НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 8257 ГОЛОСОВАТЬ!
Це ж як треба було ненавидіти жінок, щоб «винайти» таке безглузде свято, як Восьме березня! Цього дня я почуваюся не жінкою, а пам’ятником, до якого покладають квіти. Не надто приємне відчуття, скажу я вам… Взагалі не люблю зірвані квіти – вони якісь неживі.
На щастя, у фірмі, де я працюю, не прийнято святкувати Восьме березня, бо я – єдина жінка у досить великому чоловічому колективі. Сім років тому я переступила порога цього офісу ще юним легковажним кошеням й, мабуть, залишу його старою драною кішкою. Та ні, я не з’їхала з глузду, просто прізвище в мене таке – Кішка. І якщо вірити хлопчакам із нашої фірмі, воно цілком відповідає моїй сутності. Так, я можу бути пухнастою, грайливою, але чіпати мене – зась! Вони ще кепкують з мене, чи не із нащадків я матроса Кошки, та в родині у мене були самі селяни.
А працюю я секретаркою. Існує міф, що усі секретарки закохані у своїх шефів. То ви мого шефа не бачили. Павло Петрович, що ми його між собою охрестили «Падлом Пройдисвітовичем» увесь складається із самого черевця, невеличкої лисої голівки та двох коротеньких товстеньких ніжок. Він іще не старий – йому трохи за сорок. Та мені в найстрашнішому сні б таке не наснилося – закохатися в його. Мій шеф вважає, що я гарненька й дурненька – мабуть, так йому зручніше. Та без моєї підказки він, розумник, нізащо не пригадає, де в нього який папірець лежить.
Ранок в офісі – то є щось страшне. Усі метушаться, чогось шукають. Падло Пройдисвітович ходить злий, що той собака – він зранку завжди зі своєю дружиною свариться, то в них така сімейна традиція. Бачила її – незграбна, схожа на кобилу фарбована білявка, ще й на височенних підборах, на яких вона ходити геть не вміє. На пиці великими літерами написано, що стерво рідкісне.
От і зараз почалося…
– Оксано, де наша учорашня угода? Я в тебе питаюся, чи у цієї шафи?
– Та осьдечки вона, на столі лежить.
– Оксано, не сперечайся! Що то за мода у вас, жінок, така?
– Та я ж не сперечаюся, а кажу вам, що угода на столі.
– Де ти її бачиш? Я не бачу. То що, я сліпий?
– Мабуть, ви просто зранку трохи неуважні, Павле Петровичу. А угода – осьде вона, ви саме дивитеся на неї.
– Де? А, ось… Сам бачу! І, взагалі, що ти зранку робиш в моєму кабінеті? Га?
– Та ви ж мене викликали, бо не могли угоду знайти…
– Яку угоду? А що я оце по-твоєму в руках тримаю – туалетний папір? Щоб це було востаннє, чуєш? А зараз приготуй мені кави.
– Як вам – міцніше чи лагідніше?
– Якнайміцніше! Та якнайскоріше! Чого стоїш? До речі, що це ти у штанях?
– А спробували б ви у п’ятиградусний мороз у коротенькій спідничці побігати! Подивилася б я на вас тоді… Та й штани в мене такі, що куди тим спідничкам, – я похитала стегнами, а таки було чим хитати, й пішла готувати каву.
– Мене нема! Ні для кого – хай там хоч сам президент, – долинуло із кабінету услід.
І так кожного разу. Ну, майже кожного… Не чоловік, а суцільна халепа! Усе зрозуміло, кави вимагає – значить, усю ніч по хвойдах бігав, а кохана дружинонька йому нагадала, хто хліб кидає до будки. Бо цю фірму він свого часу відкрив за рахунок тестя – власника двох ринків. Звичайно, борг він вже давно повернув, ще й з процентами, та йому про це інколи нагадують – про всяк випадок. До речі, фірма наша надає посередницькі послуги – по суті, робимо гроші на пустому місці. В ділових здібностях шефові не відмовиш, та й до грошей він ласий, що кішка до риби. Поки я готувала каву, в приймальні з’явився наш головний бухгалтер Дмитро. Очиці масні, волоссячко прилизане… Тьху! Не чоловік, а непорозуміння!
– Оксаночко, кицю моя, та сьогодні напрочуд гарно виглядаєш!
– Якщо Дмитрик зранку робить свої незграбні компліменти, це означає лише одне – йому щось потрібно! Що ж саме, котику мій?
– Знайди мені оці документи – ось, я тобі на аркуша виписав, – він поклав мені на стіл… ні, не аркуша, а добряче паперове простирадло.
– А шеф у себе? Знову не в доброму гуморі?
– А що, він колись буває в доброму гуморі? Щось я такого не пригадую…
– Та ні, був одного разу – коли його дружина до лікарні потрапила… А ти із документами поквапся – вони мені терміново потрібні.
– Хто б сумнівався… – зітхнула я.
Щойно я встигла розшукати ті кляті папери, як чорти принесли Юрка із відділу маркетингу. Волосся скуйовджене, костюм якийсь пожмаканий… Ще й перегаром тхне… Потвора! Будь я чоловіком, мені б й на думку не спало в такому вигляді на роботі з’явитися.
– Ксюнечко, кицю…
– Юрцю, песику…
– Зла ти…
– Та й ти не надто добрий!
– Відправ оце факсом до Дніпропетровська.
– А в самого що – руки із сідниць? І, взагалі, де твоє «будь ласка»?
– От, стерво… Погано мені, розумієш, жінко?
– То ковтни анальгіну. Я, що, лікар? Чи своєї роботи не маю?
– Яка твоя робота – бісики пускати на всі боки?
– А твоя – дівчат із кав’ярні, що навпроти, за груди мацати? Чи ти ще й досі не второпав, що твої вбогі чари на мене не діють?
Юрко приречено махнув рукою та пішов геть. А на що він розраховував? Я ж не коняка, щоб на мені кожен їздив… Поки я поралася із паперами, що їх мені звечора накидав на стіл шеф, до кабінету тихцем прослизнув наш начальник відділу реклами Станіслав. Стасик має двадцять чотири роки, носить пухнастого блакитного светрика, білого шкіряного кашкета та джинси, тугіші за мої колготки. В його голівці із висвітленими пасмами кучерявого волосся регулярно народжуються карколомні ідеї, з котрих деякі навіть втілюються у життя, якщо Стась не попадає шефові під гарячу руку. Наші чолов’яги не ставляться до його всерйоз, та він – добрий хлопчик і все розуміє без зайвих слів. Його ясно-блакитні очі дивляться на світ із м’якою посмішкою, хоч той не завжди відповідає взаємністю…
– Оксаночко, як ся маєш? Як Богданчик? – то були перші добрі слова та перша щира посмішка за весь ранок.
– Дякувати Богові, одужав вже. Пустує… – я теж посміхнулася, пригадавши моє сонечко – синочка Богданчика.
Стасик був єдиною людиною на фірмі, яка знала, що я маю дитину. Звісно, окрім шефа, та йому то було нецікаво. Колись ми у неділю випадково зустрілися у супермаркеті. Стась подружився із моїм малим. Інколи ми разом гуляли, а коли шеф посилав мене на курси підвищення кваліфікації, Стась щовечора відвідував Богданчика.
– Ось, це йому передай – від зайчика, – Стасик простягнув мені кумедне біло-жовте кошеня. Оченята в іграшки були великі й блакитні – як у самого Стася.
– Дякую, Стасю. Він обожнює кошенят!
– Ще б пак, бо його матуся – кицька. Щось кішечка якась сумна… Хтось із наших бовдурів образив?
– Та ні… Хоч, чесно кажучи, намагалися.
– Це тобі для гарного настрою, – він положив на мого стола компакт-диска. – Твій обожнюваний Стінг.
– Ти – диво! Мур-р!
– Няв!
Настрій, справді, трошки покращав. Настільки, що я спромоглася на прогулянку до комп’ютерного відділу. Чоловіки кажуть, що жінки – плетухи. Та як наші хлопці із комп’ютерного ласі до пліток, то де вже тим жінкам… От і зараз, не встигла я переступити порога, як почалося:
– Оксанко, як ти гадаєш, чи Валентина Семенюк справді вагітна?
– А вам що до того? – скривилася я.
– Та цікаво ж! – мало не з образою подивився на мене Сашко.
– Вона ж застара для того! – обурився Сергійко.
– Та й чоловік – якась сіра миша, хоч і мільйонер, – виніс свій авторитетний вирок Іванко.
Усі троє – неохайні, неголені, з довгим брудним волоссям, схожі на рокерів. Та іще банда… Харчуються переважно вермішеллю «Мівіна» та міцного кавою. Посуд взагалі не миють – все одно, забрудниться.
– Вам би на жовту пресу працювати, хлопці. Були б багатіші за нашого шефа.
– Кицю, тобі хто на хвоста наступив? До речі, сьогодні ж Восьме березня, – собі на лихо згадав Сашко. – Тобі виставлятися.
– Ти щось плутаєш, парубоче. Це вам виставлятися, бо моє ж свято.
– Хрону тобі із олією, – показав мені язика Сергійко.
– Добре, хоч із олією, бо самий хрін – не надто смачна страва. То й вам, хлопці, хрону, та без олії – вона мені ще знадобиться, картопельки собі на вечерю підсмажу.
– А якого біса ти до нас приперлася? – поцікавився Іванко.
– Нагадати, що сьогодні наприкінці дня наш новий рекламний буклет повинен лежати в шефа на столі.
– Та він сам наприкінці дня буде лежати в обіймах якоїсь білявки, – хитрувато підморгнув друзям Сергій.
– Вам краще знати… Моя справа попередити.
– А що, дуже лютиться? – стривожився Сашко, копирсаючи у носі. Мене мало не знудило від того видовиська – ледве стрималася, аби не сказати йому декілька «ніжних» слів.
– Бува й гірше. То ви б на деякий час облишили балачки та бралися до справи. Бо не хотілося б до нових ледацюг звикати.
– Здоровенька будь, – просичав мені навздогін Іванко.
– Й тобі не кашляти.
Серпентарій, та й годі… Працювати у чоловічому колективі – то такі тортури. Вони ж один одного їдять без солі… Безглузде життя! Як би не синочок мій Богданчик, не знала б, що і робити. А їх, бач, воно цілком задовольняє…
В приймальні на мене очікував наш офіс-менеджер (читай, місцеве ледащо) Олесь – шефів племінничок. Патологічно цікавиться політикою. Міняє партійну належність частіше, аніж я – зачіску. Неодноразово був битий на різних політичних акціях. Навчається на факультеті журналістики.
– Привіт, Олесю. І що то за гидоту ти мені припер? Програму партії?
– Оксаночко, можеш цього листа до міського голови відредагувати? А то щось мені зле…
– Тобі як до роботи, то завжди зле.
– Ти що, учора на мітингу не була?
– Уяви собі, ні. Я книжку читала – цікава така, з історії Середньовіччя. А хто мітингував – партія брехунів чи невігласів?
– Що ти таке верзеш? То ж справжні патріоти, спасителі нації! Хочеш, я тобі прапорця подарую?
– Встроми його собі в дупу. Може, полегшає… Чи ти справді гадаєш, що оті хлопці у дорогих костюмах врятують націю?
– До речі, із Восьмим березням тебе, кішечко, – спробував підлеститися Олесь.
– Забирайся до біса зі своїм святом, хай йому грець!
– То ти листа відредагуєш? – розгублено закліпав очима хлопець.
– Де ж тебе подіти, лобуряко… Бо ще помре наш голова від сміху, читаючи твою дряпанину.
– Оксано, я ось що подумав… Якщо є міський голова, то повинні й міські сідниці бути?
– То, мабуть, його зами. Зайвого разу сідниці від стільців не відірвуть.
– Бридкі хлопці…
– Твої колишні колеги по партії, чи не так? – мило посміхнулася я.
– Коли ж то було…
– Та не так вже й давно – здається, восени.
– Де ми, а де – осінь…
– Перевертень!
– Пантеро!
Поговорили… Ні, взагалі-то Олесь – непоганий хлопець. Та навіщо ж він знов нагадав мені, який день сьогодні?
...Давно то було… Росла в невеличкому селі дівчинка на ім’я Оксана. Жила зі старенькою бабусею Оленою. Матінка її померла, коли дівчинка ще зовсім крихіткою була, а батько невдовзі кудись подівся. Сусіди казали, бачили його в місті з якоюсь жіночкою та малим дитям. Може, він то був, а може хтось інший… Викохала, виплекала старенька свою квіточку-Оксаночку, й виросла дівчинка справжньою красунею. Закінчила в сусідньому місті, де жила її тітонька Галина – мамина рідна сестра, торговий технікум, повернулася до рідного села й працювала собі у невеличкій крамниці. Гарна була, що казати: струнка, не надто висока, та й не мала, мала довге руде волосся – м’яке, хвилясте, і зелені котячі очі, що за їх хлопці дражнили Оксанку відьмою. Та ще за те, що серце мала «із перцем»…
Поряд із селом був санаторій, і влітку у крамниці навіть можна було побачити таке рідкісне явище, як черги. Не любила дівчина тих відпочиваючих:
– Вештаються навколо, усюди свого носа сують, нишпорки. А що вже галасливі – вуха пухнуть, – скаржилася вона бабуні.
– Міські, що ти хочеш…
– Була я в тому місті – нічого хорошого. Усюди натовпи, метушня… Хіба ж то життя? От у нас справжнє життя – чисте повітря, така краса навкруги…
Одного разу заклопотана Оксана розшукувала якусь річ на полицях й раптом почула за спиною м’який чоловічий голос:
– Дівчино, а у вас леза є?
Вона обернулася й побачила… Його! Він був чорнявий, смаглявий, а очі – чорні, наче оксамитові. Серце щось болісно стиснуло – то була сама доля…
– Кралечко, покваптеся будь ласка! – невдоволено пробурчала якась літня огрядна жінка, не за віком вдягнена у куці вузькі джинси.
– Мамо, ви кудись поспішаєте? – хлопець щиро милувався незнайомою красунею, її струнким тілом, пишним волоссям… А очі! То було щось надзвичайне…
Мамо? То його мати? Бувають же дива на світі Божому… Мабуть, стара відьма перехопила погляд сина, бо спохмурніла.
– Богдане, які в цій дірі можуть бути леза?
Богдан… Його звали Богданом! Себто, Богом даний… Стояла, немов зачарована, не мала сили навіть очей підвести. Та схаменулася:
– Шановна пані, а вас у цю діру ніхто силоміць не тягнув. Не подобається – Україна велика, а світ іще більший.
– Нахабо! – майже заверещала жінка, а хлопець лише посміхнувся.
Неспокійно було їй того дня – усе згадувалися ті очі, чорні, як сама ніч… Навіть наснилися, кляті! А наступного дня він знову прийшов – без своєї матусі-мегери… Що то було за солодке божевілля! Думала Оксана, то лише у старих піснях, що їх інколи співала бабуся Олена, таке бува. Аж ось – із нею сталося…
– Як тебе звати?
– Оксаною, – ледь чутно прошепотіла, а сама думала – Боже, най це буде не сон…
– Гарне ім’я, а ти – ще гарніша!..
І все… Й полетіла у солодку прірву на міцних крилах. Навіть по землі ходила, наче літала. Ні про що не думала – буде, як буде, лишень щасливо зітхала. Віддала усе, що мала – п’янку красу свою дівочу. Спершу відсахнулася, зашарілася, а потім подивилася у ті очі чорні й… не відштовхнула. Зовсім пропала! Пила те хмільне кохання й не могла свою спрагу втамувати. На світанку поверталася додому якась радісно втомлена, щебетала пташкою:
– Ой, бабуню, що то за очі – чорні, гарячі… Немов у хащах лісових заблукала, а серцю – легко-легко!
– Ох, вже ті чорні очі – сльози дівочі, – хитала головою старенька, згадуючи своє перше солодко-гірке кохання. Й хотіла б вберегти онуку від пекучого болю, та розуміла – як судилося, так воно й буде…
А Оксана й гадки немала, що недовго їй лишилося літати…
– Мій будеш, Богдасю, – збуджено шепотіла. – Нікому не віддам – ані людям, ані Богові!
Та прийшов одного разу сумний, блідий, стояв, мов із хреста знятий. Зрозуміла все і вклякла, німа від болю…
– Оксаночко, час вже мені від’їжджати. Та не плач, моя квіточко, я ж повернуся.
А вона наче знала, що вже не повернеться, билася пораненим птахом:
– Чого ж востаннє? Оксаночко, чи ти мені не віриш?
– Мовчи… – притулила пальчика йому до вуст. – Нічого не кажи! Лише цілуй мене, що є сили…
А вранці на подвір’ї з’явилася зловісна чорна постать…
– Облиш його, відьмо! – заволала, мов несамовита. – Не ламай життя моєму синочкові! Йому ще в інституті вчитися. Та ще… Дівчина в його є – гарна, куди тобі, ще й батько – депутат! Якщо маєш іще гордість – облиш його. Подивися на себе – кішка березнева…
Вона й слухала, й не слухала… Кішка березнева… Так, саме у березні народилася – тому й вдачу таку має. Недарма ж прізвище таке – Кішка. А в його – Господи – дівчина… Ще й батько – депутат! От, дурепа!
Він через подругу її Юльку передав, щоб приходила на «їхнє» місце біля старого дубу. Не пішла – бо гордість мала, хоч і кішка березнева… А записку його зберегла…
Два тижні тужила-голосила, наче божевільна… А потім – лишенько – зрозуміла: син буде. Чому саме син? Бо серце так чогось підказувало. Ні хвилиночки не думала, щоб те дитя згубити. Якось ввечері сказала, розчісуючи золотаву косу:
– Поїду я до міста, бабуню. Тітонька Галина вже давно кличе.
– Навіщо ж, зіронько? Хіба моя хата тобі замала стала? А з дитинкою якось впораємось! Ти ж так те місто не любиш…
– Та ні, бабуню, якось вже звикну. В місті я роботу знайду хорошу. Та й важко тобі із маленьким буде. Ще й слава піде по селі.
– Люди поговорять, та й забудуть…
– Розумієш, не можу я тут більше бути – все про його нагадує… Кожен куточок, кожна квіточка, дуб той старий…
– Може, й твоя правда, дитино… То не забувай стару – скільки вже мого віку лишилося…
Наступного дня рано-вранці поїхала, а що іще мала робити? Треба було звикати жити без його… Тітонька Галина радо зустріла племінницю. Навіть коли дізналася про біду Оксанину, ні про що не питала, тільки пригорнула до себе. А дівчина, щоб не обтяжувати тітку, поки мала змогу, працювала у кінотеатрі – квитки продавала. Невдовзі знову їй плакати довелося – померла баба Олена. Поховали стареньку, та й понеслося-покотилося нове життя…
Народивши сина, дала йому ім’я – Богдан. Бо, як і батько його, був Богом їй даний. І, попри усе, щаслива була! Звикла до галасливого міста, навіть полюбила його. Знаходила вже красу в химерних старих будівлях та сяючих діамантами скла нових. Скінчила двоє курсів – бухгалтерів та комп’ютерні. А коли маленькому річок виповнився, пішла роботи шукати. Тоді й привела її доля до того офісу. Мала надію влаштуватися бухгалтером, та виявилося, що шеф таку роботу самим чоловікам довіряє. Вже хотіла піти, та він зупинив – надумав, що гарненька секретарка йому в нагоді стане…
Багато часу пройшло, змінилася вона. Вже не була такою довірливою та наївною. Дечого навчилася – зі смаком одягатися та ставити на місце різних нахаб у штанях, що в їх нестачі не було. Та й рани минулі загоїлися. Жила вже в гарненькій двокімнатній квартирі – своїй, придбаній у кредит, навіть мала змогу тітці потроху допомагати. Лише Восьме березня не любила – одразу ж згадувала того чорного дня, коли в неї щастя, життя відібрали, ще й кішкою березневою назвали. Іноді сама так про себе казала із посмішкою, та легше від того душі не ставало… А на дурні питання про особисте життя відповідала коротко: «То вас не стосується»…
...І де той тип узявся у приймальні – нахабно вперся, наче до себе додому. Я вже вкотре за сьогодні відчула запах перегару. Що то вчора було – може, матч який чи ще щось? – Дівчинко, а Петрович у себе?
– Пана Стасюка нема, – спокійно відповіла.
– Ти мені, крихітко, оце облиш – «нема». Не можна дорослим брехати, – й попрямував до кабінету, та я вже встигла натиснути під столом невеличку кнопку.
Одразу ж з’явився охоронець – здоровань Стьопа. Два метри та понад сто кілограмів самих м’язів. Спідлоба подивився на нахабу:
– Чи проблеми маєш, чоловіче?
– Ні, – розгублено пробелькотів той.
– То зараз матимеш!
– Зрозумів…
Небажаний відвідувач зник, наче й не було його. Стьопа вдоволено посміхнувся:
– Герой… Усі вони боягузи! – презирливо скривив вуста й ефектно пограв м’язами. – А ти, кицю, молодець – не розгубилася! Що увечері робиш?
– Вгамуйся, друже! Коли для тебе настає вечір, я вже солодко сплю.
Він простягнув руку, щоб мене обійняти, та отримав дзвінкого ляпасу:
– Чи в тебе зовсім дах зірвало, дурню? Й не соромно? Забирайся під три чорти й не смій більше свої кінцівки розпускати, бо шкодуватимеш!
– Істеричка, – потираючи щоку, пробурмотів Стьопа. – Чому ж моя дружина не така? Жодного на пропустить, хто у штанях щось має!
– Замало мати лише у штанях – потрібно, щоб й у голові щось було… А в тебе що у голові, що у штанях – нема різниці.
– Оксано! – гукнув із кабінету шеф. – Що там трапилося?
– Якийсь п’яничка приходив. Стьопа із ним ввічливо побалакав, як він вміє.
– Якого дідька він тут шукав?
– Мабуть що вас, – я ледь стримала посмішку.
– Оксанко, – щось підозріло лагідно подивився на мене шеф. – В мене голова трохи не розколюється… Будь ласкава, відвези ці папери до адвоката – я тобі адресу дам. А я, мабуть, додому поїду…
Додому… Отже, мене чекає «приємна» подорож у тролейбусі чи маршрутці, де людей – більше, аніж шпротів у тій бляшанці. Та що поробиш, коли шеф напередодні гарненько провів час… А погода була бридка – морозно й водночас сиро, на асфальті – залишки брудного затоптаного снігу, та небо затягнуте сірими хмарами, наче старим рядном. Ще й оті кляті шпильки…
На диво, тролейбус був майже порожній. А контора в того адвоката таки нічогенька була… У приймальні сиділа гарненька секретарка. Оглянула мене й посміхнулася – відчула свою колегу.
– Вам кого? – спитала люб’язно.
– Богдана Васильовича. Скажіть, я документи привезла від пана Стасюка.
– Так, він вас уже чекає – проходьте, будь ласка.
Крадькома роздивилася – кабінет був розкішний, ще й зі смаком обставлений. За столом сидів ще досить молодий чоловік. Він підвів очі, й… Лишенько, чи ж може таке бути? Боже милосердний, чи то мені мариться? Богдан… Ще й очі чорні… Здається зараз знепритомнію…
– Оксано? Оксаночко!..
Підхопилася було, та він стримав.
– Ні, люба, тепер вже не втечеш від мене…
– Я й не тікала – то ти зник, – ображено прошепотіла, а в голосі уже бриніли сльози, й несила було їх стримати.
– Чому ж не прийшла до старого дуба? Я чекав, аж доки час вже було на автобус поспішати.
– Бо матуся твоя наказала тебе облишити. Ну, то й що, одружився із донькою депутата?
– Із якою донькою? Що за дурниці ти верзеш?
– Хіба ж не було у тебе нареченої?
– Та я й досі не одружений… – знесилений, майже впав на стільця. – А… ти? – з надією подивився, й що то був за погляд…
– Ні, – прошепотіла й тихо заплакала. Шкода було себе, його та того далекого загубленого кохання…
– А я з того часу живу, тебе чекаючи.
– Чому ж не розшукав?
– Бо бабця твоя вмерла, царство їй небесне, а у селі ніхто не знав, де ти поділася.
– А ти знаєш, хлопче, що сина маєш?
– Що? – закричав, а очі заблищали. – Ох, мамо, що ж ви наробили…
– Та час іще ж є – день довгий, а життя ще довше, – посміхнулася крізь сльози.
– То ти… вибачаєш мене?
Нічого не відповіла, лише стиснула в обіймах.
– Тепер вже, точно, не втечеш!
– Це ти не втечеш… Оксаночко, кицюню моя…
– До речі, сина твого Богданом звуть…
– Пам’ятала?
– Хіба ж таке забудеш?..
– То чого ж ми сидимо? Поїхали до його швидше!
Здивовано подивилася на нас гарненька секретарка, та нічого не сказала – така вже в нас робота. А на вулиці наче інший день настав – потеплішало, та хмари розсунулися, і крізь сіре рядно було видко ясно-сині клаптики неба. То було справжнє весняне небо, й весна вирувала в моєму серці. То був мій день, адже я – кішка, до того ж березнева!..
