НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 5379 ГОЛОСОВАТЬ!
Володимирові щойно виповнилося 30 років. Він був цілком відкритою людиною, хоча всі вважали його якимось дивним і замкнутим. Мати весь час докучала йому типовими, як для такої ситуації, доріканнями та натяками про одруження і онуків, та далі від обіцянок оженитися, справа не йшла… Володя все не міг знайти собі дружину, котра б відповідала його критеріям, які він ставив кандидаткам в дружини. Працював на приватному підприємстві. Роботи було багато, як, власне, і грошей, котрі він заробляв; та розпорядитися ними добре не міг: на пиво з друзями багато не витратиш, та й на милостиню для жебраків шкода було віддавати багато. Винаймав окрему квартиру, а тому, був відносно вільний - як від рідні, так і від суспільства. Отже, особливих матеріальних проблем, як, власне, і проблем зі здоров’ям (колись він займався бігом), у нього не було, а тому - треба було знайти собі проблеми духовно-психологічні. Оскільки Володимир мав багато часу, і той час не був задіяний у харчовому ланцюгу людини, то можна було використати його на читання або самозаглиблення… Багато-хто казав йому, що він надто заглиблюється в питання філософії, психології, моралі, але він на них не зважав… Читав багато різноманітної літератури. Колись потрапив до рук підручник з клінічної психіатрії. Там було достатньо речей, з якими він не міг погодитись. Так, наприклад, відхиленням («інверсією») вважалася схильність до суїциду. «Чому так?» - запитував він себе, «хіба суїцид вчиняють лише душевно хворі?». Не міг він сприйняти й саме визначення психічної хвороби: «душа - це ж сутність людини, а не лише сукупність проявів неровової «надбудови» організму!». «Як можна душу лікувати медикаментами?!» «Коли душа хвора – то наскільки це відповідає ідеям (напівапокрифічним), що її опановують темні сили?». Не міг він змиритися і з вченням батька «філософії» підсвідомого - Фройда. Там все зводилось до того всюдисущого лібіда. Якщо бути відвертим, то на практиці Володимир і сам нічого не міг вдіяти з тим приємним і злим началом… Це було справжньою його ліБІДОЮ. Та, все ж, мав мужність не погоджуватися з ним. Якесь роздвоєння відбувалося в його свідомості, і він це розумів: розум тяжів до аскетизму, а підсвідомість ні на крок не хотіла рушатися з насидженого теплого місця, тримаючи в міцних обіймах весь його організм, а може і всю сутність Володимира. Зовнішня його поведінка змушувала людей, які іноді з ним спілкувалися, замислитись над предметом адекватності цього хлопця: то - зовнішньо строга і скромна поведінка, то – якийсь вульгарний епатаж і словесний цинізм… Так, він міг закластися з друзями на пляшку, що сьогодні ж звабить ту чи ту дівчину… А вже завтра після цього випадку він йшов до сповіді, та ввечері довго молився, терзаючи себе за гріхи. Однак, як під час своїх безчинств він думав про «духовне», так і протягом молитви він часто думав про «приємне», смакуючи в уяві деталі останніх подій… Він не вважав себе психом, але знав, що хвора людина ніколи не визнає себе такою, тому, й зважаючи на «освідченість», яку здобув з книжок, він сам піддавав критиці свій духовно-психологічний стан. А тому, і намагався запам’ятати все незвичне, що відбувалося в його мікро-світі. А оскільки, вік у Володимира, був немолодий, і, як сказав би хтось, «критичний» (тобто такий, що в будь-який момент твоє життя може перерватися, що часто буває з чоловіками в найвищій фазі репродуктивного віку: раптово померти від виробничої травми, самогубства на виробництві, або ж – можна стати жертвою жінки, котра оженить тебе на собі, щоб використати в якості засобу для ґенного оновлення потомства), то він вирішив, що свою подальшу долю треба вирішувати вже сьогодні. Та певні думки, щодо реалізації плану з досягнення своєї життєвої мети, чомусь не приходили. Їх треба було народити. Ні, навіть гірше: життєва мета була невиразною і затуманеною. Одного разу йому приснився сон. № 1 – «Жах!» Як завжди, щопонеділка зранку, він прямував до автобуса, щоб поїхати на навчання. Це відбувалося щотижня. А тепер була пізня осінь, коли ранки робилися все темнішими, та з прохолодними туманами. Він йшов підтюпцем, щоб встигнути (бо йти треба було довго), і роздумував над якимись дурницями. Настрій був цілком життєрадісний, незважаючи на невиспаність. Дійшов вже до останньої з хат, і побачив не так вже й далеко від себе… темну постать, що стояла нерухомо посеред дороги. Відразу він подумав, що це хтось з ранішніх спекулянтів прямує туди, куди ж і він; і вздрівши його, вирішив зачекати собі на компанійця… Та підійшовши ближче він побачив, що то ніякий не спекулянт… то навіть була й не людина… то навіть була й не тварина! Це була істота, про яку він і згадувати боявся. За інерцією наблизившись майже впритул до тої постаті, він мав лиш мить, щоб чітко роздивитися на обриси й вигляд, який мала ця істота… Величезний зріст (чи вірніше – розмір, бо невідомо, чи такі істоти ростуть взагалі)... Колір: яким міг бути колір? Звісно - сірий з чорними та коричневими вкрапленнями. Шкіра – як у жаби-ропухи… А ручищі з ножищами та всім тілом – зі страшними пазурами і відростами. Ще страшнішою була голова. Отже, Це мало вигляд, який можна уявити собі лише у найстрашнішому сні. Наблизившись до нього, Володя на мить зупинився і ніби заціпенів, як загіпнотизований. Та не довго він так міг простояти, бо та потвора рушила йому назустріч. Роздумувати «тікати чи ні» - часу не було: й так все було зрозуміло... Володя випустивши з руки сумку рвучко обернувся втікати. Небагато він пробіг, як відчув, що той його наздоганяє, і що страшні лапищі вже мало не чіпляються за його куртку… Все було зрозуміло: його перестрів сам рогатий і нечистий володар демонів та князь всієї нечисті! Врятуватися від нього в таких умовах не було можливим. Володимир знав, що спасінням при такій напасті треба є лише піст і молитва. Однак, про піст думати тепер було недоречно. Тому він вирішив використати молитву. Не те, що вирішив… це сталося само-собою: спрацювала інтуїція. Він почав енерґійно хреститися, почав проговорювати «Отченаш» (бо в таких екстремальних умовах лише цю на цю молитву-формулу він міг покладатися, як на стовідсотково закарбовану в пам’яті; інших молитв він міг і не згадати). Зразу ж після того, оглядаючись побачив, що ворог трохи відстав. Та це було знову недовго: через мить той вже знову наздоганяв Володимира. М’язи ніг аж пекли від болю при такому бігу; а молитву він почав аж викрикувати: здавалось, що чим голосніше він кричав рятівні слова – тим більше мав шансів врятуватися… Так він добіг до своєї хати. На дворі було зовсім тихо. Всі ще мирно спали. Та ворог не зважив ні на йорданський хрестик на фіртці, причеплений майже рік тому, ані - на машинально зачинені за собою Володимиром металеві ворітці: той чалапав за ним в саму хату. Не допомогла молитва, яка в перший момент здалася рятівною. Підвели й ноги. Та, зрозуміло, що, якщо на тебе полює це створіння, то колись воно тебе наздожене… В дитинстві Володя мав у хаті два місця, де ховався від всіх небезпек, які повсюди чигали на дитину: коли не було в хаті мами, то він ховався або під велику дерев’яну постіль (як було колись у випадку з вертепниками в страшних масках), чи забивався далеко на піч, впритул до комина (як тоді ввечері, коли боявся темряви через те, що тільки-но подивився по телевізору фільм-казку про Кощея і Бабу-ягу). Отже, вибір припав на піч: там було, на його думку, надійніше. З розгону Володя заскочив на верх. Та потвора вже була коло печі! Володині ноги ще стирчали над краєм опічка, як той вже намагався вхопити за них. Та поки не вхопив - почав своїми страшними пазурами лапати ноги і шребти по підошвах. Такого страшного лоскоту він ще ніколи не відчував. Від того лоскоту Володимир прокинувся. Ним опанував великий жах відчутого. Було зрозуміло, що то був лиш страшний сон, який вже минув. Та він ніяк не міг дійти до тями. Оглянувся. Побачив, що лежить на дивані під вікном в кімнаті з батьками, які тихо сплять. Адже, тепер пізня ніч. Володимир підняв очі вгору й побачив, що крізь широко розведені фіранки виблискує повний місяць, який заливає йому все обличчя потужним і яскравим світлом… Стало ще страшніше, бо ще ніколи він не лагав спати з відкритими фіранками: він боявся містичної дії місячного світла, як і небажаних очей, що можуть спостерігати з тобою вночі крізь вікно. Сильно виснажений пережитоим маренням, він, після того, як рвучко засунув фіранки, почав повторювати слова «Отченаш», аж поки не заснув… № 2 - «Пришестя» Володимир вийшов з книгарні «Знання», як і переважно завжди - з порожними руками. Як тільки опинився за порогом, то зліва від себе на відстані метрів зо двадцять помітив гурт людей. Не дуже багато: може десять чи дванадцять…Ні, мабуть таки – дванадцять! Це були люди в сірому одязі, нічим не примітні, навть їхніх облич він не помітив. Та, посередині того гурту стояв один чоловік, котрого вони обступили. Люди стояли навколо нього майже щільним колом, однак це коло не було закрите з боку Володимира, а тому він міг добре роздивитися цю Особу. Особа різко виділялася з-поміж довколишніх: Він був середнього росту, худорлявий; чорнявий з недовгою бородою; вдягнений у білий хітон, такий, як носили на Близькому Сході в перші століття від Різдва Христового… Картина, яку він побачив, була повністю статична: всі чомусь стояли нерухомо, ніби очікували чогось. Людина в білому стояла ніби боком до Володимира; погляд – ледь опущений. Та у Володимира було таке відчуття, що Той дивиться йому просто у вічі. Він навіть не знав, як повестися: чи піти собі далі, куди мав іти; а може підійти до цього гурту людей? Здавалось, що всі з оточення людини в білому очікують від Володимира свого рішення. Може вони чекають на нього? Ні, вони його напевно не знають… Вони, мабуть, тут в якійсь іншій справі… Та Володимирові дуже хотілося підійти до гурту, не так до гурту – як до центральної його Особи. Володимир раптом зрозумів, хто є тою Особою! «Так», - думав Володимир, - «ВІН прийшов!». Від Особи в білому віяло теплом… Володимир знав, що ця Особа щасливими… «Що ж мені робити?» - думав він… Йому було соромно самому підійти туди. А кликати – його ніхто не кликав… Нехотя, повільно переставляючи ноги, Володимир, не відводячи погляду від купки людей, попростував своєю дорогою… Пройшовши кілька вулиць, він зупинився: «Щось не так!». Туди-сюди снували люди, переважно з возиками-кравчучками (адже, неподалік – речовий ринок). Ніхто нічого не помічав… Пора була не пізньою, тобто - ще не повинно було смеркатися; та він помітив, що все довкола спохмурніло: повітря затягло якимись тягучими сутінками… В атмосфері відчувався неспокій. Підвівши очі догори, він побачив, що в повітрі швидко пливуть темні хмари, схожі на чадний дим. Прислухався: люди заметушилися, теж відчуваючи якусь тривогу; час від часу нервово бібікали автомобільні сигнали. Під ногами відчулися не дуже сильні поштовхи - а може це лиш здалося? Щось страшне вже відбувалося, а що – Володимир, як і решта людей не міг зрозуміти… Та як тільки він подивився на небо, то швидко все зрозумів: Місяць (адже, він часто буває видимим на небі вдень), який перед тим був нормального, як завжди, кольору, тепер зробився темно червоним: його повний диск добре було видно крізь чорні рідкі хмари. А Сонце, яке доти світило так, як світить щодня – чомусь зробилося зовсім в іншому положенні: десь далеко, в іншому місці; зовсім не там, де тепер мало би бути… Воно зробилося дуже маленьким! «Сталася якась катастрофа!», «Техногенна аварія», «Військовий переворот» - звучали голоси людей, котрі розбігалися в усі боки… Та Володимир усе зрозумів: надійшли останні часи; відбуваються страшні події кінця історії. Він намагався надоумити і людей, які були поблизу нього: - Так, Земля дійсно зійшла зі своєї орбіти! Та, це – не наслідок всесвітньої катастрофи! Це настає кінець Світу! Нам треба покаятись поки не пізно; може на це ще стане часу! – кричав він, бо крізь галас його вже мало-хто міг почути. Володимир на мить відчув себе старозаповітним пророком… «…Місяць переміниться на кров…», «… Сонце не дасть свого світла…», «…Небо згорнеться, немов той сувій пергаментний…» - ніби гуділи слова у Володимировій голові. Десь з гучномовця лунала заспокійлива інформація від органів влади: мовляв, «нічого страшного», «все налагодимо», «такі катаклізми бували в історії не раз», «ви повинні вірити у всесильність науки!»… Але кінець був очевидним. Прокинувся Володимир весь від холодного поту. Була пізня ніч. Тут ніщо не нагадувало про події, що відбувалися за тонкою, мов целофанова плівка, оболонкою сну – там, по той бік реальності. Володимир ще довго не міг заснути. Намагався молитися… № 3 – «Додому» Володя з батьками мав якось добратися з міста додому. Скоро ж вечір!.. Їхати не було чим. Вирішили піти пішки: «а дорогою може і трапиться якийсь транспорт». Йти не хотілося, та - вибору не було. Особливо проти того, щоб йти пішки, був тато. Володя йшов швидко, але, матір доводилося чекати, отже, вони йшли досить повільно; батька десь не було: залишився позаду (шукав, чим би поїхати). Раптом, почувши позаду від себе гуркіт, вони оглянулися, й побачили, що батько їде на якомусь ніби мотоциклі (типу «скутер»). Зупинився біля них, і запропонував: - Сідайте! - Та ні, я – якось вже пішки… - сказала мати. Володя став на платформу-підніжку ззаду, притримуючись обома руками за батька. І вони помчали. Мати лишилася позаду. Швидкість була така велика, що з-під коліс в усі боки великими бризками розходилася вода з калюж… Здавалось, що цей «скутер» є скутером водним, і їдуть вони не суходолом, а морем… Крім того, Володя ще й боявся впасти, оскільки втриматися було важко… Його сильно хитало в сторони, а й обляпувало водою. Так їхати було неможливо! Тому, при найпершому пригальмовуванні він сказав: - Ні, тату, я краще також піду пішки! - Шкода, але як хочеш! – відповів батько, і поїхав далі. Володимир дочекався матері, й вони рушили далі. Дійшли до річки. Зупинилися. Перед ними простягалося гіганське русло з стрімкими берегами. Ці береги були настільки стрімкими, немов стіна: пряма і рівна вертикальна площина, з прямокутними пластами візерунків, вимальованих твердою породою, ніби хтось велетенським ножем розрізав навпіл Землю… До протилежного берега надто далеко, щоб перестрибнути чи зробити якийсь місток. Справжній каньйон! Таку річку Володя бачив колись лише в Кам’янці – то була річка Смотрич. Прямо до ріки йшла протоптана стежина; протоптана так, що в цьому місці виробився ніби неглибокий жолобок, який був свідченням того, що тут пройшло безліч людських ніг. Доріжка була перпендикулярною до русла ріки, і закінчувалася якраз там - на самому краю берега. Володимир дійшовши майже до кінця (мати ще була позаду), обережно, з відстані, зазирнув на дно каньйону: там повільно й тихо жебоніла неглибока, котру можна просто перейти вбрід, річечка… Ось, - подумав він, - чим для такого майже струмка є тисячоліття, протягом яких він існує! А якою перешкодою для людей є таке річище!.. «Ну, йти – то йти!» - подумав Володимир, «Треба ж нам якось додому вернутися!», і, зовні впевненим кроком, рушив туди, де закінчувалася стежка. Він собі думав, що мусить таки бути на тій стіні, в місці під краєм стежини щось, що дасть змогу якось спуститися до дна річища: може якісь, бодай – невеличкі, бодай – слизькі для людської ноги, східці… адже видно, що цією дорогою переходить багато люду. Мати сіпнула його за рукав: - Куди ти, сину?! - Як куди?! Треба ж йти! Бачите, туди всі ходять, отже, там – найзручніша переправа на той бік… - Ні, так не можна! Має ж бути якийсь міст!… - Який міст тут може бути?! - Нам треба добре роздивитися… Вони, щойно вирішивши знайти інший шлях, відразу побачили не так далеко, праворуч, вниз за течією річки, великий, добротний та міцний, встелений асфальтом міст… - Ой, який же я дурний! Добре, що ми не пішли туди, куди я намірився… Мамо, а як же люди переходили на той бік колись, коли ще не було цього мосту? Вони ж могли розбитися від падіння… - Так, вони падали. І розбивалися… – зітхнула мати. Зразу після мосту на тому боці мати з сином потрапили на подвір’я гарної, ззовні пофарбованої в блакитний колір, церкви. Було вже досить пізно: так вони ризикували не встигнути до смерку додому… Та мати ще змалку привчала сина до одного правила: «Коли буваєш десь в дорозі – то обов’язково не оминай церкву - хоча б для короткої молитви. Тоді і твоя дорога мусить бути безпечною, і справа - вдалою». Він, в більшості, порушував це правило (іноді соромився), та коли десь їздив з матір’ю – зайти помолитися до святині для них було законом. Так само вони вчинили й цього разу: тим більше, що ця церква була відомою архітектурною пам’яткою (поруч, але трохи далі за нею розташований цілий комплекс відомих «культових споруд»). Володимир вже багато знав про цікаві місця, куди вони потрапили, отже, хотів тут багато чого матері показати, бо проста сільська жінка не дуже мала час на екскурсії – то й не багато доводилось їй бути паломницею. На запропоновану Володею екскурсію, мати не погодилась, мовляв, їй треба встигнути додому. Зайшли до ближнього храму. Роздивилися навколо. Володимир запропонував походити й оглянути цікаві розписи, та мати заперечила: «Ні, краще давай поставимо по свічці перед образ Матінки Божої, бо нема коли!» Стали перед образом Богоматері з Дитям, яка люблячим поглядом дивилася їм прямо у вічі, і, засвітивши свічечки стали молитися, аж поки до них не підсупили два юнаки в блискучій, золотавого кольору, церковній одежі: - Добре, що ви встигли до закриття храму! Ще трохи – і вас би були не впустили, бо пізно вже… Якщо хочете – то можете подати на Службу за здоров’я. Кажіть імена – і на клапті паперу один з них приготувався писати. -Дмитро, Анна, Галина, Роман, Володимир… - Ні-ні-ні! Називайте лише ваші імена. - Але ж… ми хочемо, щоб … - Ми записуємо лише тих, хто сам прибув сюди. Такі правила. Вони назвали імена. Таки застав у дорозі Володимира з матір’ю вечір… Довелося йти заночовувати у одної знайомої мамі жінки. Сидячи в хаті, про щось розмовляли з господинею, котра їх пригощала. - Сама я тут, – бідкалася жінка. Нема кому мені ні в чому помогти… Он, гляньте: все валиться! Гості подивилися крізь вікно на геть розвалену чи то клуню, чи сарай... - Нема кому мені помогти… – з надією в погляді на Володимира, сказала жінка. - Та я би міг (а сам думає: «Ой, не для мене ця робота!»), чим зможу – поможу. – відповів Володимир, дивлячись на мамину реакцію, котра мовчки сиділа, навіть на це не піднявши голови… Готувалися йти спати. Володимир ще сидів у вітальні, а мати вже вкладалася в сусідній кімнаті. Господиня була теж там. Через деякий час жінка вийшла з сумним обличчям: - Я хочу вам щось повідомити… Тільки не побивайтеся сильно! - ? - Немає тут вже вашої матері… Вона відійшла вже… Володимир все зрозумів. Він мовчки сів на стілець. Він не сумував сильно, бо знав, що мати за своє життя заслужила таку спокійну смерть. Йому навіть не захотілося плакати… І ще одне… - сказала жінка. – Ваша мама просила передати вам ось це. – і вона виклала перед Володимиром дві речі: це була невелика ікона Божої матері в якісь дивній, ромбічної форми, оправі, та різьблений хрест, зроблений з червоного дерева, котрий виглядав так, як виглядають хрести-розп’яття, якими священники благословляють людей. «Звідки в моєї мами могли взятися ці речі?» - міркував Володимир… Та після недовгих роздумів, він взяв хрест до рук, та, в поцілунку, торкнувся до нього вустами. Довго не міг після цього сну дійти до себе Володимир. «Що цей сон міг би означати? Невже це може означати близьку втрату мами? Ні!» В цій же кімнаті, що й він, спала також мати. Та одну лиш думку він для себе зрозумів чітко, та зрадів їй: тепер він твердо знав, що означає той міст, прокладений через річку, яку бачив він уві сні! № 4 – «Пастир» Володя пасе худобу. Година вже така, коли пора зганяти весь товар до купи, і гнати додому. Та пастухи не дуже вже й квапляться. Двоє інших хлопців весело байдикують на лужку, качаючись зеленим трав’яним килимом, всіяним білими дрібними «ромашками». Ні на що вони не звертають уваги: ні на грозу, що ось-ось наблизиться, ні на худобу, що може зайти в людську «шкоду». В повітрі стоїсть паркий дух, Сонце високо; і, якщо не дивитися в напрямку гір, то можна не помітити загрози бурі. Та Володимир побачив, що наближається гроза, як і побачив, що стадо худоби розділилося на дві частини: доросла худоба паслася на лівому березі річечки, а телята з вівцями – опинилися на правому боці. Той бік річки – це великий обшир зелених пагорбів, який називається Вéршки – це місце сінокосів, де трави ростуть по пояс, де плуг не торкався землі вже багато десятиліть. Для худоби це – справжнє Ельдорадо; однак, це - «заборонена зона», яка належить колгоспові. Ніхто ніколи не обгороджував цих земель, адже Вершки, майже почерез весь кількакілометровий периметр, відділені від решти світу річкою. Доросла худоба добре знає, що там пасти не можна, і завжди відчуває «вину» за собою при спробі порушити цей кордон. Досить лиш окрику, щоб худобина повернулася з півдороги, не перейшовши річку до кінця; хитріші з корів в такий моментї, коли їх ловлять «на гарячому» можуть зробити невинний вигляд, що ніби-то вони прийшли попити води… Але з дрібнотою – інша справа: вони потрапили на потойбіччя через свою наївність та недосвідченість; а деякі з них і зовсім ще води бояться, тому, можливо потрапивши у мілку воду, та відчувши незвичну прохолоду в кінцівках – намагалися втекти куди завгодно від цього стану, не сильно вже й розбираючись, є там їхня мама, чи нема… А Володя дуже любив своїх телят, овець та корів. Особливо – маленьких. І вони його любили. За них він віддав би що-завгодно! Отже, так вийшло, що всі телята і вівці опинилися на тому боці. А вони якраз і були підопічними Володі. Це він їх має повернути до всього стада. Та криком тут нічого не вдієш… Треба йти по них. Він стояв, роздумував, розглядав далеке грозове небо. Та поки він стояв – вода в річці дуже швидко стала прибувати. А там, далеко вже ллє дощ… В миг ока, мілка і прозора річечка стала перетворюватися на стрімкий бистрий потік, з брудною жовтою водою: так просто тепер не перейдеш річку, бо можна добре вимочити ноги. На випадок великої води тут існував «природній» місток: якраз почерез річку он там, зовсім близенько, проходить лінія газової труби: мов лавка, що простягляся впоперек потоку – ніяка найбільша вода не знесе її. Але, через деякий час, труба, вода до якої щойно лише ледве сягала, тепер виявилася схованою у бурхливих «баранах»; про місце, де вона була – тепер можна б лише здогадатися… Ще повноводнішою стала річка: якщо б зараз зайти в неї, то вода була б, мабуть, до поясу… На наближення цієї локальної повені та можливої бурі, інші хлопці й надалі не звертали уваги. А становище Володі, зважаючи на його відповідальність, ускладнилося ще й тим, що там, де були наші телятка, з’явилися чужі пастухи з чужим стадом – то були хлопчаки-розбишаки в сірому одязі; у їх гурті худоби було багато кіз, що вже близько наблизилися до цього нашого дріб’язку, та мали скоро з ним змішатися. І пасовище це наше: ці чужі пастухи вони ніколи не випасали тут своєї худоби. Що їм тут треба? Один з тих «пастухів» шибнувся, немов молоде вовченя в бік одного з телят, яке паслося трохи окремо від решти, ближче до води. Воно з переляку різко цофнулося в сторону. Та чи не у воду воно відстрибнуло?! Воно ще зовсім мале! Його тільце такий потік понесе… втопиться, що й не встигнеш спіймати!.. Та Володя не побачив, де поділося це теля: вигляд закрили великі кущі лози, за якими це відбувалося: може воно ще й не впало до річки, а пасеться за цими високими кущами?. Бешкетники підступали до інших телят. «Хлопці, що ж ви робите? Не зачіпайте нашу худобу!» - крикнув Володя до чужих, та вони його проіґнорували… Він ходив понад воду, не знаючи, що йому робити: вода вже сягала б грудей або й шиї; поки обійдеш далеко на великий перешийок – хто-зна, що буде з його улюбленцями…; а йти вбрід – небезпечно для себе: у воді його може збити якась глиба, багато з яких несе срімка течія, або можна застудитися від холоду, та велика небезпека в тому, що й самого його може забрати вода… Та після таких роздумів Володя прийняв рішення. Він вступив у холодну воду. Деякий час Володимир був під враженням своїх снів, які, власне, приходили до нього в не в один час, а через певні, досить великі проміжки часу. Мучила думка: «щось та й повинні вони означати?!»... Від їх тлумачення мали залежати його поведінка, етика! Бо, він вважав, що не можна лишатися байдужим до себе, коли тобі з’являються два протилежні «надприродні начала» уві сні; отже, - думав він - вони, можливо якраз зараз борються між собою за вплив на мою душу... А ти, живеш «своїм богом», і не вживаєш жодних активних дій щодо свого остаточного спасіння, чи занапащення душі?! Він мав щось робити!.. В місті, де тепер мешкав Володимир достатньо розплодилося «фахівців» з окультно-містичної сфери, котрі могли за кілька сеансів врятувати не лише людське тіло від хвороб, а й - будь-яку нещасну душу… Звертатися до них стало модно. Та не лише цим можна було покращити собі життя: давай гроші – і сам станеш знавцем: якщо не Йоґи або Фен-шуй; зможеш запросто «бачити» ауру, чи без проблем входити в стан медитації і сприймати «внутрішнє світло» та чути «внутрішній звук». Однак, Володимир вважав це все не так шарлатанством, як - гачком, на який Лукавий ловить собі жетрв. Він більше довіряв класичній науці чи психології, ну і звичайно – Церкві. Отже, спочатку вирішив звернутися на консультацію до психоаналітика (саме так було написано на дверях його кабінету) Фількенбаха, про якого чув, що це дуже високого рівня психолог. - Доброго дня! – люб’язно привітався той. - Добрий день! - Що нам розкажете? Які маєте проблеми? - Та… проблем, власне й нема… Я боюся смерті! - Гм!?.. – зацікавлено зазирнув Фількенбах у Володимирові очі. - Раптової. - Я думаю, що допоможу вам у вашій біді. Ви знаєте, що мої послуги не є найдешевшими на ринку області?.. Краєм ока Володимир побачив, що той заповнює рахунок для сплати. - З чого розпочнемо - з методи «вільних асоціацій», чи може з тлумачення снів? «Вільними асоціаціями» можна би зайнятися хоч зараз, а от ваші сни вам доведеться записувати щодня, і прийдете потім, через кілька тижнів для проведення їх аналізу. - А чи не можна, - запитав Володимир, - зробити лишень тлумачення снів? (він знав суть методи «вільних асоціацій», а тому – не хотів розкривати душу цьому чоловікові). - Ну, як ні – то ні… але, комплексний підхід до цього діла дав би нам більший терапевтичний ефект… Отже, я вам зараз дам настанови щодо того, як краще слід запам’ятовувати й записувати ваші сни… - Та я міг би вам їх розповісти хоч зараз. - Ви маєте готовий матеріал?! – здивувався лікар. - Так. Фількенбах причепив до Володимирової сорочки мікрофон… Володимир розповів йому всі чотири свої сни. Через кілька днів прийшов на «сеанс-діалог», де той мав потлумачити йому нічні видіння, та провести сеанс психотерапії. - Ну, що ж, шановний! Скажу я вам, що ваші сни – не дуже …гм … типовий зразок патології, котрі знає моя практика, але все ж дещо можна з них витягнути… От, якби ви ще погодилися на «асоціації»… - Прошу пана, розказуйте вже! – не витримував Володимир. - Ну, гаразд. Та, пропоную спосіб, коли своє тлумачення я вестиму в процесі діалогу з вами. Скажіть, як часто ви маєте статеву близькість з жінками? – випалив «фахівець». - В міру необхідності. А що? Вам треба знати конкретну кількість разів за певний період часу? - Та ні-ні, цієї інформації досить! А як ви ставитеся в цьому плані до… чоловіків? - Ніяк! – гаркнув Володимир. «Якись збоченець» - подумав він. - Ви зрозумійте, - виправдовувався Фількенбах, - особливості статі – це наріжний камінь психоаналізу… - Так, я знаю. - Отже… скажіть, - зам’явся він знову, - вас ніколи ніхто не ґвалтував? Бо ваш перший сон… - Ні, ніколи! І я нікого теж не ґвалтував. - Чудово! - Та і з другим сном навіть не знаю, як бути… якщо ви кажете, що потягу до чоловіків у вас нема… А от щодо третього – то я впевнений: у вас виражено чіткий Едіпів комплекс. - З чого ви взяли? - Та, розумієте, основною «дійовою особою» у вашому третьому сні є ваша мати… - Дійовою особою в тому сні є Міст! – злегка стукнув по столі Володимир. - Ну, не зовсім! З досвіду знаю, що міст - надто другорядна річ, щоб його приймати, як складову для аналізу. - Якщо так, то за вашою логікою (підтвердженням чого може бути мій четвертий сон) я є прихованим зоофілом? – в’їдливо запитав Володимир? - Ви не жартуйте! Це дуже відповідальна справа… Вона – варта тих грошей, які ви заплатили! - Мені не подобається ваш підхід до справи! У всьому ви бачите як не фалічні символи, то – іншу порнографію! Скажіть, чи можете ви мені пояснити, як відбуваються сни навиворіт? Від читання вашого Фройда я цього так і не зрозумів (Володимир мав на увазі сни «задом-наперед», коли якийсь подразник реального світу є логічним завершенням сюжету сну: щось на зразок того свого сну, де він деякий час спостерігав весільну процесію, яка йде з музиками, котрі ось-ось вдарять в свої бубни і цимбали… - і, тут вони таки вдаряють, але цією музикою виявляється дзеленчання кришки від баняка, випущеної кимось тут - в реальному світі)? Невже мій випадок є таким складним, що, як кажуть в народі, «Фройд би плакав»? Якщо ви не можете відповісти мені на це, то я бачу, що не варто було мені платити вам той п’ятдесятивідсотковий аванс… - Воля ваша, - улесливим голосом проспівав лікар, - та ми ще можемо продовжити далі: це були всього лиш певні вияснення формальних моментів… Не звертайте увагу на такі тонкощі. Та я вважаю мабуть трохи помилкою, те що взагалі погодився мати справу з вами – людиною, яка не дочитала нашого великого класика… - Ну, тоді, дякую! І бувайте здорові! – встав зі стільця Володимир, і пішов геть. - Слава навіки! – привітався у відповідь священник. – хочете висповідатися? - Можна й так сказати… - відповів Володимир – але причастя приймати не буду. - Чому, адже марною буде сповідь без причастя!.. - До завтра я не витримаю без їжі. - Добре, тоді можемо просто поговорити. Володимир, якомога коротше ввів отця Василія в суть справи. Розповів і про свої сни. - Тяжко давати поради в таких випадках. – сумно зітхнув священник. – Чужа душа – пітьма… - Ну а що ви скажете про зміст снів? - Розумієте, Свята Церква не має виробленого однозначного правила ставлення до таких речей: святі отці катеґорично застерігають вірити снам, або якось на свій розсуд тлумачити їх, хоча визнають існування снів божественного походження, які бувають віщими, або ж - надсилаються нам для настанови чи повчання… Але, оскільки простій, незагартованій в духовній боротьбі, людині, відрізнити сон божественний від сну, надихненого нечистим і його слугами, складно, то пропонується не звертати на сни, чи будь-які інші явлення (хай святих ангелів, Божої Матері, чи – навіть Самого Господа нашого) жодної уваги, бо, насправді, під личиною світлих сил можуть приховуватися темні. Єдине, що зауважують святі отці – це те, що іноді можна розпізнати походження сну: якщо результатом його є страх і трепет - то це є навіюванням нечистого, а коли спокій і затишок – це від Бога. Отож, якщо дивитися на ваші сни з цієї точки зору, то можна зробити висновок, що ваші перші два сни є якоюсь мірою небезпечними для вас: адже ви самі сказали, що вони вам примарилися тоді, коли це був період вашого спілкування зі «Свідками Єгови» - тому все зрозуміло… А от третьому сні щось ніби є хорошого… В останному – все зовсім незрозуміле: чому ви вирішили, що цей сон був незвичайним? Та, моя вам порада: забудьте про це все! Живіть і надалі своїм життям, частіше приходьте до нашого храму… І все буде добре. Володимир вийшов з церкви із якоюсь незрозумілою тривогою. Куди тепер він мав іти? Він не знав. Треба б іти додому… Вулиця була порожня: ані душі. Він зупинився. Неподалік, на протилежному тротуарі, нерухомо стояла темно-сіра постать. Він придивився добре: постать мала дивні форми, а шкіра - ніби з якимись коричневими вкрапленнями… Якщо на тебе полює це створіння, то колись воно тебе наздожене. – подумав Володимир. * * * До обласного психо-неврологічного дистансеру № 2 сьогодні привезли «новенького». Медсестра в реєстратурі щось переписувала з листка паперу в заведену нову медичну картку. Лікар, який мав лікувати цього «новенького» стояв неподалік, при виході в двір, та, докурюючи свою цигарку, іноді покашлював. - Вже другий за цей тиждень «релігійний»! – сказала медсестра до лікаря. - А перший котрий? - Вісімнадцять років. «Журавель» - ми його так прозвали, бо він смішно ходить, піднімаючи високо ноги, ніби боїться наступити на щось. Каже, що повсюди під ногами лежать хрести; а на них «як відомо, ставати – гріх». Бідненький! Все монастирями марить… - Ну, а з цим що? – спитав лікар. - А цей втікає від нечистої сили: серед білого дня забіг до першої-ліпшої квартири та забився під ліжко; поки санітари його звідти витягали, то ліжко вщент поламалося – так сильно відбивався ногами… Все викрикує молитву «Отченаш»… - То як цього назвемо? - Щось придумаємо. – підмигнула вона лікареві, а тоді взяла простий олівець, і, на палітурці медичної картки внизу під прізвищем, ініціалами, датою народження та адресою прописки, вивела: «БІГУН». * * * Бігун не був дуже буйним. Його прив’язували лише іноді. Коли він починав викрикувати молитву, то всі вже знали: пора йти в’язати. Коли він чогось боявся, то відразу ховався під своє ліжко («шкода, що тут не будують печей!»). Новенька медсестра-практикантка, завдяки Бігуну, навчилася молитви «Отченаш». Може через це вона тепер почала більше цікавитися релігійною літературою, і вже з молитовника вчилася інших молитов… Коли Бігунові легшало, то вона часто приходила до його палати, і, коли вона залишалася на чергуванні, то вони довго спілкувалися між собою: одного разу вона навіть погладила своїми білими руками його неголене зболене обличчя! Щотижня Бігун віддавав цій молоденькій медсестрі списану надрібно картку з іменами його друзів і близьких – це в церкву на Службу. А медсестра від себе подавала записки за здоров’я всіх багатьох хворих лікарні (він в переліку був першим). Ніхто з медперсоналу, крім неї, не називав Бігуна на ім’я, як, власне, й більше ні до кого з пацієнтів, окрім нього вона так не зверталася… Погано було Бігунові все рідше і рідше. А від недавна в його вікно почали стукатись крильми ангели (дарма, що Той, хто володів ним, щоразу в таких випадках застеляв вікно чорною завісою!); Бігун знав: то ніякі не голуби! Вони скоро заберуть його з собою.
