DIARY OF LOOSER (простите за ненормативную лексику)
НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 10158 ГОЛОСОВАТЬ!
DIARY OF LOOSER
01.07.07\02:16...\ Такі старі. Потріскані і майже всюди надщерблені. Облизані вітром, розплавлені дощем. Руйнація та ерозія. Як красиво! Мабуть, цими сходами вже давно ніхто не ходив.
Далеко від стада перехожих, у вузьких міських провулках, так солодко віднайти шматочок з’їденої часом плоті будинку, такого... вишукано занедбаного.
Бля, ще б крок і валятися мені зі зламаною шиєю десь в самій сраці. А може, то був би непоганий кінець. Заходити в середину – ніби розгортати величезний том часопису історії чиїхось життів. Необачними рухами та надмірною неуважністю можна розбудити привидів трухлявих прокороїджених балок, які просто мріють розчавити голову випадковому гостеві, або полтергейсти прогнившої, зламаної підлоги зламають і моє життя. Стіни, стеля, подекуди обпалені, пил, бруд, деякі меблі. Посиджу в цьому шикарному кріслі з виглядом розумної людини. Пахне сирістю і блаженним, таким щирим, спокоєм.
О! Ніхєра собі! Ще один вчасний трофей. – Серед уламків валяється подерта в хлам книжечка. Дитячі казки на російській. Заберу. Буде з чого дізнатись про їх існування.
Які звабливі ці постапокаліптичні марева та розсипаючіся стіни забутого кимсь буття. Треба все сфотографувати. Ще один до колекції.
03.07.07\00:24...\ Навіщо примушувати себе до чогось прагнути? Невже взагалі варто чогось досягати, якщо все одно неможливо вирватися за рамки сююспільсььтва? Фарс. Гівно собаче. Є сенс застигнути в краплині янтарю, як це роблять розумні комахи, і пережити всі довбані проблеми в святому анабіозі. Пофіг, що це навічно. Прикинутись шлангом. Плисти за течією, де є така риба, що все лайно проковтне за тебе. І заєбісь.
Твою мать. Чай знову холодний. Як у мертвого повіки. Нема бажання виповзати на вулицю. Нічого нового. Тільки знову з усіх сторін шумний натовп качок, які сновигають по порепаному асфальті і каркають в пустоту.
Я втикаю кожного дня в свій чудовий монітор, пишу у свій чудовий щоденник всяку хуйню, не прагну жити, не поспішаю вмерти, ні про що не думаю, якщо брати глобально. Я – споживач. Це тупо. Все життя так от тупимо, в сраку засовуючи справжні почуття і прагнення. Гарнюньо, блін. Підсмажити яєчню? Не жерти півтора дні нереально.
Нема кому дарувати подарунків. Таких, знаєш, справжніх. Нема кому відсилати листи, лише писати і викидати в смітник після завершальної крапки. І до ранку шлятися містом, шукаючи сенсу для ще одного дня, який почався.
Нє, я не фаталізую. Мені тупо однаково.
Доброго ранку.
04.07.07\00:00...\ Дуже паршива пора року. Літо. Жарко. Ліпить в очі. Яскраво і безбарвно водночас. Смердючий людський піт, смердючі асфальтовані спітнілі дороги, загаджені вулиці, голі тьолки, накачані бритоголові мавпи... понаєхалі!
А мені б дочекатись осені. Коли природа вже збирається у відпустку, і кава з цигаркою на холодному балконі смакує гіркуватим дощем в’язкого присмерку.
Спати важко. Або навіть ніколи. Мій чарівний монітор всмоктав мої мізки. Хочеться демонстративно наплювати на стереотипи і з широко розплющеними очима голяка прогулятись по центральній вулиці. Цікаво, як би це прокоментували санітари з дурки? Їм би сподобалось.
Хто його знає. Я ж вже 3 дні не виходжу на вулицю. Мені і тут просто замєчатєльно. Ніхто не лізе зі своїм нещирим “А чого ти грузишся?”.
Що я розумію в існуванні homosapiensa? Крім піти пожерти і смачно посрати після цього. Банальна правда. Як і те, що я боюсь довіряти людям. Вони завжди плюнуть при нагоді тобі в спину. Бувало. Хоча, можливо, мені не траплялись люди.
Якщо закінчиться цей коматоз, обіцяю спробувати зустріти світанок так, як колись. І повірити в життя. Параліч нижніх кінцівок? А, мабуть, пора підняти сраку із стільця. Вже 6-ту годину втикаю в білу коробку і клацаю по кнопкам. Це хворобливе уявлення про розваги. В аськє є з ким поговорити. Ілюзія реального світу з широкими можливостями і хронічним запаленням очей. Перетворююсь на амебу-туфельку. Довбоєбізм. Хочеться свіжого повітря для душі.
06.07.07\04:29...\ Гламурні посмішки з обкладинок журналів. Пророкують щасливе майбутнє. Галіматья це все! Срана. Волочившись ввечері вулицею, знову звертаю увагу на вікна багатоповерхівок, які перемикають світло заштореними руками, затуляючи так недоречно чиїсь примітивні любовні сцени із мінливого задихання прикрасами тіл. Перемикання каналів порожнечі.
Бентежне намагання розбудити себе від важкого оціпеніння непевним порухом серця у відчинене небо... Окреслені темними колами очі дивляться завірюху днів, давно загубивши сенс. Роздратування власною недоречністю в цій хуйовій системі координат. Нічого не вийде. Завтра буде такий самий початок, як і сотні до нього. Мене ніхто не почує, хіба що втомлені ліхтарі, що проростають крізь розчахнуту землю.
Якнайдовше дивитись в стелю. Липка огида до себе, такої нікчемної безсилої істоти, до світу, який виплюнув все блювотиння прямо в очі, капає на лоба, стікає зі стін, лягаючи поруч, в моє ліжко. Тихе дихання і хиже безсоння. Скажеш, якщо я не помічу, коли звихнусь остаточно. Якнайдовше дивитись у стелю.
07.07.07\23:48...\ Мого довбаного мозку вистачає лише на продукування безглуздих ідей, які ну ніяк не реалізуються. Приходила Оля. Якийсь зморений був секс. І помітно нецікавий, як на мене. Ніякий. З Танькою був кращий. Хоча місяць тому Сергій показав клас. Ото був секс. Один раз, нажаль. Десь трапилось почути, що якщо цього діла давно нема, то до нього або втрачається інтерес, або ж перетворюєшся на локального маніяка-гвалтівника. Мене зачислено до першої категорії. Піду по чай, поки ще хоч його хочеться.
Крихти опалених пальців поволі збираються в химерну фігурку, яка висить на стіні. Ліплене обличчя промовляє ніжно, аж до самого серця, яке ще вірить в сни. А вони – то єдина реальність, яку можна зробити до краплинки своєю. Нікого туди не пускати, встановити виключно свої правила і систему сигналізації. І, можливо, впізнати на смак радість. Хоч ту, що наснилась.
Ненавиджу день. Малюй мені морозні малюнки на повіках чорними фарбами. Можна землею, але ні в якому разі не сонячним пилом. Він липне до шкіри, лишаючи болючі опіки і гидотний запах у роті. Я не їстиму твого сонця. Чого тобі взагалі треба в моєму житті? Де тебе носило років 5 назад? Чому саме зараз? Здається, я не потребую будь-чиєї любові.
Постійно починається з весни. Те блідо-рожеве прокляття, той пелюстковий цвіт. Він і вітер зробив солодким. Мені до вподоби гіркий колір вітру. Не пиши мені в аську нічого. Не хочу знати, хто ти. Просто залиш. Я хочу і далі споглядати своїх химер між солом’яними долонями часу, що так швидко згорає. Знаєш, я боюся червивих яблук.
09.07.07\03:06...\ Довелось перечепитися і впасти кілька разів, поки дійти до пекла, яке здалеку здалось небом. Моїми крилами вже давно витерло підлогу суспільство, а мріями помило громадський сральник. Тому вкотре повторюю тобі, що маю не тільки зелену параною, а до всього нікому не дозволю ворушити висохлий бур’ян моєї душі. Там порожньо, чуєш? Я роблю вигляд? Ніхрєна! Нащо ти вбиваєш свої слова мені в пріват по чату, нащо пишеш такі дивні листи в срану цю, блядь, довбану аську? Я від тебе швидко втомлююсь, бо заставляєш паритись, роздягати свої думки, відкривати очі і дивитись у вікно.
Так, я знов не виходжу на вулицю. І не дочекаєшся. В мене розвинулась манія переслідування : вчора довелось іти за хавчеком, а додому бігти, бо за мною вчепилось стадо темно-синіх плюшевих слонів. Вони всюди. Вони заполонили планету.
Прострілене навиліт око білого дельфіна. Він не пливе, його викинуло на берег. Краса вмираючої істоти не з мого світу. Пробач, хотілося намалювати щось позитивне, а вийшло як завжди. Не проси мене більше ні про що. Нічого не вмію. Хіба що – заварювати чай.
Мармурові видовища на тонкому твоєму тілі. Росою на віях місячні райдуги. Знову сходи в провалля і твій голос знизу : “Я буду чекати...” Нема чого чекати. Не змушуй мене думати про тебе. Ні, фотку не висилай. НАААААААШО???? Забудь. Я зміню адреси, паролі, все, щоб до тебе дійшло – мені страшно, боляче, нема віри в майбутнє. Мене нема. Лише глюки твого приставучого сприйняття. Вікно відчинене. Лети нахєр звідси, забуваючи дорогу назад. Просто ніхто ніколи не намагався воскресити з мертвих ні моє тіло, ні серце. Довелось звикнути існувати так. Я думаю, зрозумієш те, що тобі зовсім не потрібно валити собі на плечі чиєсь гівняне життя, волочачи мене десь позаду. Чи ти є одна з тих риб, які все лайно жеруть за потопаючого? Во і’мя хер знає яких сподівань.
Грає Deform “Зарази меня жизнью” Думаєш, зможеш???...
12.07.07\00:44...\ З моменту, як тобі заманулось постукатись у розбите вікно моєї дійсності, пройшло вкрай мало часу. Хоча час можна вимірювати і кілограмами, і почуттями, і цегляними очима, що дивляться в нікуди. Жаль, бо не ображаєшся, коли посилаю тебе в години задушливої своєї, зеленої до болю, параної. “На хворих не ображаються” – пишеш ти і говориш, що є чарівні ліки від стану повного спопеління. Маю в оте повірити, бо тобі так хочеться. Але сині волошки гойдаються від вітру, колишуть білий шум у мене в голові.
Поставити собі клізму із зоряного пилу і світитись усе життя. Так примирливо солодко ти вичавлюєш фарби на мольберт своїх долонь, малюючи знову чийсь рай.
Зажди. Ще не час мені розуміти, ростити надію, і дивитись на себе у дзеркало. А якщо ж ти обманеш, як сотні до тебе? Невизначеність – моя найхронічніша хвороба, як і довбаний страх неминучості. Ні, я не боюсь смерті. Лише тебе.
14.07.07\19:32...\
Є привід застрелитись: в мене закінчився чай, а йти по нього в магазин впадло. Піду подивлюсь фільм.
Без рота, рук і очей. А живуть якось. Дивуюсь тобі. Віднайшовши мене в країні пройобаних речей, без утоми пишеш листи, на які отримуєш короткі незв’язані речення без жодного натяку на бажання зблизити нашу відстань по осі X. Та на маю впевненості про потрібність будь-яких сумісних маніпуляцій, бо вже вкотре розбиваю себе.
Кришиться тіло під натиском штучного світла. Осінь вже скоро. Знаєш, мене залишили десь під перегорілим ліхтарем посеред холодної змоклої осені чекати до кінця. З моря погоди. І я досі там стою. Бо вже пізня пора і не видно, куди іти. І не чути кроків. Бодай чиїхось, випадкових.
Збираюсь сьогодні до ранку лазити знайомим до травинки містом. Так пробиває поїхати десь і не повернутись. Нізащо. Але моє коріння дуже міцно проросло в цей стілець, в підлогу, в комп. А гілля вп’ялося, вчепилось в стелю так, що важко повертати голову. Моє місто гарне, коли мало людей. Може, приїдеш якось.
Маю сумніви щодо того, чи зможеш оцінити моє чорно-біле життя. Це сумно.
Портрети незнайомих на розі кожної вулиці. Облапують своїми щупальцями мій мозок. Головне не сіпатись, бо можуть знищити найважливіше, те, що знайдуть в завернутих дорогою стрічкою пакуночках, на самому дні моїх зіниць. То подарунки на Різдво.
15.07.07.\03:11...\
Мені конче потрібне повітря, бо задихаюсь отрутою дійсності. Скоріше б зовсім зійти з розуму і поставити на всьому хрест, споглядаючи слайди наліпленого на тебе скла. Пожовклі сторінки життя списані до міліметру банальним, але таким влучним “FUCK!”. Вже зовсім гіркими стали горіхи твоїх зіниць. Я більше не бачу в них глибокого синього моря. Тремчу так по-дитячому, і мене підхопив вітер, поніс і не повернув, бо ти все одно не чекаєш. Тобі доводилось колись говорити “ я тебе кохаю” в пустоту? Перестрибуючи різнобарвні калюжі, поспішаю впасти в транс весняної шизофренії – мого милого натхнення, без якого не було б тут тебе. На перехресті пусто, як в лісі, згорілому до трісочки. Тому біжу, зашпорхуючись, поки вірю, що встигну. Втомлена казка, і вже майже скінчилася, вивітрилась, як непорозуміння, тому чекаю не тебе, а смерті!!!
17.07.07\21:47...\ Ага, зникло твоє відображення з мого дзеркала, з аськи, і з мене взагалі. Не знаєш чому? А я тобі розкажу! Ти найбридотніше, найпідліше створіння з отруєним серцем. Ніколи, до цього моменту, мені не думалось про здихання. Навіщо було вриватись крізь бетон мого болю, нищити мій світ, змушувати дихати, щоб через кілька днів зникнути, розчавивши мене асфальтним катком мовчання??? Де ти? Я тебе ненавиджу?..
19.07.07\06:08...\ Як швидко стікає з повік і прямує тонкими стрічками до губ твоя вчорашня правда. А що сьогодні? Я іду по центральній вулиці в найсолонішу спеку. Напружуючи всі м’язи тіла, намагаюсь почути... твою вчорашню правду. Куди дівся мій дощ, той несамовито холодний, як розбите скло в твоїй вітальні. Не вистачає. Подиху, виліпленого з білої глини. Безколірного, але запашного ніби кава з корицею.
Крізь мою втому проростають вікна, заліплені папером на зиму. Ти є десь посеред альпійських квітів, десь між весною і осінню, за виключенням літа. Десь там, де нема доріг, по яким мені іти, але не знайти слідів.
Срібні риби пливуть у задушливому повітрі міста, торкаючись ребрами моїх очей. Всі тіні в клітинку. Від людей, будинків, поглядів й дотиків. Все життя в клітинку. Систематичне і передбачуване. Так виглядає твоя вчорашня правда. Сьогодні нема в ній місця мені.
20.07.07\03:16\ Може, то просто сни. А я так хочу твоєї присутності тут, у моєму замшілому барлозі, твого терпкого на смак тіла, бездоганно вибіленого сяйвом місяця і безсовісно розкладеного на моєму ліжку.
Може, то є дивно, але маю передчуття. Ніби одного разу все вибухне к чортовій матері. І народиться нове і незбагненне...
21.07.07\05:48\ То вже пізно було. Хоча..., якихось три години тому, десь о пів на третю ночі. Моїм звичайним заняттям в цей час є топити себе в чашці опівнічного чаю, та раптом пролунав дзвінок у двері. Якось незвично, трохи моторошно. Цікавість, взявши своє, вирвала мене з оціпеніння, піднявши моє засохле тіло зі стільця і направила відчиняти. У дверному проймі посеред мороку під’їзної тиші стояв чийсь силует. Твій...
- Привіт, я до тебе.
- ...Піду...зроблю чай. Хочеш?
- Так. А де здивування? Хоч мінімальне? – на твоєму обличчі з’явилась посмішка, якої, здавалося, я ніколи не побачу в житті.
- Такий сон у мене вже був.
Ніч видалась сліпа, ми вимкнули світло, компа навіть. Лягли в холодну постіль. Такою, принаймні, вона була до тебе. Торкатися твого обличчя, плечей. Я все одно тебе боюся. Тіло, гаряче й солодке, напливло і проковтнуло мою збентежену плоть. Без слів. Кінчили разом. Твій язик облизнув моє ліве вухо.
- Добраніч. – видихнув рожевий рот, танучи в мерехтливому засинанні.
Ти спиш. Зморене створіння, що приїхало до мене з іншого світу, сопе тихенько в подушку поруч зі мною. А я не зможу заснути. Бо все так нереально, швидко, космічно, неправильно, дико, дивно, беззмістовно і красиво. Бо ТИ.
22.07.07\14:20\ Не любиш вчорашню їжу. Тому готуєш на кухні якусь фірмову яєчню. Жваво бігаєш від холодильника до плити, поперемінно нарізаючи ковбасу, перець і ще щось. Ніколи не доводилось бачити таку страву з тих пір, як в мене з’явилась власна квартира.
Поводиш себе так, ніби живеш зі мною добрих 3-4 роки. І це, чомусь, подобається моїм змореним очам.
Сьогодні маємо піти вивчати моє місто.
03:22. Може, я відчуваю щастя. Бо те, що здавалось мені 20 років буденністю, стало кольорове і не таке паскудне, як коли самостійно вилизую ці вулиці, добре напившись бридкого повітря міста. Ти зараз у моїй ванній, миєш своє тіло запашним гелем для душу з корицею. Як вийдеш, я неминуче тебе зґвалтую, оп’янівши від крапель води на твоїх стегнах. Ти розповідаєш стільки дивних речей про своє життя, що мені здається – я і не живу зовсім. Коли засинаємо в обіймах, ти лоскочеш мені руки крильми, які трохи недбало складені у тебе за спиною. Я вростаю в твої зіниці. Назавжди.
23.07.07\22:45\ Ця пісня – тобі. Ти ж бо розумієш, що час не зупинити. Хіба що на короткий момент, на пів видиху, коли, зазирнувши тобі в очі, побачу себе. Розкришиться небо натягнутим до крику звуком, твоє біле фарфорове тіло ніколи не розіб’ється. Стерегтиму пильно, тримаючи за холодну неживу долоню. Твоєю землею ступати. Твоїм вітром жити.
Твої квіти топтати. Але не любити… Ця пісня – тобі. Цей звук – наша вічність.
Ти не даєш відповідей на найбанальніші запитання, тому страшно. А що, як це все фарс, спектакль без задуму й змісту. Любове моя, чи не набридло тобі посміхатись і переводити тему в інше русло. Бля, ти мене обманюєш. Най буде так. Поки що.
Сьогодні була домашня романтика: ти, набравши повну ванну, обставивши все свічками, насипавши пелюсток і чогось пахнючого у воду, кличеш мене тихим шепотом. Стоїш голяка біля дверей кімнати, а я прикидаюсь, що сплю. Тоді підходиш, як кицька, сідаєш поруч і починаєш муркотіти, запускаючи пальці в моє волосся. Я не стримуюсь і відкриваю очі, щоб побачити тебе. А твій хижий погляд так і кричить: “Хочу!!!”, я підскакую і біжу до ванни. А ти ловиш мене, притиснувши до стіни, кусаєш за шию. Ми зачинились там. На пральну машину майже брутально перехиляєш і входиш швидко, пульсуючими рухами розповсюджуєш мед по тілу. Я вдряпуюсь нігтями в біле покриття, спітнілим обличчям шукаючи повітря. Ось і все. Ми ще довго купались у теплій воді, цілуючи одне одному пальці на ногах. Було лоскотно.
24.07.07\12:21\ Сьогодні дізнаюся, що ти будеш у мене не довго, бо треба повертатись додому, в далеке місто, до якого не дійти пішки. Я йобнусь. Так. Бо коли ти десь дінешся, я розсиплюсь на порох.
Флейта. Цукрові метелики у безголосих кишенях. А посмішка – рай. Інколи куриш у коридорі. Дразниш хвостом потойбіччя. Маленький на зріст твій страх перед смертю. Знаєш давно, що то зовсім не боляче – занурити пальці у морок. Стрибаєш по стелі вогником. Либонь не боїшся впасти.
25.07.07\14:38\ Ти – нестримний потік енергії та емоцій. Тому так важко зрозуміти, чому не полишаєш мене попри все. Якщо ти таки ангел – мусиш вилікувати від отруєних конвульсій. Якщо демон, то слід переглянути наші стосунки, бо я так не хочу більше вмирати. Набридло. Як же вправно ти смикаєш за свої ниточки... А я повторюю всі ті, вигадані тобою, рухи. Маріонетка з паперовими обпаленими крильми. Підкинувши мене вгору, чекаєш, що я полечу. Тільки от біда в тому, що є сила тяжіння для таких, як я.
Сонце настирно лізе у вікно. Довбане, невблаганне. Вкрало ще одну ніч і все швидше тулить вгору, щоб вкоротити наш з тобою час. Ти знову чаклуєш на кухні. Печеш щось смачне, бо на всю хату несе ваніллю і цукром. Апатично звисає твоя нижня білизна з краєчка стільця. Така червоно-бездоганна, кружевна, ніби поклеєна бісером квітка.
22:46. Почався дощ. Ми сиділи біля мого паскудного унівєра поруч з фонтаном, маленьким таким, але красивим, потягуючи вино з коробки. Той дощ розбивався великими краплями, лишаючи калюжі. І ти кажеш:
- Давай стрибнемо у фонтан!!!
- Що? В одязі?
- А що нам втрачати?! – і скачеш туди з шизофренічною усмішкою. Я за тобою.
Довго ми плавали і пірнали в цій неглибокій водоймі. Було справді весело. А ще здалося, що знову живу. Мокрі наскрізь, але щасливі, взявшись за руки, почовгали додому, стрибаючи в кожну зустрічну калюжу. Пам’ятаю ми стали посеред проїжджої частини і цілували одне одному очі. Похєр було на машини і на все довкола. Вже сидячи під теплою ковдрою, споглядали той дощ, поки ти , так непомітно заснувши на моєму плечі, тихенько дихаєш носом, а я, вкривши твоє тіло, до ранку сидітиму в неті, шукаючи пояснення моєму незрозумілому щастю і передчуттю смерті.
26.07.07\04:13\ Так мало і занадто швидко. Йобаний час перерізає мені повітря з кожним новим світанком. Ти поїдеш... Однак, хочеш пояснити, що це не назавжди, а на якихось 2-3 місяці.
Сьогодні були в моєму улюбленому будинку. Тобі сподобалось тут, особливо відсутність підлоги на першому поверсі. Ми залізли на дах, щоб подивитись на Буг і вечірні вогні. Та де бачено, щоб люди в нашій країні могли відпочивати так, як їм заманеться? Кончені козли з жилого будинку поруч викликали мусорів, подумавши, що ми наркомани, мабуть. Довелось в темпі злазити, вимазавшись в глині і болоті. А ще просралась моя щаслива монетка. Це дуже погано. Все обійшлось, але мій настрій був в найглибшій дупі. Срані паскуди, йоб їх мать! Як дістали ці підари з їх дебільними пред’явами. Ми помили взуття і одежу в рівчаку поруч з цим будинком і поїхали нахєр звідти. Дома ти зауважуєш, що непогана сталась пригода, бо мусора до тебе ще ніколи не дойобувалипсь. А мені так хотілось на тому даху сказати, що я тебе кохаю. Романтічєскій момент утєрян, мать його так...
Стрибаєш у ліжко і горнешся до мене, як маленьке кошеня. І я розумію, що не все так погано, відчуваючи приємний лоскіт внизу живота. Вони заводять мене з півоборота, твої дикі ніжні пестощі і я вже збираюсь проникнути в тебе, зануритись в твої глибини по самі вуха. Траханням це не назвеш, бо занадто красиві твої рухи компенсують мою незграбну хіть до твоїх розведених ніг і шовкової шкіри. А коли я втомлююсь, ти все одно мене ґвалтуєш, поки не наїсися поту і плоті. Одягнувши твою білизну, яка майже мого розміру, йду пити каву, поки ти відпочиватимеш. Знаю, що як повернусь, ти вже підеш Морфеєвими дорогами кудись дуже далеко від мене..
Спиш. Шиї дерев тягнуть сни у сліпе вікно на срібних нитках опівнічного мороку. Повільно дихає час. Ступає невпевнено, майже навпомацки, і стрибає до тебе під ковдру запорошена снігом тінь. А колись так хотілось бути нею… Мрійливий ранок відчинить двері у густе повітря дійсності. Безколірні очі. Спітнілі долоні. Згаслі зорі. А поки що – спиш.
27.07.07\16:19\ Якщо ти коли-небудь прочитаєш це все, то хоч тоді мусиш сказати правду. Ми говоримо про все, за виключенням твоїх коханців і коханок. Я ж розповідаю тобі про Таньку, про Олену. Навіть про Сашка, в якого, здавалося, закохане моє єство до кінця світу. В нього теж є крила, схожі на твої. Але то все викинуто з мого життя з моменту твоєї появи. Хочеш знати чому? – Я істота, яка не вміє зраджувати ангелам.
Тобі на мобільник хтось інколи дзвонить і ти виходиш в іншу кімнату для розмови. Нічого не питаю, бо краще обламане щастя, ніж його відсутність. Мені вистачає того, що втрачу тебе через кілька днів. Може, в буквальному сенсі.
Не дозволяєш торкатись своїх крил. Кажеш, ще не час. Сашко теж так казав, а той час так і не настав. Брешеш. Брешеш. Параноя? Та я все одно любитиму твої очі, губи, пальці на ногах і відстрижені нігті, що залишаєш на столі біля монітора.
Крім тебе нема нікого, лише ехо дзвіночків на балконі, що колишуться, пророкуючи неминучість. Знаю і те, що по приході зими ми перестаємо горіти швидко, обростаючи байдужою сірою кригою. Завмираємо, щоб прорости навесні котиками біля річки, чи березовими золотими сережками. Зима буває вічною?..
Поки гуляєш снами, малюватиму тебе на склі печатними буквами. Коли поїдеш, приклею на стелю і споглядатиму мініатюри спогадів, що мерехтітимуть, не даючи заснути. Ти мастиш волосся маслом кориці. Воно пропахло мені в душу. Другу ніч не спатиму, щоб не втратити тебе з поля зору. Дивовижна дифузія відбувається між твоїми теплими снами і мною. – Я їх бачу, але в них нема мене...
28.07.07\09:27\ Тусиш біля телевізора. Дивишся мультики. А я маю час вписати ще трошки нас сюди, щоб по твоєму від’їзді зрозуміти, чи було щастя. Зараз просто знову боляче і важко розрізняти тебе поміж предметів в квартирі.
02.56. Ходили ввечері на дитячий майданчик біля кінотеатру. Катались на гойдалках. Ти виглядаєш по-дитячому радісно, коли летиш вгору з розпатланим волоссям. А коли опинились по різні боки мосту, що хитається на цепах між двома іграшковими вежами, ти кличеш мене до себе і я йду непевними своїми кроками. А ти підскакуєш до мене, цілуючи в щоку:
- Які у тебе злякані очі! – смієшся.
- Я тебе кохаю.
- А що заважало тобі сказати це раніше?
- Голоси з минулого.
В цей вечір ми більше не розмовляли, крім двох фраз, які виринули у шоколадному мороці кімнати:
- Яку білизну мені одягнути?
- Одягни, краще, мене...
29.07.07.\01:47\
В роті тримаєш райдуги. А я маю відчепитись. Та й по всьому. І хуй з тобою. Ідеш на зустріч до якихось приїжджих, які, мать їхню, видзвонили тебе уночі, не давши нам поспати. Ти, стерво, зіскакуєш з ліжка, з моїх обіймів, застрибуєш в джинси і без будь-яких пояснень кудись ідеш з хати. Ну і вали! А я буду до ранку тіней на стінах рахувати і дрочити свій мозок думками. Найгіршими. Хто ти насправді? Чому так чиниш? Хто я для тебе? Відповідей нуль.
30.07.07\00:43\ Ти розказуєш, що то були товариші з твого міста. Не маю приводу не вірити, і вірити також. А ще маю щастя знати, що навічно зостанешся в серці осиновою занозою, болючою і гіркою, як шкірка недостиглого горіха.
Ми грали в хованки сьогодні, лишаючи меседжі з загадками по всьому місту. Ти ховаєшся вправніше. Бо хамелеон. З лабіринтами шарад в голові і попелястими крильми.
Все одно п’єш мою кров, знаючи, що до спокою мені не дожити. Не втрачай мене – чуєш?! У чорних дротах волосся розкришились пальці. Тіло із серцем не в такт. Хочеться впасти за пазуху місяцем, зігрівати тебе. І тихо світитися…
Ось знову твоє оголене тіло. Порпаєшся біля стільця в пошуках презервативів. Ти, квітка - людожер, осідлаєш мене і гойдатимешся, закинувши голову назад. А твоє чорне довге волосся спадатиме зміями з плечей, лоскотатиме мені живіт. Буду знову сподіватися, що завтра не настане.
31.07.07\07:19\ Це все твоя мова... Москва краде тебе...
Двузначность. От нее так же устаешь, как и от бессмысленного вдыхания воздуха, чтобы просто существовать.
Дельфины стонут, разрывая болью глубины холода и мрака. Миллионы шрамов на тонкой коже звезд. И озноб кончиков пальцев.
Взгляд. Снова наполнит комнату пустотой. Глотая свет электрической лампочки, прорастаем друг в друга… Посмотри мне вслед.
Гибельная сладость. Натянута струной по венам. Где-то в сердце отбивает ритм церковный колокол. Это страх неизбежного.
Бесконечно бегущие дни превращают все в пепел. И небо твоих глаз, и запах моих волос. Вечность – это Осень. Зачерпни ее ладонью…
23:54
Прикоснись ресницами к пригоревшему сердцу у меня в груди сквозь кожу дыхания. Глазами, полными отчаяния, придется смотреть на тебя, а мир будет таять… Возможность чувствовать жизнь дается лишь тем, кто не боится пройти ее испытания. Счастье, даже самое маленькое, достигается через боль. Не стоит от этого прятаться.
Подойди очень тихо сзади. Я сложу свои крылья. И влажными ладонями прикоснись к моим плечам. На дне страдания рассыпаны стразы. Немой крик из агонии горла. Воспаленные мысли и шум в голове.
32.07.07, тобто, 01.08.07\04:12\Просто скоро закінчиться...
Смакую ранок. Так, ніби оце маю зараз нарешті здохнути. Яке щастя. Ти чистиш зуби дуже самовіддано. А в мене кінчаються батарейки. Кажеш, очі мої згасли.
Ще кілька днів і догорить осіннім сполохом душа. Всі думки і мрії про тебе тягнуться століттями, залишаючись пелюстками попелу. Є такі, хто чекатиме вічно, а моя вічність повісилась, розлетілась міліардами скляних слів. А зірки ждуть, щоб жадібно проковтнути твоє тіло. Ти ніколи не станеш моєю піснею, бо вкрадене твоє серце днем у ночі, на зло мені, бо втрачаю здатність спати. Воно вирване з моїх вен, що болять і пульсують у присмерку. То є кінець подиху, майже край життя, коли виходиш в літо, а бачиш зиму.
Випала з вікна моя недолуга тінь. Вмираючи, не крикнула. А я ехом залишусь серед цього сраного світу шукати твої сіро-зелені очі.
Дволикий всесвіт чаклує над нами, сплітаючи міцно, розриваючи. Колишеться неспокій в глибині зіниць, фарбуючи небо в ранок. Струною тонкою натягнуте життя – необачно смикнеш й не стане. Довбеш, крутишся білкою в колесі, а хєр випросиш крихту ніжності з пазурів Бога.
Похапцем зриваєшся з місця і скачеш в магазин. Ні, це було вчора. Хто я? А сьогодні в моєму ліжку ти не перебуваєш. Цілу ніч бозна де, тільки мовчати і відчувати себе килимком біля порогу, об який ти, незбагненно прекрасне падло, сьогодні знову витреш ноги, відбрехавшись безглуздими реченнями. Може, послати тебе прямісінько туди, звідки припхалося ти до мене, моє щастя. Уїжджай додому, в свою Москву, бо моє й так занадто абсурдне існування перетворюється в згусток калу і крові. Знищуючи мої мрії, ступай обережніше...
02.08.07\12:45\
- Ласкаво просимо у пекло.
- Ну не ображайся. Були справи, а на дзвінок грошей не було. Пробач.
- Ти навіть таке слово знаєш... Можеш пояснити, яким чином похід в магазин за хуй знає чим зайняв півтора дні?
- Я від’їжджаю додому скоро і ми зі знайомими замовляли квитки вчора увечері, ну а потім закрутилося, довелось заночувати в готелі з ними.
- Я тебе не затримую. Хоч зараз. Флаг тобі...
- Пробач! Цього не достатньо?
- Якщо тобі потрібна була лише вписка на період перебування у Вінниці, це одне. Навіщо мене чіпати? Гіда треба було собі найняти для ознайомлення з містом, а не забирати мій час і трахати моє тіло. Мене і так з усіх сторін дістали! Затрахали мій мозок до дірок! А тут ще й ти...
23:19
Я не хочу торкатись тебе. Може, ти справді відчуваєш провину. Нікуди не йдеш сидиш навпроти і свердлиш заплаканими очима мою спину. Навіть не сподівайся. Я не торкнусь тебе більше. Єдине найдорожче, ти не обіцяло кохати м е н е. Це все через мене. Відпускаю. Без надії на повернення, з думкою, що зможу забути.
Клаустрофобічні припадки застали мене в туалеті. Здалося, що зовсім зникло повітря. Знову схопило серце. То стукається до мене паніка, шістьма руками прив’язуючи на шию камінь. Пливе човен по тихій воді. В ньому четверо: Я, Біль, Осінь і Смерть.
Коли вже міцно спиш, схиляюсь до тебе, прислухаюсь як воно там стукає. Трохи приглушено, але рівно, як годинник. Я лише на хвилинку ляжу поруч, лише на мить, щоб притулитись до грудей твоїх і запам’ятати момент, коли тобою заповнився кожен куток моєї спальні, коли мигдалеві сліпі троянди, обплітаючи стіни, рвали повіки, не залишаючи дороги назад. Невже, мій янголе, ти з’явився лише, щоб випити мене?..
