НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 9948 ГОЛОСОВАТЬ!
Люди бояться замкнутих речей а відкритих?
Штольня . Тиша і світло, жовте немов дешевий лимон. Кожен крок, за кроком я рухався штольнею все ближче і ближче, глибше...
Я чітко бачив лампочки, що звисали на тоненьких проводах з білої стелі.
Штольня, хто її створив, а чи його хтось творив?
Один монах якого ще тоді так не називали, відкрив в перше штольню...
Білі стіни покриті пилюкою і слідами від босих рук. Хто до мене йшов по цій штольні? хто?
Штольня стара і нова. Тут переплелись всі існуючі та не існуючі архітектурні стилі. Кожна цивілізація вносила свою частинку свідомості в штольню. Тиша вбиває, ти забуваєш слова, забуваєш мову, голос. Як давно я вже не чув її голосу? Як давно і чи почую знову?
Питання, питання, лише питання, що залишаються на стінах червоними знаками запитання. Штольня. Вона різна, то довга до безкінечності, то коротка до болі. Люди по різному проходять штольню , деколи навіть не задумовуючись над цим — просто це виходить саме по собі, а для когось і вічності замало, щоб дійти до кінця, якщо звісно кінець існує.
Мої кроки поглинає гумова підлога, але я відчуваю кожен свій крок на смак — крок, крок, крок...
Давні християни вірили що штольня проходить через землю, і з'єднує пекло, і рай, і головне знати куди ти йдеш. Бо штольнею ходять лише два рази — туди і назад...
Штольня стара, де-не-де кам’яна кладка підлоги провалюється під ногами і ти бачиш вогняні язики...
я знаю що є на тій стороні звідки я прийшов, але не знаю, що мене чекає там в кінці штольні, як виглядає кінець і чи він існує?
Тепер стіни із чорного базальту, а підлога із паркету червоного бука, якщо пройти далі і поглянути на ліву стіну то можна побачити себе із середини. Все в стиглому блювотинні з’являється перед твоїми очима в неприкритому соромом вигляді, без одягу і прикрас, наче анальний секс з дівчиною в якої понос. Гидко дивитись, я завжди втікаю від таких вікон, та від себе не втечеш. У вікнах кожна людина бачить різне – все залежить як ти дивишся. Я дивлюсь неправильно, надіюсь…
Стою і дивлюсь на портрет моєї бабки, я зовсім на неї не схожий…
По деколи із-за темного кутка вискакує злоба і безсилля, кидаюсь між двома безкінечними стінами і розбиваю вщент кулаки, дряпаю зубами базальтову підлогу і заливаю світ пекельними сльозами, а навколо тиша, лише звуки твого серця і крики душі. Сидиш під стіною і обнявши коліна дивлюсь на білу поверхню стіни, білу, як простирадла Леніна. А штольня все терпить, вона терпелива. Вона, як ті ворони, що летять шукати поживу, а коли знайдуть то викльовують їй очі, щоб не бачила їхніх облич. Так і штольня, притягує до себе, заманює солодкими оманами, трамадолом, до себе, до свого пекельного лона, а потім насолоджується спостерігаючи за твоєю смертю.
Я не знаю скільки я вже в штольні, можливо лише декілька годин, а може і тисячоліття пройшло з того часу як я увійшов в неї…
На стіні намальована напівгола жінка на слоні і лоскоче своє тіло павичевим пером. Маленькі краплинки роси, морськими перлами виблискують на її лоні, а тіло стогне за тобою. Простягає свої довгі тенета і тягне, кличе відкриваючи малинові ворітця до колодязю насолоди…
Але це омана, омана, омана.
А може штольня грається зі мною, а може вона суцільна омана?
В ній бажання, вислови і помисли переходять в двохвимірну площину, вони спрощуються до написів на стінах:
«я люблю тебе Оля», «помри сука!», «гена соси хуй! Від друзів», та штольня все витерпить. Ніхто не говорить про те як він проходив штольню, а може просто ніхто не повертався? Штольня витягує із тебе останні слова, закинувши голову, сміюсь і ридаю, падаю на дерев’яну підлогу, обідравши коліна до крові, але продовжую сміятись, поки не захрипаю…
На стінах картина невідомого автора – « я в дитинстві». На першому плані художник намалював мене та ще декілька пацанів. Ми дружньо куримо дешеві цигарки без фільтру, дим розвіває бузковий вітер і очі горять дорослим вогнем. Ніс високо піднятий і хмари торкаються його кінчика, і кайфу повні штани. Пам’ятаю нас тоді спіймали і батьків викликали до школи. Мені тоді здорово перепало… але це інша історія…
А попереду штольня. Ноги болять і очі горять від жовтого світла, а попереду – штольня, штольня, штольня, штольня, штольня, штольня, штольня…
Штольня – сіра і чужа, вона зла я це відчуваю, відчуваю її холодний погляд на своїй спині. Безвихідь наповнює душу холодним молоком, кожен крок, крок по глянцевій поверхні постмодерну…
Я б можливо півжиття віддав, а може і все, щоб почути людський голос, щоб відчути, що ти не сам в цій штольні, в просторі між двома білими стінами.
А чи був сенс відкривати двері в тунель? Це приходить пізніше, вже тоді коли ти всередині, але повертатись вже абсурдно, як і рухатись далі. О, так би сісти посеред штольні і можливо колись, хтось наткнеться на мене і ми заговоримо, якщо ще буду я при розумі…
Я любив своїх батьків, та чи любили вони мене? Мабуть, що ні, та можливо алкашам притаманна своя біла любов – гірка, як променад та із великим червоним носом. Але чи то любов? Чи можна її так назвати? Називати оті алкогольні почуття, що випливають на зовні відригуванням браги в образах слинявих поцілунків? Та в принципі, це тепер немає смислу…
«веселих свят» - так написано на стіні…
Я продовжую свій самотній шлях, шлях до свого раю. В кожного є своя концепція раю, це як філософія порожньої пляшки з під кока-коли…
Кажуть потрібно пройти декілька століть, а іншим і то більше…
Скільки вже крокувало цією штольнею, я не знаю, тільки відлуння пройденого життя за спиною:
- цок, цок, цоооооо…к…к..к.
(тепер підлога із чорного та холодного каменю)
Вже який раз я думаю, чи правильно зробив, що пішов штольнею? Чи то моя дорога? Час покаже, а повертатись вже немає смислу…
Тут час зупиняється сірим журавлем нависаючи над стареньким колодязем, зависає в просторі між небом та землею. Все губиться в підставній реальності, все бігає перед твоїм поглядом маленькими клоунами в білих панталонах із великими червоними ґудзиками на спині і скріпкою на губах…
Знову вікно в нікуди…
Стрибаю у вікно темне, як мої очі і падаю, боляче вдаряючись лівою ногою об кам’яну підлогу. Я знову там де стояв до стрибка…
Мене вже дістала ця холодна штольня –біла і клейка, як долоні після невдалої мастурбації…
Перспектива – стіни сходяться в одну крапку… крапка, крапка…
Мав би чим то перерізав б собі вени, мав би на чому то б повісився…
Мав би…
Мав би…
Дійшов до сходів…
Безліч сходин, сходин в потойбіччя, а там солодка омана, для мене тепер далека, як хмари, що плавають по синьому небі, білими примарами, проходиш штольню залишаючи відбитки самотнього я одинокої постаті на стінах, на вікнах, на картинах…
А там, там можливо тепер зима і падає сніг, і вітер підхоплюючи сніжинки кидає їх високо в небо, аж до зірок. Та я в штольні. Кусаю нігті до крові, крові, крові…
Я кричав «не віддам тебе, ніколи» і я не віддав тебе. Відкриваю долоні і кров капає з них до низу, на сірі сходи штольні по яких ступають мої покалічені віком ноги. Я спускаюсь вниз до пекла, до тебе. Сміюсь і танцюю на сходах, ловлю руками думки, слова, почуття, і витягаю з них чорні козячі нитки якими потрібно відкрити не свої, чужі замки … і до тебе по небу, по сходах спуститись, чекай я прийду, я дійду, пройду оту штольню, без кінця і початку…
Які приємні були твої холодні вуста…
Цілую повітря в штольні і сльози течуть по обличчю, вони солоні, солоні твої вуста, я падаю вниз наче бурштинові буси, розірвалось щось в середині, мабуть душа…
Я весь в сажі, в крові, в пилюці. Я наче мертвий мавр прийду до тебе і впаду до ніг:
- я тебе їм не віддам, не віддам сирій землі, вінкам, хрестам. Я сховаю тебе від них, я не кинув тебе в порожнечу, в тартар…
І тільки тінь та смерті свист спускається зі мною по сходах вниз. Лежу на старій підлозі із дуба поїденого часом і пивом…
Підвівся, а перед очима знову безкінечність, білі стіни…
Штольня залишає собі частинку тебе, ти щось залишаєш, а щось забираєш. Так виникають картини, написи. Штольня змінюється, доповнюється. Що я винайшов тут? Хто створив оті страшні чорні вікна в нікуди? Хто?
Хтось провів струм і начіпляв жовті лампочки, а що я створю? Можливо оману реальності, може темряву?
Я їй вірив…
Штольня живе разом із тобою, дихає твоїм повітрям і живиться твоїми думками, спогадами, мріями. Це немов ти йдеш лісом, довго йдеш і в небі сонце припікає і повітря вигоряє під його променями. Піт стікає великими краплинами на сіру дорогу, ти чекаєш що за он тим поворотом буде джерельце із холодною водою, та дійшовши – нема джерельця, нема, води є лише ще один поворот. Так і штольня, ти починає вірити, що скоро вже кінець твоїм поневірянням, але знову гойдаються жовті лампочки і білі стіни прямують далі і нема їм кінця…
Ти любила їсти омлет із шматочками маринованого ананасу, та ласувала жовті кубики світла…
А тепер кубики погойдуються на проводах і теж світять жовтим світлом і називаються лампочками…
Я хочу спати. Очі закриваються і я лягаю на глянцеві плитки яким викладена підлога штольні. Холодно, без тебе завжди холодно… ніжні очі так лагідно дивились на мене. В них я знаходив тепло і бажання жити. Ти повернула мене до життя. Ти білий янгол який витягнув мене із полону темряви. Ти омила моє обличчя своїми сльозами і витерла солодкими вустами. Ти стерла пудру і чорну туш ,ти заставила мене дивитись на життя із вікна а не із метро…
Ти показала, що можна любити, любити жінку. Що вони хороші, що є хороші, що вони не злі, що не будуть тушити папіросу в попу…
Закриваю очі, я хочу спати та жовте світло заливає мозок різнокольоровими зайчиками…
Та сон перемагає і жовте світло кидає меч на підлогу арени в знак поразки, і я засинаю, поринаю в далеке минуле, що стоїть на роздоріжжю маленьким дитинчам одягнути в сутану із кропиви та терновим вінком на голові. Воно простягає руки і на долонях видно свіжі рани і кров стікає до низу на землю. Земля жадібно ловить своїми вустами кожну краплину життя…
Дитинча дивиться оченятами, залишками очей – очними ямами які наповнені парами ртуті та кулями жовто-червоного гною із шматочками крові, а за спиною два зламані крила і дірка в грудях де має бути серце. Сіра тінь лежить скрутившись бубликом в ногах малого дитинча. Тінь. Сіра тінь буденності і темрява стиглим листям кокосової пальми падає на землю, прикриваючи свою наготу.
Цок..цок, цок…
Чути звуки які налякують сіру тишу.
Йду між бетонними стінами по бетонній підлозі і стеля, моя стеля із бетону з якої звисають лампочки.
Ми йдемо вулицею, твоя рука ніжно лежить в моїй руці, я відчуваю твоє тепло, твій легкий подих на своїй щоці і так, так хороше на душі,,,,,,
Цок..цок, цок…
Старі липи наче балерини витанцьовують тінями на асфальті по якому ми йдемо мовчки, навіщо слова.
- хочеш я зірву зірку із неба – дивлячись в її великі очі шепчу, шепчу торкаючись вустами її маленького носика, долоні ніжно тримають її голову…
- хочу – і її вуста зливаються на коротку мить з моїми і на душі виникає відчуття наче я в останнє з тобою разом блукаю нічним містом.
Ти відриваєшся від мене і втікаєш. Тихий крик, крик який я ніколи не забуду, крик…крик… який вирвав мене із життя.
Ти лежиш вся в крові і твоя голова в калюжі в якій відбиваються зірки
- хочеш?
- хочу…
І твої очі широко відкриті…занадто широко…занадто відкрито…
А біля тебе стоїть чоловік і посміхається, посміхається тією дивною посмішкою якою сміються один раз за все життя. В його руках ніж, він п’яний. Я це відчув коли бив його кулаками по обличчю. Він пручався та я був сильнішим. Демони завжди вигравали, я шматував його тіло і пив його кров. Я піднімав і опускав караючу руку на хирляве тіло, я чув як рветься плоть під моїми нігтями, як ламались кістки…
Я тримав її на руках і йшов дорогою якою вона більше не буде ходити, я пестив її волосся і цілував вуста, її солодкі, холодні вуста і сльози стікали по обличчю, і були твої губи солоні на смак…
Ти лежиш на чорному асфальту, в білому платті і червона пляма там де в людей є серце, руки розкинуті в сторони і в правій жовта троянда з напіврозбитим бутоном, а голова в зоряному ореолі. Вічний образ моєї Мадонни
«хочеш я віддам тобі зорі що світять високо над нами?»
«хочу»
«закрий мої повіки своїми вустами»
«будь ласка – не відпускай мене…»
Штольня сіра і довга, лише білі стіни та жовті лампочки. Я не можу вже більше йти, занадто багато висить на стінах картин із мого життя. Закриваю очі і спомини жовтими пелюстками осипаються на чорний від вологи асфальт. Чути як вони ламаються вдаряючись об нього…
Цок..цок, цок…
Мене догнали мої сліди, мої кроки. Але я хочу повернути тебе, а для цього потрібно дійти до кінця. Йти штольнею в безкінечність де спомини оживають картинами невідомого художника. Заставити себе йти – це як випити бокал «погані»
Крок-крок…
Важко піднімаю стоптані ноги і так само важко знову опускаю…
«веселі часи» так написано на стіні.
Подеколи я задумовуюсь над тим чи не рухаюсь я по колу? Чи не замкнулась штольня, чи не збився я по дорозі і не пішов туди звідки прийшов? Тут все може бути. Це штольня! Абсурдно…
Штольня…
Закрий мої повіки тихими снами і солоними своїми вустами. Омий мою душу.
