НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 4748 ГОЛОСОВАТЬ!
Хвороба.
Я ніколи не читав „Маленького принца”. Хоча я старанно виконував всі домашні завдання, і читав все, що задавали по літературі. Але коли вчили „Маленького принца”, я хворів. Я пропустив цей матеріал, та цього ніхто не помітив. Вчителька наставила мені „законних” п’ятірок, мені допомогла моя репутація старанного відмінника. Один я знав, що не читав. Але мені було страшно в цьому зізнатися. Подумки я пообіцяв собі, що колись, як буде час, я прочитаю його. Та так і не прочитав. Але завжди пам’ятаю, що повинен його прочитати. І все-таки в моїй уяві є образ Маленького Принца. Можливо обговорювання цієї книги, що велися на уроках, допомогли його скласти, а може це власна фантазія, і цей образ зовсім далекий від тієї книжки. Але Маленький принц... Я заплющую очі і десь у правому верхньому кутку своєї уяви бачу космічний простір, малесеньку планетку, яка чомусь схожа на дірчастий круглий сир, а на ній, як на м’ячі сидить Маленький Принц. Це хлопчина років десяти, з блакитними очима і золотавим сяючим волоссям. Він посміхається і пустотливо чибиряє ногами. Я частенько бачив цей образ, і щоразу із соромом згадував, що треба все-таки його прочитати, і поспіхом відганяв від себе це видіння. Але не сьогодні. Сьогодні дивлячись на цього хлопчину, я зовсім не думав про непрочитану книжку, я хотів, дуже хотів, щоб він поговорив зі мною. Я розглядав його. Я чомусь завжди бачив його в білій довгій сорочці підперезаного мотузкою, і босоніж. Але в цей раз він був не такий, як завше. Іншою була його посмішка. Мені здалося що він не посміхається, а насміхається з мене. Я уважніше вдивився в нього, і раптом почув: - Ну і для чого ти хочеш поглянути їй в очі? І з чого ти взяв, що це саме вона, а не він? Я здригнувся і озирнувся навколо. Позаду нікого не було. Автобус був майже порожній, всього три пасажири. Зрозуміло, що ніхто нічого не говорив. Я трішки заспокоївся. Спробував зручніше вмоститись на сидинні. Глибоко зітхнувши заплющив очі. Мій внутрішній зір знову потягло у правий верхній куток , де чибиряв босими ногами Маленький Принц. - Дивний ти. То хочеш поговорити, то лякаєшся. Я подумки йому відповів: - Я знаю, що тебе нема. Ти моя уява, я сам. Але... - Звісно, уява. Нікому про мене не розповідай, а то ... Ну давай, говори. Про що ти хотів поговорити? - Ну ти ж знаєш, про ЦЕ. - Еге ж, з ким іще ти можеш про ЦЕ розмовляти, як не зі мною. Ну,запитуй. Відповім на всі питання. Я сьогодні мудрий. Я відчув, що мої губи пересохли. Чомусь розсміявся. Зробив це мабуть надто голосно, бо на мене поглянули. Я хотів, хотів продовжити цю гру,вірніше розмову, але розумів, що в автобусі вже не зможу. Розплатився і вийшов на наступній зупинці. Недалеко був парк. Я вмостився під каштаном. Знову заплющив очі і поглянув на Маленького Принца. Він показав мені язика і я почув веселий дитячий сміх. Його вигляд був абсолютно несерйозний, проте я довірливо йому сказав: - Добре. Давай продовжемо розмову. Я не знаю, що робити. Допоможи мені... Маленький Принц не дослухав: - Ну да, ну да ми ж такі біднесенькі, такі нещасні... А як добре все починалось, а тепер кінець. Ка-та-стро-фа. Не переймайся! На допомогу приходить Маленький Принц. Хочеш сиру? - Ні. - І правильно. Бо в мене його нема. А ти знаєш, що ти вже місяць їздиш різними маршрутами, в пошуках того не знаю чого? - Я впевнений, що впізнаю її. Я хочу поглянути їй в очі. - Ах як романтично! Ти – бовдур! По-перше це могла бути не вона, а він. По-друге це не обов’язково могло статися в автобусі, а може в перукарні. По-третє ну і якщо знайдеш, ну подивишся в ті оченята, ну трішки полегша, ну і що?! Що ти зробиш? Що далі? - Не знаю. Просто ... Просто у мене не було, абсолютно не було можливостей підчепити ЦЕ. Я не те що не колюся, я навіть не п’ю і не курю. На дискотеки не ходив. Дівчина... Ти ж знаєш, це моя дружина. Ми були разом разів п’ять, ну, шість. Вона одразу завагітніла. А в жіночій консультації... І вона... І я... Ми... Віл-інфіковані. В моїх думках настала тиша. Але Маленький Принц і не думав її довго підтримувати: -Це, звісно, трагедія. Хоча не така вже й трагічна. - Тобі легко казати. - Нічого не легко. Знаєш як важко донести здоровий глузд до того, кому він не потрібен. Ну, Віл, ну, і що з того? Тобі що сказали, що ти помер? Це може перерости в СНІД через десять, а то і через двадцять років. А це все таки багато часу. Можна встигти пожити. І зробити щось набагато корисніше, ніж їздити в автобусах в пошуках тої, хто на твою думку тебе інфікував. - Корисніше? Я хочу поговорити з нею. Я знаю, що вона зла на людей, бо вони здорові, а вона ні. Я знаю, що вона боїться смерті, я знаю, що вона інфіковує через подряпини у переповнених автобусах, і я був не останній. Я хочу щоб вона припинила це. - Ну, якшо ти володієш гіпнозом, то можеш шукати її очі. Можливо змусиш її припинити свою діяльність. Але спочатку раджу тобі потренуватися на оцій бабусі. - Якій бабусі? - А ти подивись. Бачиш іде старенька бабуся. Тихенько спльовує. І не думай, що вона родичка верблюдам. У неї туберкульоз. Дивись плюнула на монетку, і кинула на асфальт. Ненароком загубила? Мені стало важко дихати. Я кліпав очима. Недалеко і справді була бабуся, яка тихенько плювалася. І монетку я побачив. Невже Маленький Принц правий, і в неї туберкульоз? Але як це може бути? Маленький Принц – це моя уява. Я був з заплющеними очима. Як я міг взнати, що недалеко від мене... Я не додумав, бо почув: - Хитруєш? Намагаєшся відхилитися від головного, точніше кажучи втекти. Тікай. Мені що? Я просто твоя уява. Хотів поглянути в очі? Хотів переконати не робити зле? Так вперед! - Не можу. У мене немає доказів, що вона хвора. І вона така... - Яка? - Вона мене не буде слухати. - Молодець. Правильно. А знаєш чому? Тому що їй плювати на чиїсь слова. В неї інша система цінностей. Шкода, що не поглянув їй в очі, то б побачив, що вони скляні. Вона сліпа. Духовно сліпа. Її свідомість обмежена. Вона знає лише свою правду. А її правда – це злість і руйнування. Вона боїться смерті, та насправді давно вже померла. Шукай живих. Може б тобі прислухатися до порад психолога, і знайти таких як ти. Ти сильний. Ти можеш знайти допомогу в собі, а вони ні. От і спробуй допомогти їм, тим, хто хоче жити, а не таким, як ця бабуся. - Хоче жити?! Що ж це за життя, коли кожну секунду знаєш, що можеш вмерти навіть від грипу? - Да. Хвилини очикування поцілунку завжди смачніші, ніж сам поцілунок. - До чого тут поцілунки? - А до того, що загроза смерті, лише загроза, набагато страшніша ніж сама смерть. І чого ти вчепився до довжини життя? Невже всі навколо безсмертні, чи принаймі всі знають, що житимуть стабільно триста років. Ніхто не знає, скільки йому відведено, і коли станеться той перехід у потойбічний світ. Кажу тобі, що довжина твого життя не має значення. А от про якість слід подумати. - Якість, - перекривив я чи то Маленького Принца, чи то самого себе, - Я думав, що буду здоровим і щасливим. Матиму гарну освіту, гарну роботу, дружину, сім’ю... - Тобі знову захотілося постраждати? Якість життя людини залежить лише від самої людини. Від її ставлення до життя. Ти думаєш, що всі навколо здорові? А зайди до найближчої аптеки. Невже ті у кого хворе серце, чи шлунок, чи печінка не мають загрози смерті, чи живуть легко і красиво? Є хвороби престижні, а є ні. І твоя не престижна. В грудях щось стислося. Маленький Принц мене перестав цікавити. Він щось іще говорив, але я вже не слухав. Я згадав дружину. Їй же скоро народжувати. Коли виходив з дому, не взяв, мобілку. Не хотів, щоб мене хтось турбував, а зараз пошкодував, що не взяв. Я мчав додому. Квартира була порожня. Все розкидано. Значить її забрали. А коли? А куди? Маленький Принц був правий, я дійсно бовдур! Шукав очі не знаю кого, а тим часом мав би дивитися в очі дружині. Як вона? Раптом почулася якась мелодія. Знайома мелодія. Коротенька. Та це ж СМС. Я миттю розшукав свого мобільника. 43 неприйнятих виклики. Ну! „ Я народила. О 18. 07. Хлопчик. Вага 2 800. Лікарі кажуть ВІН ЗДОРОВИЙ!”
