НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 6975 ГОЛОСОВАТЬ!
фільм коли мені стає важко... я маю на увазі справді важко без усяких приколів... тоді вона каже мені всьо буде як треба... не жалій... не жалій себе не жалій про то шо Ти зробив... начхай на все... просто живи далі... будь самим собою... я вдячно їй посміхаюсь але в ту саму секунду в голову вривається думка... так саме вривається та’ як вриваються несамовиті хвилі цунамі на японський берег... знищуючи все на своєму шляху лякаючи до смерті і забираючи в море чисті душі дітлахів котрі просто прийшли на узбережжя будувати фортеці із каміння та мокрого піску... і навіть не думали шо то буде останнє шо вони встигнуть зробити в своїм недовгім житті... вривається думка шо я не знаю шо то таке бути собою... бо я навіть не знаю хто? шо? я... як я можу тоді бути собою... я навіть приблизно не уявляю шо робитиму за кілька хвилин так само як і не можу точно згадати чим я жив лише вчора... ну шо я в біса можу про себе розказати? взагалі-то складається таке враження ніби все шо відбувається зі мною то якийсь дивний часом не зовсім зрозумілий проте чітко поставлений фільм...я граю в ньому головну роль... мені так здається... але насправді то... мабуть не так... якийсь придуркуватий сценарист роздав ролі тексти понавидумував неймовірних сцен і карколомних поворотів... а ми граєм... я граю... все йде вірно чітко без помилок... але трапляється шось таке шо аж ніяк не вкладається в початковий задум режисера... як куля навиліт проходить крізь тепле серце лишаючи по собі лише шрам і згадки про біль... самого болю давно вже немає проте згадки про нього і досі не дають спати... так ніби шось вирвало з Тебе частину Твоєї душі...
і все... далі вже все йде зовсім непередбачувано наступного дня після того як вона поїхала після того як ви попрощались... коли ще її сльози не висохли на Твоїх устах коли руки ще пам’ятають холод останнього дотику... тоді Ти як божевільний зриваєшся за нею на інший кінець неосяжної країни... з кожною хвилиною все ближче до неї... неймовірними зусиллями долаєш кілометри залізничних полотен і вже трохи теплих квітневих автотрас... заради чого? Ти ж не знаєш шо чекає на Тебе по завершенню шляху... може вона... забула... та ні... вона ж обіцяла... вона пам’ятає... і коли Ти неслухняними пальцями набираєш її номер з телефону-автомату тоді ще маєш шанс все кинути... вернутись додому і все буде по-старому... але водночас Ти ясно як ніколи розумієш одну просту річ не для того Ти подолав півтори тисячі кілометрів... сотні... тисячі міст... не для того шоби знаходячись в десяти хвилинах від неї відмовитись від того чого Ти так прагнув... тепер Ти не відступишся... бо Ти не звик до поразок... ще не звик... її голос... як завжди безтурботний... вона Тебе звичайно впізнала... і нема зараз більшого щастя аніж сказати їй шо Ти зовсім поруч... і коли я кажу це... коли кажу шо я чекаю на неї на привокзальній площі... тоді вона не сказавши ні слова... вона кидає трубку... боляче... це кінець? я розгублено дістаю сигарету... сідаю на скамійку... кілька хвилин ніяк не можу оговтатись... потужний шок... пускаю дим в небо... в очах туман... чи сльози... туман... сльози... навколо незвично тихо... тиша тиша тиша тиша знову ця тиша... але її миттєво рве на шмати дзвінкий голос. я без надії підіймаю очі і вже наступної секунди ноги несуть мене вперед... я біжу... біжу захлинаючись весняним повітрям... біжу назустріч їй... ще кілька кроків і ми знов будем разом...
передчуття дощу... коли небо ще зовсім чисте але Ти точно розумієш шо скоро паде дощ який змиє весь бруд з Твоєї душі... передчуття війни... коли завтра має початись весна... але ця весна не принесе жодної радості... лише біль і розчарування... так само і я відчуваю її за мить до першого дотику... після довгої розлуки... тепло долонь її долонь... ми довго-довго цілу вічність стоїм та дивимся просто в очі одне одному намагаючись віднайти істину колись загублену а тепер надто важливу ‘би жити без неї... неймовірна слабкість розливається венами в очах туман... сльози? ноги важкі зовсім не відчуваю свого тіла... зовсім... і єдине шо зара’ пов’язує мене із реальністю то Твій гарячий подих на моїй шиї... а люди йдуть собі поруч із нами... хтось щасливий бачити таку відвертість... комусь заздрісно... і от вони йдуть і думають шо ми не бачились певно тисячі... тисячі довгих і сумних років... тисячі... і ніхто ніхто з них ніколи не повірить шо ми знайомі лише тиждень... шо таке сім днів? це мало... настільки мало... так мало... проте для мене ті сім днів важать в сотні разів більше аніж все те шо було до них... то все пусте... я нічого не пам’ятаю... нічого... зустріч із нею – від цієї миті я веду відлік свого існування... мені лише тиждень?!?!?!?! незважаючи на те шо тримаю її в своїх обіймах я відчуваю її... незважаючи на то все рівно часом здається шо я сплю... сон... сплю... я... сон... навколо мене старе місто... ходять люди...невже то всьо сон? ні... ні... я заплющую очі... відкриваю їх... несподівано опиняюсь на оглядовій площадці старезного напівзруйнованого замку... перед очами куди не глянеш зелені ліси подекуди розірвані сірими стрічками автошляхів... сонце сідає... Ти поруч... поруч поруч Ти поруч... ніяк не можу до кінця в то повірити... в моїх обіймах... Боже мій... чекай... я кажу зовсім не то... треба сказати зуміти висловити Тобі всьо шо зара’ сповнює мої думки... треба не змовчати треба зуміти сказати то шо розриває мене зсередини... я п’яний Тобою Твоїм дотиком... про то як я чекав про все все все...чекай... знаєш... ні... забагато слів але все одно я ще не зміг всього сказати... просто так... я... я чекав на Тебе... хочу бути з Тобою... завжди... на все інше начхати... дозволь лише бути бути поруч із Тобою... коли ці слова сказані... коли я виплеснув це все в густе весняне повітря... тоді відчуваю всередині себе дивну порожнечу... але... але її одразу до країв... по самі вінця... наповнює тепло Твого тіла...Ти кажеш так... так... і в ту саму секунду... я втрачаю... я... я бачу як на Твоїй спині пробиваються тендітні крила... дивно... мене то майже не дивує... бо я знав... ні... я... та ні... як я міг це знати?.. просто відчував... шо ти ангел...мій ангел...
я майже не відчуваю реальності... я сплю... ні... сон... дійсність... сон... сплю... ні... тепло Твоїх долонь... тепло... ми летим над містом... летіти то найбільше щастя... а те шо Ти десь поруч... то робить моє тіло ще легшим і ми хутко здіймаємся разом із квітневим вітром...... і немає більш нічого... нічого... ми летим до сонця яке з останніх сил уникає нашої ніжності і тікає за обрій... ми самі... самі в цілім світі... десь далеко... десь далеко під нами лишились друзі проблеми міста все все все лишилось на землі так далеко від нас звідси видно лиш перші вечірні вогні давнього міста яке подарувало нам одне одного... і все... нічого крім вогнів.. десь далеко під нами життя до якого ми так звикли але тепер з важкими боями врешті полишили його у далеких і майже нереальних снах ми лишили все шо колись було важливим... просто зникли... ми жили шоби зникнути... дивна мета... але тепер вже все одно...
за мить до того як паде дощ... ще за мить до того Ти вже відчуваєш холодні краплі на своїй руці... Ти все відчуваєш... над Тобою дах проте шкіра вже в передчутті першого дощу... Ти не можеш його ні бачити ні чути... просто відчуваєш... ви сидите в затишній кав’ярні... тихо грає старий магнітофон... старий добрий Боб Ділан... і шось дивне є між вами зараз... просто поруч... так дивно відчувати шо нічого крім неї Тебе зара’ не турбує... тепло... напівтемний підвал... як в Майстрі та Маргариті... ви сидите і дивитесь просто в очі одне одному нічого не ховаючи не вміючи нічого сховати... раптом в скло б’ють перші краплі... перший весняний дощ... вона тягне тебе за руку і через кілька секунд ви вже надворі... дощ... ні... злива... скажена... за кілька метрів нічого не видно... кругом стіна... стіна сірого дощу... ви мимоволі опиняєтесь відрізаними від усього світу... так ніби більше й нема нічого нічого лише вона ви живете в домі з дощу... ваш дім тримає перше квітневе тепло нагрітої бруківки тепло давнього міста тримає вас поруч і не дає загубитись..... на вулиці нікого вже немає... всі поховались... лише самотні автобуси і трамваї розвозять по домівках трохи спізнілих людей... але й ті люди полишивши свій останній притулок хутко зникають у вузеньких і тісних подвір’ях... пусто... вимерле місто ховає вас ваші почуття десь в глибині своїх заплутаних вуличок в своїх спраглих до життя долонях... це місто ховає вас... ховає від усіх... знаючи шо вам треба бути разом... вам треба намовчатись надивитись наговоритись напитись одне одним... ви вимокли до нитки проте так легко в її обіймах... так затишно... вона сповнює ваш дім з дощу свіжим вогким повітрям і Ти знаєш шо без неї дихати вже не зможеш... вона каже шо ви будете поруч завжди... завжди... і Ти хотів би вірити їй лише їй лише їй... хочеш... але чомусь здатен зара’ думати лиш про то шо за кілька секунд хвилин годин днів тижнів місяців років століть колись ваші обійми розірвуться... але не можна... доки вона є поруч Ти мусиш бути сильним... як Ти можеш їй то всьо сказати?.. як?!?!?!.. а вона шепоче люблю люблю люблю люблю люблю люблю торкаючись своїми п’янкими вустами Твоїх і притискаючись все ближче... і так хочеться вірити шо то триватиме вічно... вірити... відчувати її... її... але... колись ви розстанетесь... колись то станеться... і Ти то вже відчуваєш... знову передчуття... передчуття розлуки... зара’ просто не хочеш про то всьо думати... бо так легко... нащо... зара’ добре... і ніщо в світі Тебе не турбує... просто хочеш бути поруч бути поруч... завжди...
далі всьо йде вже зовсім не за сценарієм... карти сплутані... ролі теж... слова шо я мав їх сказати позабуті а ті котрі я колись казав... ті слова ті думки заради яких я жив до того... всі вони здаються мені тепер... ні ні ні ... я не зрікаюсь їх... не зрікаюсь... просто зара’ дивлюсь на все прожите зовсім зовсім по-іншому... і тепер то всьо мені видається таким нереальним і дитячим... все йде не так... розставшись із нею... я вертаюсь до свого фільму... але тепер я абсолютно не хочу жити за чиїмсь планом або сценарієм... не хочу... тепер переді мною пусто... пусто й темно... проте я все одно йду вперед... йду навпомацки... і хоча хтось казав мені шо я йтиму темним і сирим коридором... казав шо колись той коридор скінчиться... я вийду на світло... мені давно так казали... але зара’ лише зара’ обережно крокуючи в повній темряві... лиш тепер я зумів збагнути шо йду над глибоченною прірвою... йду по лезу ножа... розкинувши руки... йду над прірвою... ніби так і треба... зовсім невідомо чи побачу я колись світло чи ні... може то всьо омана... і мені страшно... насправді страшно страшно до корчів до смерті... знаєш чому??? ще зовсім недавно Ти була поруч... ти не витримала... крок вліво і тепер я сам... зара’ я не відчуваю жодної опори... під пальцями холодна порожнеча яка лякає мене щодалі сильніше... чому Ти пішла? Ти присягалась іти зі мною... іти зі мною до кінця шоб нас не чекало... ти обіцяла бути поруч... пішла... зникла в пітьмі... впала... ні... злетіла...Ти ж ангел... злетіла покинувши мене самого... але знаєш... я витримаю... все витримаю... я дійду... нехай дорога самотня і сумна... мені начхати... я дійду... нехай... я віддам усі свої сили би лиш бодай доповзти... бодай вже навколішки... я не зраджу... не зраджу... бо не вмію... я просто зіграю... зіграю та’ як можу... я не буду нічого додавати та вигадувати... не буду... нічого... гратиму свою роль... гратиму та’... та’ як умію... та’ яким я є насправді... і точно знаю коли в останніх кадрах я вже безсилий виснажений проте досі спраглий до життя впаду на холодну бруківку свого рідного міста... знаю... тоді йтиме дощ... я буду лежати обличчям до сірого неба... ковтатиму повітря порізане на дрібні шматки різким жовтневим дощем... закрию очі... і вже нічого не бачитиму... нічого... але в останню секунду вже поринувши в холод вже коли летітиму назустріч Тобі... вже тоді відчую... відчую фізично і від того мороз піде по моїй ще теплій шкірі... погляди глядачів будуть уважними і напруженими... по щоках декотрих із них котитимуться поодинокі сльози... стане тихо тихо тихо тихо... вони піднімуться із своїх місць... встануть і в єдиному пориві прикладуть руки до сердець... останній знак пошани... і я знаю... знаю шо саме в ту мить коли тепла рука рушить до серця яке ледь чутно б’ється в грудях... коли притисне до серця то шо вони зуміли винести з мого фільму... ніби вкарбовуючи туди моє життя спресоване в кілька коротких секунд... я знаю... знаю... саме в ту мить стрічка обірветься... увімкнуть світло.. але в залі все рівно пануватиме тиша...
