НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 6974 ГОЛОСОВАТЬ!
відвертість??? зльодянілими пальцями визбирую уламки своєї хворої пам’яті. хочу зібрати себе до купи... поставити всьо на свої місця... дістаю із старого затертого наплічника ледь живий плеєр зошити із старими віршами дві фотки кілька книжок... паспорт... от і все шо є зара’ в мені... то все... друзі... світанки на дахах... образи... зради... то все зара’ переді мною... лежить в купі на столі але займає чомусь так мало місця шо я без вагань і жодних труднощів можу додати ще кілька речей аби лише заповнити це пусте місце... чому? всього так мало... але ж мене не мало!!! я тут я охоплюю собою все... то чому ж тоді я вміщений лише в кількох не надто важливих з першого погляду речах котрі не можуть навіть вкрити собою площину стола?.. то тупо... ні? друзі образи подорожі зради зустрічі квітень прощання... дивно... чому серед цих слів нема найголовнішого... любов... чому? можливо тому... важко в зізнатись навіть собі... я не кохав... я? не кохав? чому я тоді стільки раз казав люблю? чому? бо так треба? я... я не кохав... ніколи ще не кохав... тепер я то дуже чітко усвідомлюю... я не кохав... ніколи... по-справжньому... було те шо я називав коханням але то всьо пусте... бо те шо я наважувався називати любов’ю зрештою не витримувало перевірки часом і знову і знову падало під навалою хвилин... то все мабуть не справжнє... а шо в моїм житті було або є справжнім?! шо?! друзі? друзі... ідіоте, не бреши собі!!! бодай собі!!! Ти ж знаєш... тепер Ти знаєш шо друзі несправжні... вони є завжди.. завжди біля Тебе... але вони не справжні. не справжні. тепер я то розумію. є кілька періодів життя і в кожному з них є до фігіща людей яких Ти називаєш друзями... багато... дуже багато... і Ти навіть часом думаєш який я молодець... в мене стільки друзів... вони всі такі хороші... виходить я не дарма живу є люди котрим я потрібен... але диви: певний період минув... і все.. все прожите стає стає ніби нереальним... і ті хто був Тобі дорогими ще два дні тому... тепер вони поступово відриваються вітром життя... є такі хто відривається легко ніби зів’яле листя восени від мертвої гілки... є такі котрі відходять важко із сльозами та кров’ю бо вони давно уже стали частиною Тебе а Ти частиною їх... проте зрештою результат той самий... вони Тебе забувають... Ти їх теж... і знаєш... то всьо є абсолютно природнім... а часом зустрінеш свою стару шкільну подружку... давно завчені ввічливі питання... але в очах її шось помінялось... Тобі зара’ з нею неприємно слова які Ти кажеш їй надумані несправжні... її так само... і гірше за все те шо ви обидва це прекрасно розумієте... але ж колись ви були такими близькими людьми... їй час іти... дім сім’я діти... в неї вже сім’я... в двадцять років... навіщо... Ти ж курво навіть не встигла відчути смак життя... так і свербить сказати їй все це... і здавалось би ніщо не тримає але натомість Ти кажеш я подзвоню якось... зустрінемся поговорим нормально... то Ти їй кажеш... а може й вона Тобі... але то не суттєво... суттєво то шо повернувшись до неї спиною і прискоривши крок Ти думаєш лише про одне: Боже мій... як? я? міг?? говорити з нею??? цілу ніч????!? і не одну... не одну ніч...багато ночей... як я міг вважати її близькою людиною??? ми ж зовсім чужі... шо нас єднало? і тоді я йду додому... йду додому лягаю спати не спиться... варю собі кави... вмикаю в кухні велике світло... дістаю старі фотки... довго дивлюсь... раптова здогадка... мабуть... ми просто виросли...як все просто... та все просто... ми виросли... я вже переріс римовані уривки... тепер мої думки стали надто неслухняними та неввічливими ‘би їх можна було увігнати в чіткі строго визначені рядки (межі?)... вони ніяк тепер не хочуть сидіти ніби в’язні в тюрмах постсовкової країни в твердих межах рими... вони вільні... я знаю то звучить по-дурному: мої думки вільні а я ні... але як не смішно... саме в тому і полягає моя маленька трагедія... то правда... вони вільні... я ні... вони живуть своїм життям... а я вже від народження підсвідомо підкорений мільйонам правил... і поки шо не знаходжу в собі сил їх порушити ‘би ковтнути повітря свободи бодай на мить. мої думки вільні... вони справжні... от шо є в мені справжнього!!! то є добре... а всі ті образи зради і вся інша маячня котрою я свідомо щоденно псую своє життя... то всьо нереальне... то сон... варто прокинутись... і я скину із себе ті важкі пута які заважають мені бути вільним. все нереальне... сон... треба прокинутись... і паспорт... ну вказане там місто де я народився. шо з того? мені начхати! начхати на те місто! Ні... брешу... знову брешу... я його люблю... дуже люблю... я хотів сказати лише те шо в принципі це не важливо для мене... чому? все просто. є простір котрий я смію називати своєю Батьківщиною і дуже надіюсь шо я цього заслуговую... але яка скажи мені до біса різниця з того шо якесь там місто... вони всі мені рідні!!!!!!!! то є моя земля. на ній тисячі міст. і кожне! кожне з тих міст! є рідним для мене!!! незалежно від того чи це місто яке я знаю добре чи це якесь таке місто в котрому я жодного разу не був і може ніколи навіть не побуваю!!! всі вони рідні для мене!!! то шо виходить я людина звідусюди?? ну виходить так... виходить шо я всюди... виходить шо я можу охопити собою всесвіт... мабуть так... але... ну чому я тоді я весь вмістився в кілька речей на моєму письмовому столі а навколо так багато порожнього місця??? я не знаю... відчуваю лише шо маю чимось заповнити цю кончену і ненормальну порожнечу всередині себе... шукаю... і не здаюсь... ніколи... не здамся....
