НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 10154 ГОЛОСОВАТЬ!
…ТОБІ… Невпинно тікають хвилини у нічне індігове небо. Безсоння тихо шкребеться у вікна стомлених очей. Тому й здається, що дихання, біле й густе, дощовими хмарами наповнює кімнату. Я чекаю. Повільно рухаючи віями по ребрам повітря, муркочу про себе світанкову сонату. Ти прийдеш, знаю, як завжди. Сядеш на підлогу, обійнявши мої ноги. Будеш дивитися янтарними зіницями у мій півмісяць обличчя, як ніч дивиться, довго-довго, у серця згаслих і ще не народжених зірок. Опромінення душ радіацією чуттєвості, що б”ється в такт обезкровленості днів, осінньо-незакінчених. Скажи мені шепотом. Тільки не мовчи. Про шелест моря, словами холодними по тілу мармуровому. Квітами, крилами попереплетені, поперешиті спини ангелів. Вони, як і ми, листям, бісером, сріблом поклеєні, руки побілені небесною крейдою. Ти – мій. У просторі і перетині, у світлі й темряві, у тиші й радості. Мій назавжди. Будем до ранку споглядати траекторії слів через скло. Поезія маленької квітки по ту сторону дзеркала. Ти розкачуєш гойдалку мого життя між двома стінами безвісті. І раз-по-раз уперед. Крізь фотогалереї бузкових обіймів просовую пальці в намаганні торкнутись прозорості сліз солодких. Тебе не віддам. Ні Богу, ні Смерті. Ні засніженому забуттю. Триматиму міцно в своєму серці. В кожній краплині дощу…
