НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 8421 ГОЛОСОВАТЬ!
Без передмови.
Без пояснень.
Без початку...
Бо герой не пам'ятає нічого окрім того, як опритомнів на горі піску з жахливим відчуттям спраги...
* * *
Сухий пісок суворо шипить під твоїми п’ятами. А ти все ще пересуваєш ноги... вперто. Немов танк. Не помічаєш, що вони давно збиті в кров. Руки, такі роздерті, що ще менше нагадують щось живе ніж твій погляд. Але з твого горла не вирветься жодного звуку... і жодного хрипу.
І ти не впадеш. Надто гордий щоб здатися. Надто стомлений, щоб зрозуміти: ти не правий.
А зірки відкрито сміються в обличчя.
Чорною від сажі рукою ти стираєш піт зі свого чола. Спрагло проводиш спухшим язиком по губах. Усміхаєшся...
--- Якби ви були вологою, я б випив вас!!!
Хрипиш ти, дивлячись у небо...
--- Якби були... ти б випив.
Сміється під ногами пісок. Зливається в тисячі нот і осипається під п’ятами... З якою ж ненавистю ти товчеш його. Спресовані брили давно розлізлися міріадами піщинок... Так ні... Тобі треба ще... ще...
--- Думаєш пісок винен?
Сміються дерева навколо...
--- Людино... якби він хотів бути винним хоч у чомусь...
--- Ви усі винні.. ви усі...
Шепочеш ти собі під ніс і тікаєш, лишивши гори піску самотніми... В твої босі стопи впивається усе гостре, що стомлено лежить на дорозі. Бруківка, асфальт чи просто земля віддають з радістю все їм нерідне... Тобі, самотньому, щоб вам незнайомим і різним, ображеним і вирваним зі своїх життів--- легше було...
Дитячий майданчик лишився десь за твоєю спиною. Навколо парк, дерева. Білки сплять в дуплах. Хочеться усіх їх розштовхати, змусити бігти з тобою по безкінечному колу...
В якусь мить дивуєшся, що все-ще пересуваєш ноги. Так ніби рухатись у перед--- це відкриття для тебе... Неспинюючись, знову дивишся у гору. Десятки гілок ніжно пливуть за вітром...
--- Дурна людино...
Шепоче листя... Кусаєш спраглі губи і все більше ненавидиш усе довкола...
--- Навіщо ви ламаєте мене... відпустіть...
Шепочеш сонному парку навкруги. Впиваєшся поглядом в отруйні зірки...
--- Ніхто не тримає... ЙДИ!!!
Сміється асфальт під тобою. Усе довкола сміється...
--- І ПІДУ!!!
І йдеш... Усе наповнює здивована тиша... Ти, підхоплений різким вітром. Раптом розумієш що летиш над дорогою... Лякаєшся, починаєш борсатися і вітер ображено кидає тебе у низ.
Розбиваєш обличчя в кров. Не дораховуєшся кількох зубів. Не зовсім оговтавшись ковтаєш власну огиду і раптом усе розумієш... І злість, яка йшла за тобою впродовж місяців--- відходить. Ти все-ще сильний.
* * *
По обидва боки горбатої доріжки наставлені лавочки. Сонце ще не з’явилося, але вміло випустило свої яскраві промені у небо, створивши перше зарево...
Чим ближче ти підходив тим чарівнішим був образ. І ось ти вийшов з парку, перед тобою сірий паркан, за ним озеро і одинокий завзятий рибалка. Серце калатає немов навіжене... Цей темний силует на фоні почервонілого неба і чорної води... немов за гратами...
Спухший язик вимагає вологи... Робиш десять кроків і зупиняєшся біля рибалки... Очі вдивляються у воду. На поплавок, який чекає першої голодної рибини, щоб просигналити. Все більше нагинаєшся через паркан. Безтямно перелазиш на інший бік...
Волога вже близько, поряд...
--- Правильно! Правильно!!!
Кричить каміння під ногами.
Рибалка раптом обертається і дивно дивиться на тебе обдертого...
--- Пити...
Шепочеш ти зсушеним горлом і розумієш що падаєш... не віриш і все-одно усвідомлюєш, що здався. Обличчя чоловіка витягується від здивування. Світло б’є в очі і ти не можеш розгледіти цієї людини. Ні очей, ні рис... ні виразу...
Рибака щось говорить... чи то кричить... А ти дивишся на воду, як по ній рябиться рибачине відображення і думаєш до чого ж поряд ця рятівна волога. Рибалка нагинається над тобою, не то з чашкою в руках, не то з флягою... Намагається влити воду у твоє горло...
Волога так близько--- як саме життя...
Ти сильний. Тримався. В яку мить ти вирішив? В яку здався???
Впився своїми зубами в горло рибалки, обхопив своїми руками його тіло. І пив рятівну вологу до останньої краплини...
А потім, ось так, мов пір’їнку тримаючи в руках те мертве роздерте тіло--- ти зненавидів себе. За те що здався і за те що вбив. Дивлячись на своє відображення у воді--- вмирав з кожною думкою-прокляттям про себе. З ненавистю і щастям відчував як росте твоя сила.
Сонце ще не з’явилося з-за горизонту...
Ти береш роздертого чоловіка на руки і одним легким рухом перестрибуєш через паркан. Перетинаєш дорогу і кидаєш тіло в траву, під старий граб... Крові немає... Вона уся в тобі... Стоїш і дивишся як оживає твоя жертва, як спрагло і здивовано довкола дивляться її очі...
А тіло твоє вигибається, змінюється. З кожним новим променем в тобі все-менше живого... І раптом твоя роздерта жертва закричала. Б’єш по його обличчю власною. Спотвореною. Сірою кігтистою лапою. І відчуваєш дикий супротив знову живого...
А самому смішно--- помилилися ви зорі...
* * *
Сонце високо піднялося у небо. І здригнулося. Чорний кам’яний вовк-велетень зігувся над чимось сірим... схожим на людину. Цей ансамбль був настільки жахливий, що сонце пошкодувало, що не має рук. Щоб перехреститися. Воно більше не дивилося у ту сторону. Сховалося за хмари до кінця дня.
А чорний вовк з однієї сторони і напівлюдина з іншої в жахливих муках дивилися зіщуреними очима один на одного. І всі почуття й переживання тієї миті були вилиті у їх кам’янистих тілах, застиглих у вічній сутичці.
Поплавок завзято сигналив своєму хазяїну про жертву. Немов намагався крикнути: тут риба! Тут риба!!!
Він ніяк не міг зрозуміти, що хазяїну вже все-одно.
