НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 7806 ГОЛОСОВАТЬ!
« Йоаб перемагав і падало вороже місто, за містом, його караючий меч сіяв смерть і вогонь. Тисячі рабів Йоаб розпинав, спалював, живцем закопував в землю найсильніших воїнів ворога залишаючи саму голову над поверхнею а потім біля них розпилював пилкою до дерева їх жінок чи, дітей на дрібні шматки. Пройшли довгі осінні місяці і народила Бетсаба сина Давиду. Дитя було подібне на маму, але очі були від батька, такі самі горді, і наповнені силою і славою. Давид довго думав над іменем сина і одного вечора спостерігаючи із свого даху за заходом сонця вирішив його назвати Соломоном. Дитя росло і кращало на очах, від нього віяло мудрістю. Та дитя сподобалось не лише батькам , а і Богу, і знову Він возлюбив Давида.»
« прийшов через місяць до Давида пророк і де він ступав то покривалась земля травою і пахощі приносив вітер. Зрозумів Давид, що радість несе, а не кару Натан і радість освітила царське серце. Пророк вклонився Давиду і заговорив:
- о мій повелитель, великий царю, що сам Бог тебе собі вподобав і возніс високо над головами твоїх ворогів. Прийшов я просити, щоб віддав ти мені в науку свого сина Соломона, бо на те є Божа воля.
- Дякую тобі, о глас Божий за хвалебні слова, але, що я Без Мого Бога? Прах - ніщо. – заговорив Давид лукаво посміхаючись, я готовий віддати тобі свого сина в науку, та вороги підсіли з різних сторін і не маю сил, щоб їх зупинити, а Соломон це єдине, що спонукає мене на боротьбу.
- Розумію твої я слова, та не журись мій цар, збирай військо і йти на підмогу Йоабу, і переможеш ти ворогів, бо сам Господь Бог опережиться мечем і поведе твоє військо на приступ ворожих мурів, і в перших рядах будуть разом з твоїми воїнами йти могутні, серафими, з полум’яними мечами в руках, а знамено твоє підніме на мури сам архангел - Міхаіл.
- Дякую тобі – Божа людино, ти наповнила моє старе серце надією і вірою в перемогу, сьогодні ж я вирушаю в похід, а сина віддаю на твою опіку, вчи його Божого Слова, та заклади в його серце любов До Нього та покору.
І забрав Натан Соломона і дав він Давидовому синові нове ім’я, яке лише син І пророк знали і було те ім’я – Едидіа, що означало « по Божому Слову». Давид же відправив гінця до Йоаба, що той звістив воєводу, що йде цар із своїм військом йому на підмогу.»
«він стояв на даху свого дому разом з коханою жінкою обійнявши її тоненький стан. Вони дивились на захід сонця. На те як Останні промені пробивались через сизу зелень ліванських кедрів і падали на озеро де плавали білі лебеді. Зайчики бігали по водяній поверхні, по білому пірю. Жоточервоними кольорами танцювали вони по стінах будівель, та по міських мурах.
- вони немов Янголи – промовила Бедсабі. – такі красиві і ніжні, в білому одягу плавають по небу.
- Лише Янголи окрім краси, ще й грізні. – додав Давид
- Як чарівно і прекрасно.
- Я завжди любив вечером підніматись на дах і спостерігати як гасне сонце, та я в перше побачив тебе. – і солодка посмішка пробігла по його обличчю
- Я тоді ще була Урійова. – тихо так, щоб не почув Давид промовила Бетсабі
- Дивно, як наші стежки переплелись, і в нашому дитяті я бачу себе. – продовжував говорити Давид – і я думаю, що він принесе мир і спокій нашому народу.
- Я теж…
- Я завтра йду воювати…
- Знову?
- Так, надіюсь, що Соломон знайде інший спосіб перемагати ворогів – задумливо дивився Давид на стару маслину – не мечем…
- Як ти? – і тихо додала – як Урію?
Та Давид думав про похід, скільки їжі потрібно взяти, зброї, кого поставити начальника, і кого залишити замість себе в місті, щоб підтримував порядок. Скільки потрібно було ще зробити, а часу так мало залишилось. Він бажав збудувати великий храм, де б жив сам Господь Бог. Давид вже закликав до себе найкращих будівельників, і вони мали намалювати, образ майбутнього храму. Храм мав піднести велич Ієгови вище отих всіх проклятих богів. Він мав Показати, що Його Бог най багатший і най сильніший, що Він справжній Бог.
А Бетсабі думала про свого мертвого чоловіка. Про те як він швидко покинув її життя, та залишився в серцю, залишились спомини про його поцілунки і Бетсабі покрилась рум’янцем. Спомини, його пестощі, та вуста. Вона його любила так сильно, як і Давида. Вона вклала свою долю в Божі руки, бо сам не могла вибрати, шлях подальшого життя, і Бог вибрав Давида. Вона в нього закохалась ще тоді коли він на білому коні скакав містом на чолі свого війська, його чорні кучері розвівав вітер, а погляд очей кидав громовиці. Та вона не могла і мріяти, що стане його дружиною, та хто знає якими стежками веде нас Господь Бог? Хто знає?»
« все. Все повинно було закінчитись, але чи скоро це станеться? А місто зникало з Давидових очей по мірі того, як військо відходило в далечінь. Грифи кружляли високо в небі і сонце пекло їхні голі шиї.
- Чи прийдуть часи коли на землі не буди проливатись людська кров? - Думав Давид.
Невже люди так і не навчаться цінити своє життя? І не мечем приносити на землю мир, бо лише смерть приносить гостре лезо…
Хто ще помре на цій землі? Хто оросить своєю кров’ю спраглі вуста землі? Хто? Можливо і Бога люди б розіп’яли як би мали на те силу…
Вітер завівав піски і ржали коні та верблюди. Важко ступаючи по розпечених пісках, йшло Давидове військо, піднімаючи в небо пилюку, яка зависала в повітрі і не давала дихати, вона різала ніс, і забивала очі. Нічого не було видно. Чорні жуки бігали по дорогах і цвіла в садах маслина. Всюди було видно сліди війни. Сліди Божого народу.
Колісниці йшли поруч, навіщо втомлювати тварин? Прийде бій і от тоді вони почнуть свій вічний біг, який принесе смерть ворогам. Дзвеніли мечі, та блищали щити в степу. Вони йшли і довгий був їх шлях.
Сонце ще вище піднялось в небі і його промені стали нестерпними. Вони пронизували шкіру пекельним вогнем а очі виколупували бронзовими мечами. Води! Води! Ревіли люди і верблюди.
Давид погойдувався в сідлі і в пам’яті пролітали моменти коли він ще молодий втікав такими ж степами від Саула і лише перст Божий врятував тоді його від смерті…
А він? Він вбив безневинного, безневинних воїнів одним лиш словом. За що? За що? Можливо син оправдає тих жертв які Давид приніс йому. Все в Божих руках, а люди продовжували йти співаючи псалми, та граючи на сопілках…
А в переді війна, бій двох різних світів - світла і темряви, і світло переможе бо сам Бог буде нести смолоскип попереду всіх і впаде темрява, впаде. Як і все.
І постало дивне видіння перед Давидовими очима – стіни зруйновані, великі дірки в Єрусалимських мурах і шеренги людей закованих в кандали ведуть вершники, в далеку країну, горять будівлі та засипані колодці піском, закидані поля камінням та по зрубані прекрасні оливи, родить виноградна лоза, та чужинець п’є з неї вино, пригортають Дочок Ізраїльських поганські воїни, і Божий народ став рабом царя поганів. О горе! Горе! І світ кружляє чорним ангелом. І вклоняються сини божі золотим ідолам, та кам’яним стовпам. А на великій горі розіп’ятий висить на хресті сам Бог!
Загорілось сонце чорним вогнем! Наповнилось воно люттю і болем, і впало в долоні царські. Солодкою посмішкою Бедсаби посміхнулось воно Давиду і перли, самоцвіти та білі троянди посипались і жаданих губ донизу перетворюючись на огидних жаб та змій торкаючись піску. Геть! Геть від мене!
Скинув цар із рук сонце, і заплакало воно вдарившись об каміння, і піднявся ангел з піску, і встав в небі з мечем полум’яним в руках, і вістря його навів на Давида. А з очей того ангела вилітали блискавиці.
Здригнувся Давид, а кінь встав на дибки і скинув на дорогу свого вершника, і впав на землю Цар, і впав Давид, і впало його королівство – зникло марево.»
