НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 9038 ГОЛОСОВАТЬ!
Краплі повільно стікали по чорно-білих стрічках клавіш. Деякі відблискували в сутінках холодним металевим світлом. Маленькі кульки води. На клавішах роялю. Посеред майже порожньої кімнати з голими сірими стінами. Арт-хаузно, чи не так.
Коли здається, що дім-це притулок від усіх лих і затишок від всіх стихій, спитайте, чи так буває завжди. Спитайте дівчину, яка кутається в запране простирадло на такому ж сірому матраці, що лежить просто на підлозі. Спитайте, чи було хвилину тому сонце. Спитайте, чого рояль вкритий тисячами тоненьких цівочок води. Які без упину рушать його, вбивають і коли прислухатись, здається, що інструмент тихенько стогне у відповідь на кожну краплю. Але насправді тихо. Дуже тихо. Надворі дощ. Він рветься в напіврозбиті шибки і стікає по стінам на батарею. Але він тихий-тихий. Як Ніщо.
Дівчина дивиться кудись перед собою і, здається, зовсім не зважає, що простирадло вже змокріло на плечах, а волосся вкрилось маленькими кульками води.
На підлозі біля неї ─ єдина світла пляма в цій кімнаті, та що там в кімнаті, в будинку вцілому. Бо ця кімната ─ не що інше, як будинок, в якому знесли всі внутрішні стіни. І він якимсь чудом ще стоїть. І дівчина всередині. І світла пляма на підлозі ─ чашка. Біла –біла, з недопитою кавою. В яку теж розмірено падає вода. Кап-кап-кап… І падає голосніше, ніж реве вітер, ніж б’є дощ, голосніше, ніж б’ється її серце. Дівчина заклякла. Ні, вона не хитається зі сторони в сторону, обхопив руками коліна, вона просто заклякла. І дивиться кудись перед собою. Туди, де Ніщо.
…Якщо вам досі здається, що дім ─ це захист від усього, ласкаво просимо сюди, де просто зі стелі ллє дощ. І нікуди йти…
