НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 6169 ГОЛОСОВАТЬ!
Саша, зазвичай, сидів за комп’ютером і після того, як зробив свою роботу. Нікуди було іти. Ніхто його не чекав. Мало хто взагалі знав про його існування. З рідних лиш мама, і та за кордоном. А друзі? Були, подібні йому, з віртуальної компанії. То появлялися у скайпі щовечора, то пропадали місяцями.
Найчастіше Саша після роботи переключався на футбол в он-лайні. Взагалі-то, він грав в усі ігри, що їх випускали. А що було робити? Ще дивився іноді „культове кіно”. Але фільми мало його надихали. Життя у кінострічках було настільки іншим, чужим, від побаченого віяло такою надуманістю, штучністю, що Саша не вважав за потрібне тратити на це час.
- То я знайшов собі роботу на рік, мамо. Після інституту попрограмую рік вдома, навчуся, піду потім в банк, чи на виробництво яке велике, інженером-програмістом. І досвід буде, і запис в резюме. Так треба, мамо.
- Ну не знаю, може краще одразу кудись межи люди. Ну як це, вдома працювати? Шо то за робота така?
- Так багато людей програмує, не тільки у нас, у цілому світі існує така практика.
- То що, тобі навіть не треба буде виходити з дому, щоб віддати зроблене? Чи на пошту піти, переслати?
- Та все по комп’ютеру: і листування, і звітність, гроші тільки з банку раз в місяць потрібно буде забирати.
Мама, там, хвилювалася за сина. Вона знала його вдачу мовчазного самітника, неперебірливого до їжі, байдужого до розваг. З одного боку, добре: ніколи не мала проблем з шумними компаніями, набридливими дівчатами, алкоголем чи наркотиками. А з другого боку – вже йде до старості, якщо матері не стане, то з ким він взагалі буде розмовляти?
- Дарма я поїхала на ті кляті заробітки, треба повертатися.
- Ну що ти, я вже не маленький, дам собі раду. Ти ж так хотіла вирватися звідси, змінити своє життя. Там і роботу маєш, і подруги є. Ну чого вертатися?
- Ти ж казав, що лиш рік будеш вдома програмувати, а вже четвертий йде. Сусідка каже, що з дому місяцями не виходиш. Господи, що ж ти їси? Людей будеш боятися скоро… Мене з хати виженеш, як приїду, звик бути сам-самісінький днями і ночами.
- Мамо… Ну не плач. Мені так добре. Що я там не бачив? Бари, дискотеки, кінопалац? Нецікаво. Тай ніколи мене туди не тягнуло. А їсти - раз скупився, в холодильник зафугував, та й чистий спокій.
- Женитися пора, ось що я тобі скажу! А де дружину собі знайдеш, якщо на вулицю не виходиш?
- Мамо, ти знову за своє… Скільки можна…
Саша розумів тривогу мами, журився, коли чув нотки смутку в її голосі. Але тільки через те, що то була його мати, що любив її. Звичний ритм життя он-лайн уже настільки міцно затягнув його, що він навіть не пробував вдуматися в її промови, збагнути ті тривоги, не те що виправити якось ситуацію. І все менше і менше знаходив слів для розмов. Мертві, але прості та зрозумілі програми потроху витісняли живих людей з його життя.
«Відлюдник, ніхто його не бачив», - так про Сашу говорили вже й однокласники, випадково здибаючись на вулиці. А він наче застиг, поза часом, подіями, людьми. Навіть виглядав на студента, хоч стукнула тридцятка. Особливий контраст Саша складав із убранством власної квартири. Картина була ще та: юнак у поношеному дірявому спортивному костюмі, явно малому на нього, сидить посеред кімнати з облупленою штукатуркою, рваним диваном і телевізором, половина екрану якого сірого кольору. Проте на столі, накритому клаптями поплямленої скатертини, стоїть блискучий комп’ютер, такий самий чужий у цьому світі як і обличчя Саші – молоде, без зморшок, з пломенистими очима і дитячою усмішкою.
***
Швидка приїхала вчасно. Лікарі увійшли у напіввідчинені двері квартири. «Що у вас сталося?» - традиційне запитання медиків потонуло в німій тиші. Саша лежав з широко розплющеними очима на підлозі, його обличчя раз у раз спотворювали судоми.
- Ой, Боженько, така в нас біда, - влетіла сусідка із заплаканими очима. – Це я вас викликала, в мене вдома маленька дитина, то оце двері відчинила і бігаю від квартири до квартири. Наш Сашко, сусід, сам жив, матір за кордоном, я йому їсти іноді приносила. Він двері не зачиняв ніколи, все сміявся, що не спить, ще нас посторожить. Сьогодні заходжу, а він, бідненький, так лежить, з рота піна (я вже витерла), і такими страшними очима дивиться, не кліпає.
Медики ретельно оглянули Сашу, щось вкололи, тихенько погомоніли між собою, зажурено киваючи головами. «Суїцид… невро… депресія», - все, що вловила сусідка.
