НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 7805 ГОЛОСОВАТЬ!
« через декілька днів прискакав втомлений Гетія Урій, Давид звелів, напоїти коня, помити та накормити вершника, відвести в покої, щоб він відпочив від довгої та небезпечної подорожі. А лише після того під вечір, наказав йому Давид прийти в свої царські палати.
- як там ведеться моєму Воєводі Йоабові?
- Добре о мій пане. – з клонивши голову відповів Урій.
- Чи потіснив він ворожі сили, скільки переміг і чи далеко ще до кінця війни?
- О, найсильніший і Праведний Повелителю, що не о бідить навіть бідного слугу, що в своїй величі закриває сонце, а його вустами промовляє сам Бог. – засмутили оті слова Давида бо зразу перед очима постала Урійова жінка без одягу, немов слонова кістка, та Урій не побачив тої переміни, а може не придав тому великої ваги. – ми дістали ряд перемог, бо меч твій напрямляє сам Ієгова, ми потіснили ворога майже то його міста, ще тиждень, а то і менше і ми будемо стояти під їхніми мурами, та перемога буде на нашому боці, бо ми підпережимось Божими словами, а Ангел буде тримати щита, прикриваючи ним нас від вражих стріл.
- Гарно говориш. – промовив Давид – твої слова принесли моєму серцю велику радість, я бачу як піднімається слава Нашого Бога, і невірні вмирають під пекельним вогнем. – а тепер йди і бенкетуй, а потім можеш йти додому, відпускаю тебе сьогодні ти вільний.
Та після бенкету, який зробив Давид в честь Йоабових перемог Урій не пішов додому, а ляг спати разом з іншими Царським слугами. Не пішов додому, як наказував йому Давид.
А Цар мучився і не міг заснути. Майже всю ніч він простояв на даху своєї палати і дивися на велику оливу, що росла в дворі його коханки
Як дізнався про це Давид то наказав привести до себе Урію. Той прийшов, весь його вигляд вказував на велику втому тіла, та він тримався на ногах.
- ти чому порушив мій наказ і не пішов додому, я бачу що втома тебе з’їдає як пісок тканину намету, під час бурі?
- О найсвітліший і наймогутніший Царю що сам Бог помазав твоє ясне чоло мирром. – заговорив Урій – як я можу піти спати додому ,коли мої побратим стоять на варті, сплять закутавшись в шерстяні свої плачі біля вогнища, нашого славного війська ,як я можу цілувати свою жінку ,коли мої побратими обливаються кров’ю в бою з ворогом нашим. А сам Йоаб та його слуги розкинули шатер в чистому полі. Клянусь життям своїм, о, мій яснолиций Пане, що не можу я зробити того, що мені ти наказуєш робити…
- Добре говориш, слуга. Можеш сьогодні перебувати в моїх покоях і спати з моїми слугами, та завтра ти вільний, відпускаю тебе, бо то не гоже довго залишати свою жінку, свій дім.
- Добре о, Мій Повелителю.
Та наступного разу Урія теж не пішов до себе дома, так і пробув цілий день в Єрусалимі.
Це занепокоїло Давида, не так він хотів вирішити проблему, чому Господь Бог не допомагає втілити в життя його задум, чом?
Тож нехай станеться, як на те буде воля Божа. А сон не приходив, перед очима поставали грантові вуста милої, її перси як колосся пшениці в полі погойдувались перед очима, о, моя принадна лана, прилинь, прилинь, до мене, якщо в неї народиться хлопчик до він зробить з нього найсильнішого та хороброго воїна ,який потім стане воєводою. Лише під ранок думки поступились місцем снам, і Цар заснув.
«Наступного ранку, знову призвав Давид його до себе, і посадив його за своїм столом, і пив Урія, і їв Урія разом з Давидом, і вельми впився, бо добре було вино в царських чашах, і наказав відвести його своїм слугам Давид додому. Та ранком дізнався Давид, що спав Урія не в домі своїм а поміж його слуг. Розсердився вельми після такого Давид і замислився, що ж тоді робити. Побачив Давид, що не хоче йди додому Урія, і вирішив Він тоді написати листа Йоабу, та відправити з ним свого не покірного слугу.
То відправив наступного дня Урію з листом, в якому він наказує Йоабу, щоб поставив Урію в самому сильному місці бою, щоб у важку хвилину, вбив ворог Урію. Урія скакав на коні, і думав про свою жінку, про те що розповіли йому про неї слуги. Він затикав свої вуха, і посипав попелом своє волосся. Він любив свою жінку ,що була як перлина Нілу, красива і ніжна, і вона його любила, бо по любові одружилась, та чи могла вона йому зрадити, та з ким, з тим, кому Урія не міг нічого зробити, з тим, хто був для Урії всім, з тим за кого він проливав свою кров і його ім’я підносив на своєму щиті до неба. О, Боже, Чому ти такому дозволив статись? Чому? Але це не може так бути він пив і їв за одним столом із Царем, він говорив з Царем, і Цар любить свого слугу, він не міг такого зробити, відібрати в бідного останню копійку, останній шматок хліба, не міг, просто не міг, це все злі язики, які заздрять йому, бо ніхто, лише він із Давидових слуг сидів і бенкетував із самим Божим Помазаником.»
через декілька днів Урій ступив на землю Аммонійську, впав перед ногами свого воєводи і простягнув листа Йоабу. Зламав царську печатку Йоаб і почав читати. Чим більше він читав тим ставало похмурішим його обличчя. Не подобались йому Давидові слова, та не посмів Йоаб ослухатись Давидового наказу. Прийшла ніч та не міг заснути Йоаб. Його не покидала думка про те що він мав вбити багато воїнів. Відправити на вірну смерть тих з ким ділив казан із кашею ,і пив вино над трупами ворогів, а тепер їх мав відправити на вірну погибель, і за що, він і сам не знав. Що зробив Урія, що накликав на себе Давидів гнів. Він не знав, але мав виконати той наказ бо Давидовими вустами глаголе сам Госпоть. Пройшов день, другий, і от наказує Йоаб своєму війську на ступати на воїнів Аммонійських. І в перші ряди поставив він Урію. Той стояв із щитом без страху і злих сумнівів, він вірив в Бога, в те що Бог його захистить, і в те, що він робить праведне діло. І пішло військо на приступ ворожого міста. Хмара стріл полетіла на воїнів, біля Урії впав воїн із пробитим стрілою горлом, кров лила фонтаном на зовні, та на губах воїна була посмішка, і останнє слово воїна було Ієгова. Драбини підставили на мури і піднявши над своєю головою щит Урій кинувся першим вилазити на ворожу стіну. На нього посипались каміння, та Бог йог вберіг, багато воїнів впало, під отим кам’яним дощем, а потім полили смолу, яка обпікала шкіру і виїдала очі. Крик, біль і кров. Все перемішалось перед його очима ,але він перший виліз на ворожий мур і прокричав: - « Слава Господу Богу!, Слава Давиду! І вороже копйо пробило його груди, кров бульбашками виступила на його вустах, а очі так і завмерли, одна мить і все життя пролетіло перед Урійовими очима, так мало він жив, так мало Бог виділив йому хвилин життя, він падав з скинутий ворогом з стін, до низу, в глибокий рів, але Божа Слава гриміла в його вухах, а перед його поглядом стояла Бетсаба. Серед оливкового саду свого батька, де вперше він її побачив і закохався, він зрозумів, що не бачив ще такої лілії, такої божественної краси, як тоді з повним кошиком маслин в тендітних руках, вона була красива, як Давидова вежа, як посмішка Єви. Він падав а вона пройшла повз нього і обняла Давида за пояс, а він лукаво посміхаючись почав її роздягати, одяг падав на землю, на траву, і перед очима його поставав її звабливий стан, її ніжні опуклості прикрашені сонячними променями та духмяним мирром. Урія махав руками, він намагався відігнати зрадливе марево, та вона лягла на ложе із шкір тварини і проводячи рукою по плоскому животу спокусливо показала язика Давиду, а цар ляг на неї, на ложе і ввійшов в її лоно!!!
- Ні! – це Були останні слова, що злетіли з губ Гетія Урійи.
Він впав на зламані списи, та розколоті щити, своїх побратимів. Вся земля біля ворожих мурів була покрита трупами Божого війська. Вони програли…»
«Повернулись побиті воїни після поразки, всі в ранах та розпачі. Понуривши голову йшов Йоаб табором, взявши рукою пригоршню із центрального вогнища де ранком всі разом снідали попелу він ним посипав свою бідну голову і розірвав свою одежу на грудях, він не міг дивитись своїм воїнам в очі, що він їм міг сказати, що на те була Божа воля, чи Давидова прихоть. Табір наповнився болем і смертю, воїни кричали помираючи, на щитах, на яких їх принесли. Йоаб сам наносив купи хмизу в центрі табору, сам омивав тіла померлих і натирав оливковим масло, кожного воїна він відправляв на той світ, немов свого рідного сина, він спалював воїнів, своїх воїнів які вклали в його руки свої життя, а він! ВІН їх вбив, одним словом, одним наказом! Він посивів, і став на декілька років старшим. Воїни ще більшою пройнялись до нього повагою. Вони побачили в його образі свого Батька. Всю ніч воєвода пролежав на землі молячись Богові, просячи собі найбільшу кару за свій гріх, за те, що він був поганим пастухом своїх овець, і дав їх на поталу вовкам. Він плакав і просив прощення, і спокути в свого Бога. Та Бог мовчав…
Ранком Йоаб наказав гінцеві, щоб він вирушав до Єрусалиму і щоб той коли буде розповідати про битву Давиду докладніше все, що сталось описав, і особливо тих хто залишився живим, як вони кричали помираючи і на вустах їх було Його ім’я, як вони йшли на смерть за нього, за ДАВИДА, і щоб під кінець розповіді вказав, що на мурах смертю хоробрих помер Гетій Урія.»
«Сидів Давид на троні і похмуро слухав розповідь гінця, кожне слово не мов ніж встромлялось в його серце. Що я наробив? Що я наробив? Думав Давид, але пригадуючи пестощі коханки біль вщухала, а совість побитою собакою залазила під стіл і звідти подеколи подавали тихий і слабий голос. Гонець розповідав ,як вони пішли на приступ ворожого міста, як стріли пронизували їм тіла, та вони йшли в перед, поширюючи Давидову славу. Як вони брали приступом мури, і як каміння падало на їх голови, як вони вилізли на стіни і були звідти скинуті ворогом вниз. Він розповідав, як вони підняли на щити мертвих та тих хто не міг сам йти і понесли в табір, як ридав над мертвими Йоаб і посипав попелом свою голову і розірвав на грудях свою одіж ,а потім сам омивав кожного мертвого воїна своїми сльозами, і натирав маслом. Як у вогні зникло майже половина найславетніших воїнів. – і тихо під кінець свої розповіді додав гонець на міських мурах знайшов свою смерть і Урія Гетій.
Заплакав тоді Давид і розірвав на собі свій одяг і промовив
- Скажи Йоабу, що його військо знову най іде на приступ, і най не боїться за воїнів, бо тепер із ним буде на приступ йти сам Господь Бог, і поті нехай спалить місто не вірних, це підніме дух моїх воїнів.
Гонець пішов, а Давид впав на коліна і підняв руки до неба. Він просив в Бога допомоги для своїх воїнів, він просив прощення в Бога, та Бог мовчав…
Довідавшись жінка Урія, що чоловік її помер на війні, заплакала гірко і одягла чорний одяг на себе, а як пройшов час плачу, до Давид забрав її до себе і зробив своєю дружиною, і народила вона Давиду сина, вельми красивого і здорового. Та не було це до вподоби Бога, не по правді поступив Давид.»
«одного теплого вечора прийшов до Давида пророк, він ввійшов до хоромів і вітер, та холод прийшов разом з ним, щоб судити царя. Натан опустився біля ніг Давидових і почав розкладати на підлозі свої не багаті харчі. Давид мовчав, бо знав що прийшов час розплати і Бог вирішив заговорити, і почав пророк розповідати:
- в одній державі, в одному місту, жив багатий Абрам, що мав сотні корів, та ще більшу кількість овець, і жив на його землях бідний пастух, що не мав нічого окрім старенького ще від діда кожуха, та одну маленьку овечку. Яку він купив за важко зароблені гроші, вона росла разом з його дітьми ,і разом вони їли хліб який посилав їм Господь, він пив разом з нею прохолодну воду з глибокого колоддя і була вона йому наче дочка, що померла рік тому. Та одного разу прийшов давній товариш до Абрама. Вони багато років як не бачились, і зрадів гостю багач, та час пройшов і Абрам змінився, шкода стало йому вбити корову, чи ягничку із свого стада, щоб пригостити друга, а взяв оту єдину вівцю в бідного пастуха і наказав слугам приготувати з неї страв для бенкету. І взяли оту овечку слуги і закололи її вельми великим ножем перед очима пастуха, і плакав він і ридав, та багач був жорстоким і сліпим в своїй жадності.
Слухав оту розповідь Давид і зрозумів куди хилить пророк, та вигляду не показав. Він розумів, що від йог о відповіді залежить його подальше життя. Потрібно так мовити, щоб Бог змилосердився, і покарав би не так сильно Царя, за його провину. Перед очима став Урій, і сів біля пророка. Він мовчав, та погляд його очей був злим.
- погане діло сотворив отой багач, що побажав останнє забрати від бідного пастуха – почав говорити потираючи свої вуста Давид. – цей чоловік заслуговує на смерть і це правда така як і те, що сам Господь Бог говорить твоїми тепер вустами, а за овечку він має в десять раз заплатити більше отому пастухові, за те що так ганебно поступив.
- Той багач то є Ти! - гнівно відказав йому пророк. – Я твій Бог, порятував тебе від гніву Саула, і помазав тебе на престол. Я віддав тобі дім твого Пана, відав все його багатство, я віддав тобі всіх його жінок та слуг. Ти став володарем Ізраільового дому, та дому Юдиного. Та коли тобі стало б цього замало та віддав би тобі в десять раз я більше! Та ти зажадав від бідного забрати останню монету! Навіщо ти зробив те що мені не до вподоби! Ти вбив чужими руками Гетій Урію, ти вбив сотні воїнів Аммонійським мечем заради прихоті свого тіла, ти взяв до себе жінку вбитого і народилась від тебе дитина, ТА це мені не до вподоби, ти кинув моє ІМЯ перед ногами моїх ворогів, щоб вони могли перемішати його із своїми нечистотами! За це нашлю я на тебе свій Великий Гнів з твого же дому прийде ворог та відніме від тебе твою владу, твоїх жінок і він буде перед лицем цього сонця пригортатись до їх тіла і входити в їх лоно, а ти як жебрак будеш від нього втікати країною, що колись належала тобі!
- Провинив своїм поступком я перед Богом і осквернив його я Святий лик – заговорив Давид стаючи біля Натана на коліна. - каюсь, каюсь я в здіяному, бо не відав розум мій, що творили моє серце, намовлене Дияволом.
- Бог приймає твоє каяття, і прощає тобі твій великий гріх – заговорив підводячись на ноги пророк, і простягнувши руку в сторону Давида продовжував – Але за те що дав привід насміхатись ворогам над Моїм Іменем! То дитя твоє повинне померти, щоб наступного разу розум відав про те що творить твоє серце!
І заплакав Давид, а пророк зібрав розкладену їжу і вийшов з царської в почивальні, прикривши за собою двері, та залишив біля царя Янгола із чорним мечем, і знайшов Янгол дитя і пробив груди малюка своїм гострим мечем і ще сильніше заплакав Давид.»
«прийшов Давид в покої до дитятка і впав на коліна і почав молитись, просити милосердя в Бога. Чому безневинний малюк повинен спокутувати його гріхи? Він не винний ,це все я у своїй сліпій похоті натворив і я один повинен нести кару за сподіяне. Прости мене о Боже, дай сил малому хлоп’яті, зглянься на нього, будь ласка. Тебе я прошу пощади, не винну душу? Не губи його, а покарай мене! Покрай мене! Ридав Давид б’ючи себе кулаками в груди і посипаючи попелом свою голову. Він клявся, молився, просив, грозив.
О, мій Господи Боже, я відмовляюсь від їжі та одежі, поки ти не змилосердишся, і дитя не одужає! Або ти меш мати дві смерті! Пройшов день і прийшла ніч, приходили вельможі до Царя, та не їв він їжу яку вони принесли, вони просили, та мовчав Давид. Він лежав долілиць на землі і просив в Бога милосердя, та Бог був не вблаганний.
Що ти робиш Боже всемогутній! Ти казав, що я вбивця, бо вбив Урію Аммонійським мечем, але що робиш тепер ти! Ти вбиваєш Безневинну душу Моїм МЕЧЕМ, моїми руками ти викопуєш усипальницю, для мого сина! Хіба ти хочеш, ще однієї смерті, щоб сотворили мої руки? Хіба не достатньо я вбив безневинних в своїй сліпоті? Хіба ти не самий милосердний і справедливий Бог не небі? Хіба не складав я то псалмі, в яких восхваляв тебе? Дійсно я оступився, згрішив, та чи заслуховує мій гріх такого гніву – смерті того хто ще не в стих згрішити? Які в він міг для тебе написав хвалебні гімни! Що і ворог би увірував в тебе? Пощади? Покажи що ти милосердний Бог І я ще більше буду тебе любити! А поки ти думаєш, я буду поститись і якщо потрібно то і помру біля ложа несправедливо засудженого на смерть дитяти.
Пройшов ще один день, туга скувала обличчя Давидове, а голод виривав сили з його тіла. Пилюка припала його порвану одіж, і стояли біля нього тарілки з їжею, та келихи з найсолодшим вином, та не торкався до них Цар. Він молився і просив милосердя, він надіявся, він надіявся, що Бог прийме його молитву.
Дворяни зажурились. Вони бачили, що слабне їх повелитель, а Аммонійський цар наступає на підмогу своєму місту, яке взяли в осаду воїни Йоаба. Хто захистить Ізраїль від поганів, хто візьме меча в руки і поведе військо на підмогу Йоабу? За ким підуть воїни якщо помре Давид? якщо помре цар, то прийде братовбивство і темні часи прийдуть до синів Божих.
А часи проходи, а малюку все гірше і гірше ставало і бачив Давид, що син його помирає, і не в змозі він йому допомогти і ще більше він заридав, що аж задзвеніли келихи в гостинній, і позбігались всі слуги та вельможі до царських покоїв. Давид стояв на колінах притуляючи до своїх грудей малюка. Він заколисував, його і співав тихим голосом колискову, на його маленьке вушко, сльози котились по сильному суворому обличчю Царя, вони котились по чорні бороді падаючи на килими…
Цар плакав і плакали всі слуги разом з ним бо жаль був в них великий в серці, бо сильно любили свого царя…
Вечір тихий і сумний стояв в палатах царських, не було чути арфи, та сопілки, лише тихо горіли лампади, та світильники на стінах, кидаючи жовті язики на шматочки темряви спопеляючи її чорні барви. Хто принесе спокій в ці покої? Хто забере весь біль, що солоним морем розтеклося по палацу, в цих темних кімнатах, безвихідь виростала гіркою лозою, і лілії не цвіли…
Впав місяць до долу і прийшов день та нічого не змінилось в покоях Давида. Він проводив ніжно рукою по обличчю порізаним болем, маленької дитинки. Він плакав і співав пісні про те як вони разом будуть скакати на коні, і вітер буде розвівати їх волосся. Він співав, а в світильниках закінчувалось масло і світло поволі згасало як і життя малюка.
На сьомий день почули слуги дикий крик, не мов шакал завив в палатах їхнього царя. Вони кинулись до царя, а він стояв на колінах притуляючи мертве тільце до серця, і піднявши голову до неба завивав, та так, що серце розривалось від того крику сповненого неймовірним болем! Він ридав, ридав і всі зрозуміли, що дитя померло…
Вельможі стояли не мов мертві і навіть не знали не гадали, що тепер буде, що? Йому принесли воду, і омив батько тіло свого сина, а потім натер пахучими маслами і одяг в золоту парчу свою дитину. сльози котились по Давидовому обличчю, та він поцілував мертві вуста і ніжно поставив малюка на ложе, прикрасив його білими трояндами та пшеничними колосками і вийшов…»
« Бог не послухав мене. Все, кінець. Боже ти ніколи не розумів мене. Ти ніколи не зрозумієш людей. Ти поклав для нас занадто високі рамки. Не може людина бути таким праведником як ти хочеш! Спустись на землю і одягнись в наше грішне тіло і спробуй дотриматись своїх законів. Чи вистоїш ти все життя і словом, і думкою не побажати чужу жінку. Не спокуситись на її чарівні принади. Чи стримаєшся ти, що не скуштувати її солодкого лона? Та Бог продовжував мовчати, тоді встав Давид і покинув кімнату дитятка свого, і помився він чистою водою, і надів на себе новий одяг, а потім наказав слугам принести йому по їсти бо вельми був голодний. Здивували вельмож поведінка свого царя, і запитали вони в нього: « що то значить? Коли дитя, ще було живе і дихало ти побивався з горя і нічого не їв і не пив ,а коли воно померло то вдягнув нові шати на себе і їж м'ясо і п’єш вино за бенкетним столом?
- слухайте же мене мої слуги – заговорив Давид наливаючи новий келих вина собі – коли дитя було ще живе була надія в моєму серцю, що зглянеться на мене Господь Бог і тому я плакав і постився. Та Бог був не вблаганий, і не відвів меч своєї кари від мого сина, а тепер дитя мертве, навіщо мені тепер поститись і плакати? Дитя мертве, сльозами та молитвами я його не поверну назад. Прийде мій смертний час і я побачусь із ним, я прийду тоді в його шатро і будемо разом бенкетувати тоді, та він до мне не прийде.
І були здивовані вельможі Давидовими словами.»
«о не плач моя кохана, подивись, які прекрасні я приніс тобі лілії. Подивись на сонце, як воно сміється і посилає промені до нас, щоб нам було добре. не сумуй, сум з’їдає твою красоті і ти старішаєш, в нас ще буде багато дітей, той хто забирає той потім і віддає. Я знаю, ти його любила, моя туга була ще більшою, за твою, і молився Богу щоб він проявив милосердя, та він забрав від нас єдину відраду нашого життя, а тепер в десять разі більше має віддати нам.»
«і кохались вони потім цілу ніч, з новою силою прокинулось їх кохання і немов молодята вони сміялись і цілувались заливаючись густим червоним рум’янцем. Він ніжно пестив язиком її перси, а вона…
Вони літали взявшись за руки по синьому небу і ходили серед Едемового Саду зриваючи з дерев соковиті плоди. Він цілував її найпотаємніші місця, а вона його…
Немов в рожевих мріях плавали їх стомлені Любов’ю тіла, він зривав білі бутони лотоса і заплітав їх в її пишне волосся, чайки літали над їх головами і співали зажурливі пісні, і благодать Божа спустилась на них з неба, і тяжкою стала Бетсаба.»
