НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 6983 ГОЛОСОВАТЬ!
самотність??? ранок... прокидаєшся так ніби то є останній день Твого життя так ніби за півгодини на Твою шию впаде холодне лезо... впаде змусивши за дві секунди згадати все своє життя та водночас навік відриваючи Тебе від нього... одним-єдиним дотиком холодного метала... вбиваючи всі згадки всю пам’ять... і тоді розумію – все дарма... чому дарма?.. просто почуваюсь не на своєму місці просто все так так ніби я прожив все життя не тут ніби виріс не в цьому затишному містечку... чомусь всьо вмить стає чужим закрадається хвора думка шо все заради чого я хотів жити – маячня... і іншим словом то не назвеш... шо набагато легше і правильніше буде змінитись поки не пізно... тоді все стане добре... тоді зникне то кляте відчуття шо люди які завжди були зі мною хто безліч разів рятував мене від необачності і смутку... зникне відчуття шо всі вони чомусь зрадили... без жодних пояснень... а шо тут пояснювати?! я просто не можу дивитись їм в очі... можливо я зрадив ймовірно шо все через мене... не знаю... поки шо я валяюсь в ліжку і ніяк не можу змусити себе піднятись... день давно почався... і Ти врешті встаєш готуєш каву яєчню куриш на балконі ковтаючи їдкий сивий дим стараєшся заспокоїтись хоча би трохи розібратись... ні ні не в тому шо діється навколо Тебе... ні прагнеш розібратись в собі... нарешті докопатись до справжнього себе захованого десь в глибині душі захованого під шаром комплексів і непорозумінь... витягти себе на поверхню... і тоді жити як хочеш Ти... нікого не слухати... нічого не чути... не чути тих докорів які щодня летять в Тебе... летять як стріли пробиваючи давно і безнадійно хворе серце... 7.53... я за звичкою тікаю з квартири... тікаю бо більше не можу там знаходитись... не можу хоч убий... тікаю так щодня... проте щовечора вертаюсь назад усвідомлюючи свою слабкість і найгірше то шо я не бачу в собі сил прорватись крізь оце коло котре я вже не пам’ятаю з якого часу оточило мій колись щирий та безтурботний світ... щодня то коло стає дедалі вужчим... і я добре розумію шо коли я не знайду в собі сміливості вирватись тоді за кілька років то коло зменшиться до розмірів мого тіла... страшно страшно замкнутись в собі страшно страшно... і я не помічаю як від усих цих думок на щоці моїй з’являється одинока сльоза... чому?.. я знову слабкий... і тоді тоді зрив... назло собі... назло собі самому я не повертаю як завжди на зупинку... я йду прямо... на вокзал... ще навіть не усвідомлюючи шо роблю я купую квиток в перше-ліпше місто... місто біля моря... трохи відпускає стає легше дихати...
стає легше бо я миттєво розчиняюсь в тисячах пасажирів уже на платформі... вічні дачники з лопатами та сапками... бабульки які торгують кросвордами пивом насінням цукерками жовтою пресою свіжими плітками взуттям парфумами та чим вони тільки не торгують?!?!?!?! і які задовбали всіх ще за двадцять хвилин до того як потяг рушив і я просто дивлюсь у вікно... зрідка шось пишу зрідка п’ю свій томатний сік не звертаю уваги на сусідів не знаю жодного обличчя і це так заспокоює і не ясно чому здається шо я полишаю своє місто назавжди назавжди... ні просто їду дуже надовго і не знаю коли повернусь... чи повернусь взагалі... і нема ніякого жалю... чомусь на всіх і на все начхати! начхати! просто почуваюсь неймовірно вільним.. у вагоні гамірно шумно... я нарешті сам-на-сам із собою... мобільний вимкнено і мене зараз ніхто не дістане навіть якшо дуже захоче... потяг несе на південь... треба то усвідомити... чому Ти так зробив? Тебе всьо дістало просто хотів чогось нового просто маєш шанс... Ти маєш шанс цією втечею переломити своє життя... не життя... себе переломити... навчити себе непередбачуваності... навчити перемагати свою слабкість чи просто не зважати на неї... цим можеш початись справжній Ти... зрештою-таки виходить шо то Ти сам винен у всіх своїх проблемах і спроби звалити причини своїх невдач на когось іншого погодься то ненормально... то наївно... треба лише треба лише жити та’ як Ти того хочеш... дачники бабці діти молодь кондуктори зрідка ходять менти за вікном стіна ще голих дерев обсипаних дзвінким квітневим світлом... і нема між цими людьми ані заздрощів ані свар ані невдоволення нічого нічого взагалі між ними немає!!!
люди напроти поруч виходять на їхні місця сідають нові... коли півшляху вже позаду тоді я трохи втомившись їхати коли вагон стає вже наполовину порожнім... тоді несвідомо починаю озиратись довкола мабуть вивчаючи обличчя людей прагнучі вгадати їхнє життя їхні думки імена проблеми та шо там я можу вгадати коли навіть сам в собі вже не вмію розібратись... раптом відчуваю на собі чийсь гострий але водночас приречений погляд розумію шо мене так само хтось вивчає місце напроти неї вільне я сідаю ми довго довго цілу вічність дивимся в очі одне одному стараючись хоч на мить зрозуміти все шо відбувається... марно просто не треба шукати цих безглуздих відповідей на не менш безглузді питання... навіщо... легше думати шо то так визначено небом... просто все та’ як буває коли два метелики випадково сідають на одну квітку... нащо треба шукати причини... нащо... мовчим... вона сідає поруч кладе голову мені на плече притискається до мене бере мою руку немов шукаючи опори й захисту хвилясте світло-русяве волосся взяте в дві смішні дитячі косички... кілька хвилин мовчить ніби дослухуючись до рваних ритмів мого подиху... тиша тиша тиша але потім починає шось шепотіти на вухо шось незрозуміле й незв’язне слова стають дедалі гарячішими і я врешті починаю потроху чути її... благає допомоги... гарячі губи ледь торкаються моєї шиї і вуха... і такий дивний стан шо не можу навіть слова сказати і хочеться лише слухати слухати дивну музику її схвильованого голосу... самотня самотня самотня самотня самотня... люди у вагоні дивляться на нас як на збоченців мене то зовсім не колише і я радий шо на відміну від цих тупорилих сірих... на відміну від них я ще вмію співчувати і серце моє не настільки cкам’яніло від щоденних турбот трамвайних колотнеч непорозумінь і боротьби за кілька зайвих гривень... зовсім не знаю шо їй сказати ‘би хоч трохи вгамувати її сльози... вона плаче... цих сліз ніхто не бачить ні вона їх не ховає не ховає бо просто не вміє... ніхто ніхто не бачить як вона плаче бо до неї діла немає нікому... плаче і зрідка підіймає свої сині як закарпатські плеса очі і я тану просто тану як останній сніг останній березневий березневий сніг.... і в серці моєму здіймається неймовірний шквал почуттів... зносить все на своїм шляхові... залишилось зовсім трошки... зовсім... за п’ятнадцять хвилин буде нарешті те місто... місто біля моря... і здається шо поїзд іде так повільно шо... шо Ти хочеш вискочити з нього і швидко... швидше вітру добігти нарешті... до кінця... надихатись солоним морським повітрям підставити свої кучері під легкий вітер... і от нарешті кінцева... ви виходите разом міцно тримаючись за руки... боїтесь загубитись... але одразу тільки вийшовши на перон ви відірвані одне від одного натовпом тих... тих самих ідіотів котрі тільки шо їхали поруч із вами... і тепер ті недоумки розірвали ваш і без того хисткий зв’язок... і я хочу взяти кожного кожного кожного з тих мудаків і розмазати по вокзальній стінці... хочу стати посеред привокзальної площі і позвати її... боже мій... я навіть не спитав її імені... ні номеру... чому так??????? ?????????????????????????????????????????????????????? завжди думаєш шо попереду повно часу... але раптово – кінець. кінець усьому... і Ти з надією стоїш біля входу на вокзал... стоїш там близько години... стоїш марнуючи час... її нема нема нема нема... і вже не буде... ніколи. все марно вона не прийде не прийде це точно... то чергова Твоя поразка...
дванадцята тридцять три. знову нервово курю... шо зі мною?.. не знаю... незнайоме зовсім незнайоме місто... місто біля моря... море... я стою на березі і холодні морські хвилі легко дістають моїх ніг... дихаю вогким повітрям... море... скажений вітер в моє обличчя летять краплі холодної води... далекі кораблі на фоні незвично сірого неба і все тут здається таким дивним таким дивним шо правду кажучи в цю мить виникає спонтанне бажання лишитись тут назавжди... чомусь уявляю себе на кораблі посеред безмежного моря... серед холодної синьої і безумно жорстокої пустелі... навколо немає нічого... зовсім нічого... рівне дзеркало синьої води... ні вітру ні дощу нічого зовсім нічого... тиша спокій... але шалений порив вітру безжально вертає мене на узбережжя... до ніг котяться хвилі море зовсім як життя... мені так здається... хіба ні?! то саме... на поверхні з’являються мільярди хвиль котяться до недосяжного берега поглинаючи одна одну або гуртуючись в одну велику і безжальну хвилю або розпадаючись на мільйони дрібних... всі вони прагнуть дістатись моїх ніг піску на узбережжі... але берега дістаються лише одиниці... вибрані... так само й ми... живем кохаєм зраджуєм дорослішаєм плачем чи шо ми там ше робим... і все лише для того ‘би видертись на самий верх... великий будинок в передмісті... дві машини... престижна робота повага і заздрощі багатьох... діти... можливо собака кішка папуга хом’ячок рибки... не важливо. навіщо це??? навіщо це все?.. живеш собі живеш думаєш шо всьо в порядку... але Ти підеш... Ти ж підеш і Ти це усвідомлюєш або починаєш усвідомлювати ці всі речі просто зараз... підеш і люди за рік зможуть згадати про Тебе лиш то шо було мовляв у чувака до фігіща грошей... все... вони не знатимуть чим Ти жив який сік любив які пісні Тобі мама співала в дитинстві за який футбольний клуб Ти вболівав і все таке... тому шо зара’ Ти абсолютно свідомо ховаєш себе від сторонній очей... та ні взагалі ховаєш себе від УСІХ а натомість виставляєш на загальний огляд всі ті речі які зрештою насправді мало кого цікавлять окрім взагалі запущених людей типу розглядайте любуйтесь таваріщі але мене будь ласка не чіпайте не чіпайте я сказав!!!!! шо скажеш я неправий?.. яке мені взагалі діло до того?.. та ніякого... просто колись пам’ятаєш ми були друзями і гроші не складали сенсу Твого життя пам’ятаєш??? ??? Ти пам’ятаєш то всьо... а за два роки Тебе майже ніхто не згадає... на старому цвинтарі буде тихо будеш сам раз на рік приходитимуть кілька людей які колись давно були десь поруч із Тобою а зараз відірвані стіною шаленого холоду... тихо самотньо... ніяк взагалі... Твоя могила заросте... і пам’ять про Тебе розтане під дощем невгамовного часу нових вражень і слів... Ти зникнеш... важко то усвідомити але колись світ існуватиме без Тебе... все щезне... нема смислу... просто подумай добре?..
я стою на березі і настільки чітко то всьо розумію шо аж не по собі стає... душу долає якесь тупе відчуття несправжності...всього... кілька секунд ще дивлюсь на холодну воду... і йду... незнайомі вулиці люди... ніщо не нагадує про те місто яке вже стало далеким і ненависним іду неквапно вдивляючись у клаптики сонячного світла розкидані по стінах будинків... я розчинився у повітрі насиченому свіжим морським вітром...
люди дітлахи автомобілі трамваї старі побиті часом дідугани які живуть в таких само старих будинках площі проспекти якісь дивні квіти на центральній вулиці запах моря школярі йдуть додому після занять старанно ховаючи у своїх дитячих долонях наполовину викурені сигарети і перелякано озираються навкруги закохані парочки мрії про завтра як ми назвемо нашу доньку я так люблю Тебе надії і зневіра холодний подих моря неспішний плин часу морозиво сік люди поспішають додому з роботи день минув непомітно час їхати а шкода хотів би ще тут побути питання і сотні відповідей на нього доброзичливі бабці на зупинці здоровенний моряк із смішним хвостиком тепер я знаю як доїхати додому брудний автовокзал набитий автобус кілька годин їхати мовчати думати я виходжу на не менш брудному автовокзалі озираюсь навкруги котра година не знаю вмикаю мобільний телефон дев’ятнадцята вісімнадцять я провів хороший день раптом в мою тишу вривається звук повідомлення ще одне ще одне потім ще і ще смс-ки від зовсім різних людей деякі з них навіть не знають одне одного у всіх повідомленнях приблизно один зміст де Ти є хлопче я скучив скучила за Тобою давай погуляєм зустрінемся сходим в кіно вилізем на дах з’їздим на футбол вип’єм вечіром трахнемося сьогодні?????????????????????????? відповіси якщо згоден... чекаю... та невже?.......................................................................................................... ..................................................................................................... ................................................................................................................... ......................................................................................................................
