НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 7804 ГОЛОСОВАТЬ!
«Тихий вечір прийшов до нас торкнувшись ніжною прохолодою обличчя. Давид не міг заснути, щось не давало йому спокою, чи то думки про те як йдуть справи на далекому фронті, чи просто…
Важко роздумуючи він піднявся на дах своєї царської палати. Він ходив і думав про вічність, про життя, кого поставити після себе на престол. Він гублявся в думках, він так багато бажав зробити за своє життя, якщо буде звісно на те Божа воля…
Перед його поглядом розкинулось Боже місто. Велич та розкіш панувала в оливковому краї, де дітлахи бігали по вулицях, а сонце пробите мечем падало в гарячі, жовті піски. Вітер шептав товстими губами, і перебирав пальцями його волосся. Він слухав вітер, він слухав пустельний голос, який розповідав про казкові сади Едему. Рожева кров розтікалась по небові, поміж свинцевих хмар, фарбуючи постаті людей в бронзовий колір. Душно. Повітря наповнене піском та миртовими ароматами підлітав на дах жовтими трояндами, сідав біля ніг Давидових і починав грати на маленькій сопілці, дивні мелодії, яки обнімали тіло великими синіми крилами і підносили високо в небо поміж багряні хмари, над зеленими лиманами та пістрявими занавісками на базарній площі.
Час висипався з пісочних часів. Висипався, висипався…
Підійшовши до південної сторони Давид побачив молодицю, яка купалась в подвір’ї свого будинку бід старою оливкою, що своїми гілками вилазила на вулицю, через високий паркан. Вона вельми була принадна – широкі стегна, погойдувались в такт із золотистими персами, що вже налились соком. Зірви оті плоди, вони дозріли. Давид закрив очі, але не пройшло й хвилини як знову їх відкрив, занадто красивою була ота молодиця. Не гоже це. Думав Давид. Та її тіло було таке п’янке, як його найсолодші вина. Він відчув потяг, який ще ніколи не відчував.
Хто та молодиця? Хто? Потрібно буде завтра взнати. Молодиця вдяглась і зайшла в будинок, а Давид продовжував дивитись на її подвір’я. Зорі з’явились на чорному небові, і стало холодно на дахові, вкутавшись в багряницю, Давид стояв і думав.
Не вже він закохався, не вже, він знайшов нарешті, оту єдину, яку так довго шукав? Провидіння, чи ні?
Що спонукало його піднятись на дах якраз тоді коли ота загадкова молодиця купалась?
Закінчилась ніч, і наступив день, сухий вітер, залітав через вікна в палату і приносив із собою, жовтий пісок, та неймовірну, спеку. Давид сидів в себе в платі і думав про вчорашнє видіння, її тіло якраз в таку спеку принесло б йому трохи прохолоди.
До нього приходили вельможі та не міг вирішити він ніяке питання.
- що стобою о мій цар?
- не знаю Раіб, ніби в голові все перемішалось, не можу думати.
- можливо вам потрібно відпочити? Набратись сил
- як там наше військо?
- Йоаб майже дійшов до Рааба. Найбільшого амоннійського міста.
- це добре, кожна перемога підносить нашого Бога над невірними і надає сили нашій державі.
- це так, істину говориш о мій царю, дозволь тепер мені відлучитись?
- йди мій вірний друже, йди і прикрий за собою двері, бо цей пісок, що приносить вітер засипає мої килими і моє тіло…
Образи, вимисли та мрії ятрили душу його, а пісок тонким шаром засипав все навколо, навіть самого Давида. Він задзвонив в маленький срібний дзвоник і в палату ввійшли слуги.
І наказав він слугам щоб взнали хто живе в домі, де в подвір’ю росте велика маслина, що своїми гілками перелізає через паркан на дорогу, і не дає людям нормально пройти, а дітлахам робить в день прохолоду своєю тінню.
Слуги прийшли і розповіли, що в тому домі живе чарівна молодиця ( про те що вона була чарівна Давид і сам з нам), на ймення Бетсаба, що була дочкою старого Елїяма, а жінкою Гетійця Урії – Давидового воїна.
І зажурився Давид, задумався…
Тепер він знав хто викрав його спокій, хто запалив вогонь його світильника, а що далі?
Взяти її, полонити, а чи ляже вона з ним? Чи ляже? Бо не тіло лише жадаю, а і її душу!
Її!
Кидаю чашу вина в стіну, велика червона пляма розтікається по стіні! Кричу від досади і перекидую бенкетний стіл.
Заморські фрукти, та виноград падають на підлогу. Ягоди, наповнені соком немов рожеві перли розбіглись по палаті. Вони тріскались перетворюючись на просту калюжу фарби під царськими ногами! Що мені робити!
Дивно. Це все вітер який зачарував мене. Він заплутав мої думки. Викинув мене на ті жовті піски, голим лежати під спекотнім сонцем, щоб грифи шматували своїми кігтями його тіло.
Поливаючи землю червоною кров’ю. Візьму до рук я свого меча і виріжу я всіх. Всіх отих хто не дає мені жити на цьому світові. Кров’ю напою я землю, і каміння пофарбую в червоний колір.
Ні! Що це на мене прийшло! Я ж не молодик! В мене багато наложниць і ще більше жінок! Заспокойся.
Ні!
Беру в руки бронзовий меч і б’ю ним по стінах, по килимах, трощачи і розбиваючи все в кімнаті!
Вб’ю!
А пісок і далі сипався часом на підлогу.
Все виріжу! Цей проклятий пісок затуманив мені розум, не відаю що творю, але творю…»
«Бетсаба, Бетсаба, Бетсаба! Ні! Покиньте мене злі демони аваддона! Покиньте! Хоча, що таке демони? обнімаю руками голову, вином заливаю душу, та не п’яніє вона.
Думки, думки, думки. Зустрілись думки із Бетсабою в голові Давидовій і почався апокаліпсис. Думки про Бетсабу одягались в дорогі персидські шати і приходили єгипетським жрицями ізіди, сідали біля його ніг пестили його тіло, лоскотали своїми язиками, торкались його губ своїми принадами, та цілували його принади, і були ті поцілунки вельми приємні та душа ридала, наповнюючись кров’ю, та жадобою!
Думки, образи! Вони не давали спокою Давиду. Він пив вино та не було воно п’янке, він їв плоди, та не були солодкими вони, він слухав музику, та не приносила вона йому насолоди, він спав та сон не приходив до нього.
Лише видіння про неї! Лише грішні образи голим станом катували його свідомість. Слуги принесли страву, та посеред зелені лежали її соковиті перси, свіжо зрізані, з них ще не пропала рожева барва та смугастий відтінок. Руками взяв оті перси, що стікали кров’ю і кинув їх у вогонь! Геть Сатана! Геть від мене!
Він наливав вино в чашу та лише джерельна вода те купалась вона Текла до келиху. Він йде до опочивальні і відчуває на простирадлах її запах. Він пестить килим, так ніби то була жінка. А відкриє очі – марева немає, і так завжди, вона приходить дивною богинею, а зникає осипаючись в його руках букетом білих троянд.
Проходив день, за днем. Руки вже перестали слухатись Давида. Серце казало «привиди, привиди!», а розум говорив – «гріх, гріх». Та серце перемогло, і наказав наступного дня Давид своїм слугам привести до нього жінку Гетійця Урії, а якщо не захоче по волі вона йти то силою, наче злочинця нехай вони її примусять!!!
А потім, що він скаже їй, ходи до мене в ліжко? Чи ні! Ні! Ні! Вона сиділа і пряла вовну, коли завітали гості в її оселю. Спогади як ті нитки сплітались в густе мереживо що зветься любов.
- чим можу прислужити невідомим гостям? – лагідно запитала вона людей.
- о пані, ми лише слуги нашого господаря, прийшли до тебе його веління.
- Он як – задумалась Бетсабі. – скуштуйте мого вина мій чоловік сам посадив лозу і цього літка це перший її врожай.
Дякуємо вельми – вклонившись відповів один із слуг. – та чи не могли б ми сісти.
- о, звісно – і показуючи на лавку додала – ось сідайте.
- дякуємо.
Вона мовчала і мовчали слуги п’ючи вино.
- наш господар як сонце ясний! Наш Цар і повелитель Божий помазаник Давид передає тобі великий уклін та вітання та просить, щоб прийшла ти вечерком до нього.
- немов молоко течуть твої слова із вуст, та гірчать вони.
- вони солодкі о моя пані, ви в не чистий келих їх налили, візьміть інший келих великий і красивий перед яким всі вороги вклоняються та з якого сам Господь Наш п’є вино.
- та все одно воно гірчить – провадила своє молодиця – мабуть сльози попали до келехи…
- то сльози добре бо від радості вони.
- але сльози можуть бути і від жалю…
- випивши вина з до дна то пройде той жаль і залишиться лише радість та божа благодать у вашім серці.
- мені потрібно подумати.
- звісно, ми зачекаємо, ми слуги завжди терплячі.
Терплячі, терплячі. Переслідували їхні слова. Що робити? Боже молюсь я тобі не в перше, будь ласка наверни мої ноги на стежку по якій мені буде краще ступати, яка до тебе веде. Я кохаю свого чоловіка, він не мов вода без якої людина помирає посеред пісків. Але і Давида я кохаю. Він на коні в’їжджає в місто і вітер розвіває його волосся чорними хвилями. Вони немов пшеничне поле, дихає, живе своїм життям. Вона мріяла про нього, думала про нього і ось день прийшов, але не має сил на вибір – він чи він. Любі мені вони обоє, та відчуває серце, що один із них загине, але хто. Як би тепер прийшла смерть, сіла біля неї, і запитала – кого хочеш, щоб я забрала – Давида чи Урію?
Не знаю, не знаю…
- О, Боже, підкажи, підкажи, підкажи бо не знає серце кого любить, бо не знає розум, що робить – шепотіли її солодкі вуста.
Вуста, солодкі як мед а ще солодші слова які промовляють вони.
Вечір йшов Ізраїлем, запалюючи світильники в будівлях, десь далеко проносився крик ібіса, а десь спів соловейка. Він ступав своїми сандалями по припорошених вулицях Божого міста, та чи надовго воно Боже. І навіщо Йому місто як вся земля і небо належить Йому. Вечір зазирав до кожної оселі кидаю жмені темряви і сну. Які не мов краплини живого срібла розбігались по кімнатах…
Бог мовчав і не давав відповіді на одне її питання. Чим більше ми просимо тим менше дістаємо, а чи відаємо ми щось, дійсно щось… »
«І прийшла вона до нього у всій своїй красі, і воля покинула Царя і став він рабом Бетсаби а вона його Царем. Вона наказувала а він виконував. Він пригорнув її до себе. Та зазирнувши у її вічі Давид побачив рай. І говорить вона Царю: - « сьогодні я принесла безкровну жертву, я сповнила обіцянки перед Нашим Богом, постели свою постелю, Єгипетськими килимами, та Бабалонськими шовками, запавши в почивальню, дорогими маслами з Лівії та Фінікії, розлий мирр на моє тіло і пригорнись до мене як Мойсей увірував в Бога.» її слова як мед звучали в його вухах. Він з кинув з неї одяг і побачив землю обітовану, яку так прагнув віднайти. Її перси як два плоди на Божому дереві, налились солодким вином, а п’янкі вуста як фіги солодкі на смак, притягували Давида до себе. Її смугляве тіло осмалене сонцем, пекло його пальці. Своїми вустами він торкався її найпотаємніших місць, а вона як виноградна лоза обплела його тіло. О яка ж вона принадна і прутка в ліжку немов дика сарна. Він літав в небі, і була вона його крилами він плавам по річці і була вона його човном, він вбивав своїх ворогів, і була вона його списом, він цілував її, він цілував дві половинки гранатового яблука, і пив вино та мирр з її молодого тіла.
О твої перси прекрасні як близнятка в газелі, що мирно пасуться між білими та жовтими ліліями, о ти моя люба як кедр величава, як єгипетська кобилиця, дозволь увійти у твої райські ворота…
Сісти біля тебе і бенкетувати разом з тобою, о моя богине, стань моїм вівтарем і я принесу себе тобі в жертву.»
