НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 6151 ГОЛОСОВАТЬ!
***
Ія сиділа на лавці біля могили. Кладовище було за містом, тому, зазвичай, все нагадувало тиху околицю селища, де чути лише щебетання пташок та заливчастий гавкіт собак. Вона любила приходити сюди. Іноді читала, іноді мріяла, у важкі часи просила померлого заступитися за Неї, підказати Їй вихід, коли було легко на серці – просила у Бога за покійного. Все було так, як буває із усіма іншими, що сидять на кладовищах і сумують.
Сьогодні стояв теплий та світлий березневий день. Цього разу пташки не співали. Зате довкола було дуже людно. Гості кладовища щось надміру метушилися, прибираючи могили. Як на неї, то вони надто голосно розмовляли, надто швидко перебігали поміж пам’ятниками, та й взагалі вели себе так, наче забули, де вони знаходяться.
Ія дивилася на поховання і уже вкотре думала: „Може то й добре, що ще для однієї людини місце залишили. Мені це зовсім не заважає, як думалося, абсолютно не мозолить очі. А місце – нехай буде, ось як тепер важко із місцями на кладовищі”.
Сонце виблискувало на мармурових плитах, заломлювалося на кришталевих вазах, звідусіль весело пускаючи зайчики на Неї. „Як красиво: звичайне голубе небо з банальними білими рваними хмаринками, трава, свіжа, салатово-зелена, така, як і належить їй бути навесні, і те, що сліпить сонце очі, і доводиться мружитися, нехотячи посміхатися. Красиво... І не потрібно зараз заморських краєвидів чи більшого розмаїття барв, зайвим був би надлишок кольорів та звуків сходу сонця чи грози. І краса ця така знайома, така добра й затишна, така, наче рідна, наче належить тобі.”
Ія зажурено дивилася вдалечінь і згадувала своє дитинство, згадувала село, у якому виросла, те сонце, на яке дивилася крізь дірку в листку подорожника, уявляючи себе сестрою дванадцятьох братів-лебедів з казки Андерсена, те небо, на якому любила спостерігати білосніжні сліди літаків, такі рівні, що здавалось - вони намальовані на небі під лінійку. Спогади робили Її погляд меланхолійним та трохи блаженним. Якби люди-мурахи, що навколо снували, носячи старі вінки від могил на сміття, могли б зазирнути їй у душу, то припинили б те своє сновигання і завмерли б від почутого. Вони ошаліли б від Її музики, співів ангелів, що переповнювали Її вщент, наповнювали до останньої краплини крові, до останньої сумовито-щасливої потайної сльози. Та музика увірвалася б і у їхні світи, пошматувала старі і звела б нові, вічна музика краси, краси, яка не є вічною. І серця їхні рвалися б від розпачу, і кожен захотів би зробити все, аби залишити ці миті в житті назавжди. А музика віщувала б про любов, про тепло, про розлуку, про смерть, про все, що творить цей світ.
- Мамо, якщо тьотя хотіла цю лавку обов’язково робити з усіма цими завитушками, то нехай прийде і сама її пофарбує.
- А ти візьми та й тільки зверху пофарбуй.
- Аякже, а знизу що, буде сиве?
- Тобі ще треба полакувати дошки, ти не забула?
- Та ні, не забула. Не все одразу!
Музика пропала, так раптово і нахабно увірвався діалог в цю дивну мить Її життя. Вона аж озирнулася, безпорадно, по-дитячому кліпаючи. Неподалік, дуже неподалік, якась випадкова сімейка також прибирала могилку. Старша пані з червоним волоссям, махаючи сапкою, голосно пояснювала молодій дівчині всі премудрощі фарбування складних металевих конструкцій. Донька огризалася, робила по-своєму, і це породжувало нову суперечку. «Оце вже мамаша, донька давно виросла, явно не вперше в житті фарбує, але ж треба покерувати, повчити. Хоч би на цвинтарі вгомонилася». Вона спересердя подумала про сусідів і одразу ж засоромилася своїх недобрих думок. «А чим Ти краща, сидиш біля могили на кладовищі, а думаєш так погано про людей?». Ія знову поринула у власний світ, де останнім часом було трохи неспокійно та незрозуміло навіть для Неї самої. Там, всередині, боролися світлі думки про те, що всі заслуговують добра, з іншими, нехорошими думками про окремих людей, які образили Її, заподіяли Їй зло, через яких Вона плакала. Ія знову заставляла себе не думати погано про оточуючих, зараз - про цих шумних сусідів по кладовищу.
- Старі вінки викинути, чи ще нехай стоять?
- Мамо, ну куди стоять. Нові купимо. Ті вже такі страшні.
- Та чого, ось цей ще досить пристойно виглядає.
- Мамо, ми купимо і привеземо два нових вінки!
- Нехай буде по-твоєму, викидаю. А ти що там робиш? Треба сміття винести!
Ія не одразу помітила молодика, що стояв обабіч, іноді нахиляючись, протирав мармурову плиту. Теща, а це таки була теща, накинулася після доньки на зятя. Віддати належне, зять мовчки згріб якийсь зелений пластмасовий мотлох і спокійно поніс до дороги. «Донька, напевно, живе окремо із чоловіком, а рижу мамашу вони терплять по вихідних. В іншому випадку, це або глухонімий зять, або якесь нещастя». Оскільки молодий чоловік не підходив зовні до жодного з цих образів, то Вона зупинилася на своєму першому припущенні – „Таки рідко бачаться”.
Звичайнісінькі люди, яких зустрінеш усюди, в маршрутці, в магазині, в лікарні, заполонили Її увагу, і врешті-решт, насправді зацікавили. Придивившись уважно, Вона ще помітила стареньку бабцю за могилою. Бабця буркотіла сердито щось собі під ніс. Потім пішла оглянути інші могили, написи, вінки. «Це матір тієї рижої. Ось від кого усе це. Стара би молилася над рідними похованими, то й молоді може б не сварилися б через те, кому і як фарбувати лавочку. А, певно, діда поховала». Ія мала звичку швидко і безапеляційно висувати гіпотези про минуле чи майбутнє людей, яких знала добре чи ось так, як на кладовищі, лиш керуючись спостереженнями.
«Знову за своє! Знову погане про людей! Добре, що ніхто не чує, а то б вже кинулася оправдовуватися. Гріх! Пригадай, як ти, заціпивши зуби, не зронивши жодної сльозинки, мовчки та ретельно перекладаєш з місця на місце свічку, витираєш невидиму пилюку, розправляєш квіти на вінку.» Вона пригадала ті відчуття і сльози зблиснули в очах. Ось справжнє, ось те, що заставляє робити, робити так натхненно, наче заради цього й приїхав на кладовище. Працюєш, аби не заволати так, що почують аж у місті, аби не завалити пам’ятник, який сам і малював скульптору, аби не ударитися головою об той клятий мармур. А хочеться голими руками руйнувати все довкола, а хочеться ударятися доти, поки усі спогади не згаснуть назавжди. Хочеться вичавити з себе до останньої краплини той біль, який обпікає серце, який стискує груди так, що задихаєшся. Все те, про що ніколи і нікому не можеш розповісти.
- Дєдулі уже все одно, яка стоїть біля нього лавка.
- Проте бабці не все одно. Мамо, як хочете, щоб було полаковано чи краще купимо коричневої фарби?
- Та хіба ж можна її фарбувати звичайною фарбою?
- А ти вже забула, майстер сам казав, що разочок пофарбуєте через пару років. А вже якраз чотири роки і пройшло.
Бабця щось тихо сказала.
- І добре. Пофарбуємо в п’ятницю.
- Я щось не зрозуміла, то ти пофарбуєш чи нам приїхати?
- Там побачимо. А хто купить фарбу?
- Якщо не матимеш часу, можемо ми.
- Та я що не можу фарбу купити, знайду десятку. А що, викинути ті пензлики чи відмочити?
- Та, мамо, вони ж коштують по два п’ятдесят. Що ми будемо з ними робити?
- А я й кажу, навіщо вони нам, викинемо.
Ія витягла свій малюнок, щось там поправила й сховала. Ще раз подивилася на новий вінок, який принесла. Довго думала, чи достатня вага каменюки, до якого його прив’язала. А то минулого разу буревій відніс старий вінок за два метри від могили. Озирнулася навколо, ніякого каміння поблизу взагалі не було. Якщо ще раз вітер посуне вінок, то пошукаю за кладовищем більший камінь – вирішила вона та й заспокоїлася. І зненацька стало тихо, так тихо, наче у фільмі, коли ставиш на паузу. Все завмерло, перестало чути цюпання сапок, сипання щебеню, стукоту бляхи. Навіть голосу ніхто не подав.
