НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 14821 ГОЛОСОВАТЬ!
Це страшно, коли тобі нікуди йти. Це я зрозуміла вчора надвечір, виходячи з дому. Небо було як завжди похмуре, але на вулиці видалось напрочуд тепло. Легкий вітерець розвівав мої, ще мокрі в той час, коси, грався з ними. Я йшла у глибокій задумі. Мені справді нікуди було йти, тому єдиним правильним шляхом, як мені здавалося, був шлях до книгарні. Я придбаю якусь книжку, сховаюся десь і буду читати. Але де? Це питання все більше непокоїло мене. Здається, мені б хотілось відкрити величезну цілодобову бібліотеку, в якій би проводились літературні вечори, усілякі читання, обговорення…Там обов’язково має бути кав’ярня! Я б назвала цю бібліотеку «Для тих, кому нікуди йти». Але це лише сон, яким я марила хвилин з десять, поки не прийшла на зупинку громадського транспорту. До того часу всі мої думки крутилися навколо одного слова або, вірніше, напою…глінтвейн!
Де у місті є глінтвейн? Так, звичайно, я колись пила його у великому торговельному центрі, що знаходиться на площі біля вежі…Йти туди недовго, хвилин тридцять чи менше…через міст, книжковий відділ там також є.
Думки…сірим маревом живуть у моїй голові…я жалкую, що центральна бібліотека не працює. Щоправда, я все одно туди не записана…Але…жаль. Міст, темна вода, церква з чорними куполами. Це рідне місто чуже мені, у мене немає нікого тут, нікого…Я відчуваю себе привидом, що ніде не може знайти собі місця, але є думка, яка поки що сильніша за все це…Глінтвейн!
Я хотіла б приносити людям радість, але це так важко, мені весь час страшно, самотньо, сумно. Я не можу зараз завітати до дорогих мені людей: коханий хворіє, а подруга в Києві. Я не хотіла, щоб вона їхала, але це її бажання, я не можу втручатись.
Цікаво, чи працює зараз басейн? Я б залюбки поплавала.
Взагалі, якби не цей карантин, мені було б куди піти. Музична школа. Просто прийти і попросити в когось зі знайомих вчителів ключ від порожнього класу — мені було б корисно позайматися, але…але…Це так дивно, завжди так чекаєш канікул, а тепер…не маєш де себе подіти. Під час навчання й не потрібно нікуди ходити, і так нічого не встигаєш. Сумно.
Нарешті торговельний центр, книжковий. Я задихаюся, мені жарко. Книжки…які ціни! Все-таки, краще читати в електронному вигляді. Взагалі, комп’ютер — це універсальний засіб від самотності. Так прикро це визнавати.
Піцерія…Увесь персонал у марлевих пов’язках. Як мені це набридло. Вірніше, уже просто все одно. Грипп…дивний…схожий на іспанку…від нього померло вже багато людей. А мені все одно. Я замовляю глінтвейн, піцу та салат, і мені стає соромно — я витратила купу грошей на купу їжі, яку, мабуть, не зможу з’їсти.
Глінтвейн дуже смачний. Ні, я не намагаюсь вирішити свої проблеми спиртним, але ж і справді смачно. Я взагалі нічого не намагаюсь, я просто насолоджуюсь смаком.
Мені здається, що персонал косо дивиться на мене. А може то лише моя хвора фантазія. Приносять піцу, я починаю запихатися, четвертий шматок уже не лізе. Чудово, подружка приїде о пів на восьму, де мені вбити ще кілька годин? Я відчуваю себе страшенно самотньо в цьому невеличкому й такому рідному мені містечку. На вулиці темно. Якби ж знаття, що сьогодні тепло…взяла б гітару, та швидко б згаяла час, але інструмента в мене із собою нема. Тому я сідаю на лаві біля суду та намагаюся читати. Світло ліхтаря таке непевне…Очі болять від довгого сидіння за комп’ютером. Біля мене сідають двоє: хлопець та дівчина, ймовірно студенти музучилища. Говорить хлопець…я вслухаюся, удаю, що читаю. Мова його пуста та трохи зухвала, ніколи б не подумала, що він навчається, в «храмі музики».
Клята звичка все ідеалізувати! Я просто сподіваюсь знайти там однодумців, але все більше здається мені, що однодумців я ніде не знайду. Мова йде про колишнього друга, що тепер дуже змінився і став «несповна розуму». Мені чомусь здалось, що саме цей друг є нормальною людиною, а вони…Їм весело, мова трохи зухвала, я згодна слухати їх, щоб не бути самотньою…вони підводяться і зникають у сутінках. Як казав дон Хуан, сутінки — це розлам між світами. Тіні з’являються і зникають у моїй свідомості, хто з них справжній?
Я дзвоню коханому, він зайнятий, ні…я все одно не змогла б прийти…Стає ще гірше, навіщо перекладаєш зі своїх плечей на чужі? Але ж я вірю, то ти відчуваєш це…я вірю, хоча може й помиляюся. Минуло півгодини. Де мені згаяти час? Галерея, маленька затишна арт-галерея, але залишилось лише п’ять хвилин до закриття. Мені трохи ніяково, але я відкриваю великі скляні двері та заходжу.
Четвертий поверх, галерея. На жаль, живопису в нас приділяють мало уваги. Я не знаю, що хотіла б тут побачити. Пригадую, була на виставці Гапчинської, отримала цілу купу задоволення. А що тепер? Я заходжу у велику залу, перше, що кидається в очі…це постать, статуетка…людина з хрестом…перша думка…українець?! Стає моторошно…виставка присвячена голодомору? Та ні…просто якась модерністська фото-виставка…але чомусь мотрошно…Новий погляд на те, що нас оточує? Так, справді, світлини унікальні, навіть філософські…Біотеатр. Описувати не хочеться. Спаплюжена природа. На виході знов дивлюся на статуетку і розумію — це Ісус. Але чому українець?!
Це питання не дає мені спокою. Я виходжу на вулицю, за мною замикають двері, я — останній відвідувач. На вулиці жарко, я йду без шапки, в незащебнутому пальто, що нагадує середньовічний плащ. Я — покинутий дух. Який не має притулку в цьому світі. Біля будівлі бачу скульптуру художника, біля нього пудель. Підходжу ближче, щоб роздивитися, і…жахаюся…це демон…така зухвала та колюча посмішка! Задкую…злий художник…Ще раз озираюся…злий.
Я йду повільно, відмірюю кожен крок, думаю…Про місто, про те, скільки спогадів воно зберігає. Проходжу біля сімнадцятого ліцею і згадую, що було зі мною минулої осені. Той концерт, дивні обійми, мої сльози, того незрозумілого хлопчика Сергійка, який, здається, тоді щось до мене відчував.
Як все змінилося. Думки, вчинки, не те що зачіска чи зріст. Місто пам’ятає все, та я не пам’ятаю міста. Жодного знайомого на вулиці, а в мене їх багацько…знайомих, але не друзів. Я — привид.
Взагалі, довгим світлим волоссям, овальним обличчям та чорним плащем я нагадую собі одного рок-співака, який колись надихав мене на написання літературних творів. Його голосу справді потрібно віддати належне, але…його пісні я більше не слухаю. А ту, яка була колись найулюбленішою, й не співаю. Навіть, якщо дуже попросять. Табу.
Я знаю, це приємно, коли тебе хтось зустрічає? Чи я помиляюсь?
Проходжу біля костелу…там на вітражі написано «Один Бог»…реконструктори сміються…Одін!Одін — Бог! А нижче, на стіні, напис: «Перуну слава!» Ми залишились язичниками. З іншого боку вулиці — православний храм. Мені кортить зайти, щоб якось згаяти час, але я згадую, що я відчуваю у церкві, особливо у цій церкві…Приниження, хилити голову…я не можу, я горда! Не говоріть мені про смирення…я горда, на жаль! Я дивлюся на куполи й думаю, усюди брехня, але хто бреше більше? Православним священикам хоча б не треба дотримуватися целібату, а католики лицемірять і тут…Усюди брехня.
Я йду далі через міст, нахиляюся, вдивляюся у воду, стає страшно, пришвидшую крок. Дивлюся на греко-католицьку церкву з чорними куполами, про які ходить багато легенд. Онде не брешуть…але чи потрібна тобі така правда? Жорстоко вбили, зґвалтували монахиню, закрили будівлю з внутрішньої сторони. Біля неї страшно ввечері.
З лиця міста поволі зникають мої улюблені місця…там, де раніше було спокійно й затишно, стає страшно, моторошно. Усе ніби кричить мені…тікай! Тікай!
Місто, навіть таке маленьке, воно жорстоке.
Дзвонить батько. Через годину приїздить подружка. Я йду далі у напрямку вокзалу, ноги нестерпно болять. Дивно, я небагато пройшла, але так повільно…як ніколи ще не ходила. Весь час стримую ходу, я ненавиджу чекати — краще йти повільніше. Ліхтарі…це непевне світло…я йду дуже повільно і наспівую щось схоже на траурний марш. Ось книгарня, де я придбала Грушевського, далі та, в яку хотіла сьогодні завітати на початку своєї подорожі. Звичайно, зачинено. Чому немає цілодобових книгарень? Хіба вони не такі ж важливі, як аптеки? Хіба книги — не ліки? Для мене — ліки.
Якийсь дідок уважно дивиться на мене, дивиться так, неначе знає, хто я…А хто я?!!! Дивиться так, неначе знає, що зі мою щось станеться.
Далі йти не хочеться, страшно, але потрібно. Приємно, коли тебе зустрічають, чи не так?
Все повільніше й повільніше…вже майже ніч, хоча ще рано. Хотілося побачити небо, підвела очі…бігборд… «БЕЗБОЛІСНЕ ЛІКУВАННЯ ГЕМОРОЮ». Стало гидко…місто.
Місто, оповите туманами, мале, українське, рідне, але таке чуже…Крик болю виривається з моїх грудей. Я — привид, дух…хто я? Чому той дід знає, хто я, а я ні?!!! Все марно у цьому житті? Ні…це просто знову осінь, і мені знову нікуди йти.
Ні, я не хочу підкорити місто, я хочу підкорити увесь світ, але навіть у цьому випадку мені нікуди буде йти. Клята самотність!
Я от завжди думала, що добре було б мати такий прилад, який би занотовував мої думки — можна було б їх трохи відредагувати, а потім видати, як книжку. Це все лінь, лінь…
Я люблю самотність, коли можна поділитися нею з кимось дорогим, рідним. А ще…я так і не можу зрозуміти, чому за християнським звичаєм жінці, що народила дитину, не дозволяється деякий час відвідувати церкву, мовляв гріховна. Народження нового життя-- це гріх?!!! Кохання — це гріх?!!! Це ваша віра?.. Тоді я розумію, чому ми такі безталанні…як блукаючі вогники в тумані…В тумані цього страшного міста…
Повернися, мені самотньо…Мабуть, я створена для кохання. Взагалі, я думаю, кожна людина створена для кохання. Отакі ми неохіппани.
Хотілося б потрапити на вчорашній концерт, та, як бачте, пізно. Нашій увазі залишається байдуже місто з його блимаючи ми вогниками та пустими очицями будівель.
