величезного торта, бананів і апельсинів. Але святкові столи він твердо викреслив зі свого життя – дорого. Ще не час святкувати. Тоді був не час. А сьогодні...
Все було наче уві сні. Митрович розвеселився. Купив поп-корн. Визвав таксі. Молодим хлопцям, що допомагали вантажити телевізор, розказував секрети професійного вантажника. З таксистом шуткував. Згадували радянське кіно, артистів. Обговорювали улюблені програми.
Тепер він дома. Один. Телевізор поставили посередині кімнати. Митрович почав розпаковувати. Чи то від радості досягнутої мети, чи то від пахощів пінопласту і нової пластмаси паморочилося в голові. Ну ось, звільнив його. З ласкою поглянув. В магазині він здавався великим, а в його хатці - просто величезним. Митрович милувався. Красень! Сходив помив руки і взявся його налаштовувати, підключати. Скоро хата наповнилася гучними звуками і яскравими, кольоровими мерехтіннями сучасного телебачення.
Митрович сидів на підлозі. Однією рукою брав солодкий поп-корн, а другою клацав пультом. Всі світи, які демонстрував йому величезний екран, йому подобались, але на жодному він не міг зупинитись. Просто не міг зконцентруватись, і бездумно клацав з одного каналу на інший. Оце життя! Красиве життя! Який смачний поп-корн! Які яскраві кольори! Який великий екран! Скільки краси!
* * *
Микола Васильович давно не був у рідному селі. І якби не дружина Валентина, що йшла поряд, то так би і не приїхав. Своє село він не любив. На матір образився, вона його кинула з батьком, а сама втекла з якимсь пройдисвітом кудись до Казахстану. Батька не розумів. А чесно, так заздрив. Батько був велетнем. Сильним, м’язистим. Любив показати міць свого тіла.
А з Миколою природа пожартувала. Він був маленький і худенький. Що тільки він не робив, а м’язи виростити так і не зміг. Мабуть, всю силу природа віддала мозку. Бо завдяки своєму розуму він у свій тридцять один рік був досить успішним підприємцем. Втім, якби не Валентина, не було б ніякого підприємництва.Так, Валентина. Саме завдяки їй тепер він Микола Васильович. І саме завдяки їй тепер він знову тут, звідки ті-і-ікав.
- Ну, як, подобаються сільські пейзажі?
- Невже тобі анітрішки не шкода за батьком?
- Навіть якщо шкода, то що з того? Все одно його вже поховали. А ділити його сільську халупу нікому. Так ото на кладовищі посидіти.
- Невже ти такий безжальний? Невже ти нікого не любиш?
- Чому? Люблю. Тебе люблю. І мені дуже шкода твоїх ніг, які місять цю багнюку. Після дощів тут завжди так. Ну нічого - потерпи трішечки, скоро прийдемо.
- А я і не скаржилась.
- Не вистачало, щоб спробувала. Ти ж сама змусила мене їхати автобусами, замість того, щоб взяти машину.
Микола зрозумів, що в такій ситуації треба бути хоч трішки засмученим. І він почав викликати в собі сум, накручувати біль втрати. Уявляв батьківську хату. Порожню. Чомусь виділися похилені дерев’яні паркани, високі бур’яни на подвір’ї, вікна забиті дошками, і великий покритий іржею замок на дверях.
Але все виявилося зовсім не таким. Паркани стояли рівно. Двір був без жодних слідів рослинності, на вікнах висіли білі-білі фіранки, а двері в хату взагалі були відчинені. Все зовсім не відповідало тому, що тут ніхто не живе. Особливо пахощі борщу, які першими зустріли гостей.
- Тату? – автоматично запитав Микола .
- Ой, - почувся старий жіночий голос і дзенькіт алюмінієвоої ложки, що випала.
В хаті куховарила сусідка баба Ліда. Її розгубленість тривала недовго, і скоро на Миколу і Валю посипалася її розповідь.
- Ой голубочки мої, чаєняточка! Ой як добре, що ви приїхали.
Тут таке сталося. Вже ж нема Митровича. Нема твого таточка. Поховали. А я ж його обмивала. Такий красень. Молодий здоровий. 52 рочки усього. Ще жити і жити. А він... Таке відчебучив - і вмер. А я тепер спокою не маю.
Микола з Валею переглянулися. Микола кашлянув:
- Здрастуйте, бабо Лідо.
- Здрастуйте, зозульки мої, здрастуйте. Ви вже вибачте, що я тут хазяйную. Та вже дуже боюся, що вкрадуть. Я спочатку навідувалася, дивилася. Та хіба за нашими людьми вслідиш. От і вирішила перебратися. Мій Петро дома, а я тут. Я нічого не чіпала. Тільки в хаті побілила.
- А що могли вкрасти? - поцікавилася Валентина.
- Як що? Телевізор! Митрович же телевізора купив. Все село здивував. Ми ж чекали, чекали поки покличе в гості, щоб похвалитися обновою. А він ні. Ну то ми самі пришли. А він лежить. Телевізор працює, а він щасливий такий, усміхнений і... і... мертвий. Вас кликали, а Ви не приїхали. Ну, ми й поховали. Я обід готувала. Пом’янули. А телевізор то дорогий. Вкрасти можуть. А він же, як єдиному нащадкові, Вам належить. От я його і охороняла.
Баба Ліда зняла простирадло, яким був накритий телевізор, і Микола з Валентиною ахнули.
- Ого велетень! Скільки ж він коштує!
- Кажуть, 54 тисячі.
В хаті стало тихо-тихо. Лише один борщ голосно булькав.
Баба Ліда побігла, щоб зняти, бо перевариться.
Блідий Микола вийшов на вулицю. В горлі застряг комок. Зараз він відчув весь тягар втрати. Зараз йому було по-справжньому шкода батька. Сів на пеньок від спиляної акації. Відчув на плечі руку Валентини, стис її своєю, і прошепотів:
- Я ненавиджу телебачення. Це зброя. Страшніша від атомної бомби. Телебачення програмує, зомбує, паралізує людину. Воно відбирає реальне життя, приковує до екрану, сильно приковує, настільки, що не можеш відірватися. І що там показують? Які цінності формують? Нас запевняють, що криваві вбивства – це нормально. Нам нав’язують шалений нелюдський ритм життя. З нас роблять зомбі. Навіть найсильніша психіка не може протистояти телебаченню. Єдиний спосіб врятуватись - не те що не вмикати телевізор, а взагалі його не мати.
Я хочу ЖИТИ, хочу мислити, мати СВОЮ думку, я хочу, щоб мої почуття були моїми реальними почуттями, а не тінню зпрощенних, надто зпрощенних почуттів не існуючих героїв. Телебачення – то примітив, липкий бруд, викривлена реальність.
А для батька то була цінність. Скільки ж він збирав ті гроші. Якою радістю було для нього придбання такого...мотлоху.
- Просто він був з іншого покоління. Зі своїми уявленнями про щастя.
- Ти не проти, якщо я подарую того велетня бабі Ліді? Я думаю, вона заслужила.
- Звісно, ні. Ти ж знаєш, що я люблю театри і бібліотеки більше за серіали. Ну, ходім покуштуємо борщу. Я бачу, баба Ліда вже й стопки поставила з чимось біленьким. Традиції...
* * *
А телевізор баба Ліда не взяла. Сказала, що не впорається з такою сучасною технікою. Тож потрапив він на радість всього села до сільського клубу.
