НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 6437 ГОЛОСОВАТЬ!
Дівчина стояла обабіч дороги. Крізь тонке шовкове плаття було видно її налиті соком перса. Соски звабливо дивилися угору, манили темнорожевими цятками на прозорій сукні. Ягодиці, немов м’ячики, задиристо піднімали спід плаття. Образ дитячої і гріховної Лоліти полонив у свої тенета, тонкі і такі міцні, що раз потрапивши, уже застрявав там назавжди - і помирав від насолоди, і воскресав від болю. І це повторювалося таку нескінченну кількість разів, що навіть лічба зір на небі не може йти в порівняння.
Невже є щось бажаніше за юну напіврозквітлу плоть, яка лиш творить свою форму, плете павутину майбутнього запаху жінки, наповнює лукавими іскрами поки що невинні очі, малює вбивчий посміх на сьогоднішніх, ще по-дитячому припухлих і безпорадних устах?..
Здавалося – пружне тіло само по собі, а сукня сама по собі. І випадково сталося, що вона оце зараз на дівчині. Тому в голову приходить думка: ціль одежі прикрити тіло, якщо не все, то хоч окремі місця, це зрозуміло. Але навіщо? А сенс цього? Ось перед очима приклад безглуздості даного явища. Скромна біла сукня явно зайва! Вона спотворює колір шкіри, додає непотрібних ліній досконалій фігурі, взагалі, дратує око! Лиш уявімо дівчину без того плоду шовкопрядів і кравців… Безліч пастельних відтінків…. Дванадцять, двадцять, ще більше… А цей справдешній рожевий колір, від якого перехоплює подих, - на устах, сосках, поміж кучерявого рижого волосся, місцями – золотистого, як сонячні промені... А тіні внизу живота, під ягодицями… Саме вони створюють таємницю, яка манить, чарує і доводить до божевілля, де кожний зустрічний крок віддаляє від розгадки...
Сукня-злодійка все це краде у нас. І ще хтось сміє називати одяг красивим. Сліпці! Якби раз побачили те, що під платтям, назавжди б залишилися байдужими до будь-якої одежі. І в кожному тоді прокинеться скульптор. І руки самі потягнуться до божественного творіння. Відчути бархат на дотик, м’які кучері пропустити поміж пальцями, зрозуміти лінію стегон… Захочеться ще дужче затиснути тугі ягодиці, сколихнути соковиті перса, торкнутися святого місця – гарячого, вогкого лона. Торкнути зненацька, несподівано. Так, щоб аж тіло звела судома, щоб полум’я спалило розум, щоб стояти не було сил, а впасти було страшно, бо можеш уже не встати.
Химерні світлотіні навіювали думки про нереальність дівчини. Водночас близька і недосяжна вона блискавично змінювалася перед очима. То жмурилася від сонця так по-земному, по-дитячому, то широко розкривши очі, здивовано оглядалася навколо, наче була з іншої планети. Від чи то нетерплячки, чи то надлишку енергії вона іноді ставала навшпиньки, ледь помітно потягувалася і усміхалася сама собі. Тоді здавалося – ось-ось злетить, майне у небо, як бабка, різко, нестримно, в нежданому напрямку. І хотілося здержати її, поманити і спіймати, назавжди залишити біля себе. Відтак картав себе за цю зрадливу думку. Вона не може належати лише одному, не може бути прив’язана чимось чи кимсь. Тенета, жалюгідні і смішні - не для неї. І ти розумієш, що у тебе залишається лиш одне – якщо хочеш мати її, то будь поряд, як сонце і квіти, як ріка біля бабки. Коли тільки станеш в’язницею, як та сукня, одразу ж станеш чужим, зайвим і дратуватимеш око.
